"Соломрія": історія мрії, втіленої в музику

Естрадна співачка Катерина Максимова вісім років тому вирішила створити власну музичну школу. І не помилилася. Завдяки наполегливій праці і підтримці чоловіка Антона їй вдалося зробити свою школу мистецтв «Соломрія» однією з найуспішніших в Києві.

Починала Катерина з приватних уроків співу вдома за власноруч розробленою авторською методикою. А вже зараз її школа має багато напрямків підготовки — від вокалу, фортепіано, гітари, ударних до ораторської та акторської майстерності. Учні «Соломрії» беруть участь у таких телевізійних шоу, як-от «Х-фактор», «Голос країни», «Дитяче Євробачення» та інші. А сама Катерина входить до складу журі кількох вокальних конкурсів.

У школі зараз налічується 10 вчителів і 100 учнів, серед яких половина – дорослі, які свідомо вирішили зайнятися творчістю вже у цілком зрілому віці. Для всіх них «Соломрія» пропонує естрадне, джазове і класичне відділення. А навчальний процес у ній побудований за заліковою системою з видачею диплома про позашкільну освіту державного зразка. Для найбільш зайнятих або людей з інших міст і навіть країн передбачені заняття по скайпу. А завдяки тому, що серед мов викладання є англійська, в школі займається багато іноземців: наприклад, діти експатів та працівників посольств інших держав.

Тричі на рік школа організовує великі концерти у відомому київському арт-клубі «Майстер-клас».

Відразу після запису на навчання своєї 100-ї учениці Катерина і Антон Максимови розповіли Ua Modna про свою роботу і шлях до успіху.

Про створення школи

Антон: У перше приміщення школи ми в’їхали сім років тому, і вважаємо 11 липня 2011-го року днем заснування школи. А до того Катерина рік давала приватні уроки вдома. Це були заняття співом в однокімнатній хрущовці «на радість» сусідам. У нас був третій поверх, тому сусіди були з усіх боків. Одна з них – приємна літня жіночка, якій ми дуже вдячні за терпіння – навіть висловлювала побажання щодо репертуару: казала, що їй подобається, коли співають пісні, але розспівки просила припинити, бо їх вона не розуміла (сміється — прим. авт.) І от коли у Катерини вже було дуже багато учнів, двері у нас відчинялися о 9-й ранку і зачинялися о 22-23-й вечора. Тоді і виникла ідея школи.

Катерина: У мене вже було більше учнів, ніж я могла охопити. І я зрозуміла, що потрібно створювати школу. Бо це дійсно важливо – починати якусь справу саме тоді, коли цього хочуть люди. Лише у такому разі вона матиме успіх. Не можна починати щось з нуля, не маючи аудиторії і не знаючи, чи буде твоя ідея працювати. Але водночас я жила творчістю, а не менеджментом і адмініструванням роботи – я не могла впорядкувати свій графік і записи на заняття. В результаті іноді доходило до того, що декілька учнів приходили на один і той самий час. Тому Антон взяв на себе все, що стосується організаційних моментів. Вийшло так, що ми зустрілися з Антоном саме тоді, коли були готові до створення цієї школи. І з цього почалася історія нашої сім’ї, бо ми одружилися через рік після того.

Антон: Якраз у той момент я працював на роботі, яка приносила мені все менше задоволення, а завдань було все більше. Водночас у Катерини було багато завдань, з якими треба було допомагати. І я ризикнув звільнитися – і зосередитися лише на музичній школі, щоб допомогти Катерині втілити її мрію. Почали з найважчого – пошуку приміщення. Бо ми не можемо працювати в офісі або житловому будинку і «розважати» всіх сусідів музикою і співом. Тому перші наші великі інвестиції були в приміщення. Спершу ми взяли два великі класи – такі за розміром, що в одному можна було займатися танцями, – але потім зрозуміли свою помилку і оптимізували простір, переїхавши у менші кімнати.

Катерина: Вкладати кошти в інструменти нам не довелося, бо вони у нас були. У Антона було одне фортепіано, у мене – інше. І обидва – Petrof. Моє в мене було з дитинства. Плюс, Антон якийсь час грав на різних інструментах з друзями. І для цього всього у нього була куплена апаратура: гітара і навіть барабани. Тому ми не позичали гроші для відкриття школи, ми вкладали лише у приміщення – частину того доходу, що я отримувала з уроків.

Про складні часи і подальший розвиток

Антон: Спочатку школа розвивалася стабільно, приходили нові учні, але складні часи довелося пережити у 2013-му році, коли ми були змушені переїхати в інше приміщення під час Майдану. Але ми не скаржимося. Бо в колег школа взагалі була у Будинку профспілок, який повністю згорів під час тих трагічних подій. Рік після того ми часто переїжджали і орендували різні приміщення. Але ми весь час працювали, не закривалися. А потім повернулися туди, звідки починали. І почали додавати інструменти, бо лише співати — нам стало нецікаво. А зараз плануємо відкривати ще одну філію на Печерську.

Катерина: Люди тоді шукали фортепіано, а у нас були піаністи, були інструменти. Тому ми взяли собі ще вчителів, і зараз у нас половина учнів – піаністи. Після вокалу – це номер два за популярністю.

Антон: Серед приватних закладів ми виділяємося тим, що у нас й інструменти хороші, і викладачі різнопланові: вони ведуть і класику, і джаз, і естрадне мистецтво. Позаминулого року для нас було відкриттям, що багато іноземців у Києві хочуть займатися музикою. Тому ми зробили акцент на роботі з такими студентами.

Катерина: Цей напрямок розвивається завдяки Антону, бо він дуже добре знає англійську мову. І частина наших викладачів нею вільно володіє.

Антон: До нас приходять працівники посольств, експати, приводять своїх дітей. Є учні та учениці з Чилі, США, Туреччини, Ізраїлю, Польщі… Для мене найцікавіше в цій роботі – те, що цілком дорослі люди самі нас знаходять. Це чудово, що у людей є такий духовний запит і ми можемо його задовольнити. Половина учнів у нас – діти, їх приводять батьки. А дорослі приходять самі за внутрішнім покликом. Здавалося б, до нас мають приходити люди, які люблять співати в караоке, але ні, вони не наші клієнти, бо вони вже все вміють (сміється — прим. авт.).

Про викладачів

Катерина: У нас дуже сильний склад викладачів. Піаністку Павліну Кравченко я знаю вже 30 років, ми разом вчилися у музичному училищі Глієра. Люди підібрані дуже ретельно – за професіоналізмом, за характером. Павліна привела до нас висококласного піаніста Павла Лисого. А Настя Хижняк і Юлія Щербакова прийшли з колективу United People, що брав участь у «Х-фактор-5», за рекомендацією його керівника. Настя дуже різнопланова, вона нам відразу сказала, що може грати, може зображувати трубу… Ми спочатку не зрозуміли, як з нею працювати (сміється — прим. авт.). А потім оцінили всі її таланти.

Викладачі вокалу викладають за моєю методикою, я це контролюю. Якщо вони не хочуть адаптуватися під мої методи, я не зможу з ними працювати. Бо я можу відповідати за результат лише тоді, коли я відповідаю за методику викладання.

Хоча були в нашій школі й такі педагоги, які йшли від нас разом з половиною учнів. Наприклад, я передала педагогу всіх своїх учнів на період моєї декретної відпустки – і вона з ними усіма і пішла від нас. Ще й зняла поруч приміщення, в якому працювати. Це було для нас уроком, і ми змінили підходи до організації роботи. Врешті-решт, кожна криза для нас була поштовхом для розвитку.

Антон: У результаті люди, які у нас забирали учнів, зараз продовжують займатися з ними на тому ж рівні, що й п’ять років тому. А ми пішли вперед і активно розвиваємося. І тепер у нас вимоги до викладачів стали значно вищі.

Катерина: Так, тепер у нас вимога до викладача вокалу: щоб він і співав, і грав, і міг займатися дитячим музичним розвитком, і в концертах брав участь, і аранжування робив, і психологію учнів розумів.

Антон: Наша вимога до викладачів: щоб всі вони були професійними чинними музикантами і так само постійно вчилися все життя. Ми не працюємо з педагогами, які лише викладають. Вони мають зростати разом з учнями. Наприклад, ми кожен  сезон робимо щось нове в концертах. У концерті, що буде у листопаді, учні-вокалісти не зможуть користуватися «мінусом», як в караоке. Вони співатимуть лише під живий супровід музикантів.

Катерина: Я писала пісні, я жила творчістю, я мріяла тільки про одне: співати на великій сцені. Але коли я почала викладати, то зрозуміла, що для мене це набагато цікавіше. Свою жагу до творчості я цілком реалізовую через успіхи учнів, і від викладання отримую максимум задоволення.

Про остаточне слово в прийнятті рішень

Антон: Важко сказати, за ким з нас останнє слово. Як правило, все відбувається так, що Катя каже на щось «біле», я кажу — «чорне», а в результаті виходить «сіре». Ми дуже різні в наших поглядах. От у «Бітлз» — вибачте за пафосне порівняння — у всіх було право вето на нову пісню. Якщо хоча б одному пісня не подобалася, він міг її заветувати. А коли вони вже пішли всі займатися сольною творчістю, такого права вже не було – і рівень якості матеріалу впав. Тому це добре, коли кілька людей мають різні думки і можуть заперечити одне одному.

Катерина: У Антона склянка завжди наполовину порожня: насамперед, він бачить проблемні моменти, те, що можна покращити. А у мене вона завжди наполовину повна, і я бачу позитивні сторони питання або людини. Ми прислуховуємося одне до одного – і знаходимо спільні рішення. Крім того, я вважаю, що успіх притягується позитивним середовищем. Ми маємо бути налаштовані позитивно, щоб досягати своїх цілей. Напевно, це і є наші основні секрети успіху.