Дванадцять питань до Митця, або Розмова про вічне

— Доброго дня, Анатолію! Розкажіть, будь ласка, про себе, відрекомендуйте себе.

— Вітаю вас! Мене звати Анатолій Павелиця. Я народився у 1971 році на Київщині, тут, у цій хаті, як то кажуть
(ми зустрілися у домашній майстерні художника — прим. автора). Дитинство моє пройшло у селах Новосілки та Черняхів Київської області, а також на Подолі, на вулиці Юрківській, де жили мої дідусь та бабуся по лінії батька. Спочатку я закінчив дитячу художню школу — це, безумовно, заслуга мого батька. Він мене туди направив, а потім вчителі порадили вступати до академії мистецтв. Я закінчив національну академію образотворчого мистецтва та архітектури.

— Коли ви усвідомили, що хочете стати художником?

— У нас була дуже творча родина, особливо батько. Він постійно займався виготовленням різних виробів руками. Це було його хобі. Батько працював будівельником, у нього була важка робота. Задля того, щоб почувати себе краще, він цим займався. Наприклад, ми робили фотографії, у нашій квартирі була міні-лабораторія. Також він випалював на дощечках, займався живописом. У нас були книги з репродукціями різних відомих художників: як правило, це були європейські художники XVI-XVIII століть. Батько копіював ці репродукції. У нього була книжка під назвою «Поради юному художнику». Саме вона й допомогла йому зробити перші кроки у мистецтві. Там були такі поради, як ґрунтувати полотна, як змішувати фарби — суто технічні речі. Я ріс у цьому середовищі. Він не вчив мене цілеспрямовано, я просто в цьому жив. 

— Я подивилася на ваші роботи і помітила, що вони різні, але в них є щось спільне. В якому напрямку, стилі ви творите?

— Зараз я все більше і більше звертаюся до еклектики. Що таке еклектика? Це змішання стилів. Наприклад, у моєму останньому портреті можна побачити як український елемент, так і християнський, і навіть радянський символ. Я намагався зобразити людину з минулої епохи. Колись був такий московський художник Дейнека...Цей портрет жінки має щось спільне з його роботами. Але це не російське мистецтво—хочу це підкреслити. Це українське мистецтво — сучасне, модернове. Еклектика—це саме той стиль, який мене зараз більш за все приваблює. Чесно кажучи, знайти власний стиль — дуже важко в цьому світі, де все вже було написано. Здивувати чимось нелегко. Головне — знайти свою дорогу — я так ввважаю.

— Розкажіть про свій звичайний робочий день. Чи є у вас певний розпорядок?

— Ні, немає розпорядку. 

— Мабуть, як творча людина ви любите, щоб все було спонтанно...

— Справа в тому, що ми живемо у реальному світі і є певні стовпи, на які ми опираємося. Якщо брати творчість, то вона зароджується через натхнення в душі. Картина може писатися дуже довго. Це не означає, що ти її написав конкретно на полотні. Ти можеш її  «виносити»: ти її носиш і носиш всередині перш ніж, вона з‘явиться на полотні. Є такі роботи, які я писав 10 років: від першого задуму і до останнього мазка. Як це можна оцінити? Ніяк, це звичне життя художника. Є роботи, які пишуться швидко—миттєвим запалом, настроєм. Хочеться його відобразити на полотні або в графіці. Я працюю у двох окремих видах мистецтва: в графіці та в живописі. 

— Чи існують певні прикмети або ритуали, які ви виконуєте перед початком роботи над картиною?

— Я християнин — молюсь. Це не перед початком роботи, це як стиль життя.

— Хто ваш улюблений художник?

— Ви знаєте, з геніями я уже визначився (усміхається — прим.автора). У моєму розумінні можна рівнятися на польського художника на ім‘я Ян Матейко. Мене вражає те, що він написав і те, що я бачив у польському національному музеї у Кракові. І я розумію, що його рівня я не досягну. Є технічні параметри, є людина, яка набагато потужніше працює. Для мене він недосяжний — це правда. Я не говорю про класиків, епоху Відродження, тому що класики — це взагалі незбагненні речі. Хоча я у своїй роботі прагну до кращого.

— Де можна побачити і, можливо, придбати ваші роботи?

— Мою графіку можна придбати на Андріївському узвозі у Києві. Я продаю там свої роботи вже 21 рік. Як правило, їх купують американці українського походження.

— Я знаю, що ви зараз готуєте виставку портретів, запрошуєте натурників для позування. Чи пишете ви портрети на замовлення?

— Моє завдання — написати портрет, тобто я працюю з натурою, запрошую людей позувати мені. А щодо продажу, то людина може забрати свій портрет, викупивши його. Моє глибоке переконання—якщо людина забирає твір мистецтва безкоштовно, то вона його не цінує. Однак я не живу з портретів, мене «годує» лооримфф графіка. Я виготовив уже 160 офортів за своє життя ( офорт—це різновид гравюри на металі (прим.автора). Однак я живописець за освітою, тому мені хочеться більше працювати саме в живописі. Робота з натурою —невід’ємна частина такого виду мистецької діяльності. Я навіть не хочу братися за портрети написані із фотографії — мені це не цікаво. Мені важливо вловити характер людини, зазирнути їй у душу. Це можливо лише працюючи віч на віч з натурою. 

— Уявіть, що за допомогою машини часу вам випала нагода зустрітися з вашим улюбленим художником Яном Матейко. Що б ви у нього спитали? Про що хотіли б поговорити?

— Ви знаєте, коли я був у його музеї, я побачив цікаву роботу. Йому було 17 років, коли він її написав. Розміром вона була приблизно 20 на 35 см. Там були намальовані чотири яблука. Це була перша робота Яна Матейко як художника. Мене дивує те, як людина могла так сильно еволюціонувати. Я б спитав у нього, як йому вдалося писати величезні полотна, ще й в реальному відображенні, почавши з такої простої роботи? Як він навчився так досконало писати людей? Як створював такі масштабні історичні композиції? Дійсно, мене це вражає. Я розумію, що це все праця, але багато залежить від економіки. Коли є люди, котрі здатні тебе підтримувати, то ти будеш працювати більше, якісніше. Наприклад, я витрачаю багато часу, думаючи про побут, про те, як забезпечити сім’ю, як сплатити податки. Думки розсіюються, ідей безліч, хочеться їх реалізувати, але не вистачає часу. Час швидкоплинний, він пливе як ріка. 

— Що ви думаєте про сучасний український живопис? Чи знайомі ви з кимось із сучасних художників України?

— Звичайно! Всіх знаю за їхньою творчістю, не особисто. Я вважаю найвидатнішим художником України Івана Марчука. Він визнаний геній світу. Такий титул потрібно заслужити, він просто так не дається...Є такі художники, як Валерій Франчук. Колись він отримав Шевченківську премію. Також відома наша художниця Євгенія Гапчинська. У неї є декілька власних галерей в різних країнах. 

— Вона, до речі, вийшла на масовий ринок. Зараз можна придбати речі з репродукціями її янголів: сумки, рюкзаки, блокноти та інше. Напевно, продала права на використання своїх робіт...

— Я не знаю. Мене не цікавлять такі перепетії. Я оцінюю [твори художників] з точки зору мистецтва. Вона пише янголят— і слава богу! Вона знайшла себе. Ще можу виокремити свого однокурсника — Михайла Гайового. У нього майстерня у Лаврі (мається на увазі Києво-Печерська Лавра). Він займається іконописом. Є люди, які не залишили мистецтво і не перекваліфікувалися, хоч як не скрутно. Все одно, вони пишуть і намагаються творити. Є люди, які перекваліфікувалися, посідали за комп‘ютери, займаються комп‘ютерною графікою, дизайном. Це також мистецтво, але масове. У мене мистецтво філософське, а в них — популярне.

— Продовжте фразу: я ніколи не напишу...

— Вульгарність, непристойність.

— Що б ви порадили художнику-початківцю?

— Насамперед я б порадив вірити. Мати віру в Бога. Прийдуть часи, коли молодому художнику буде важко, і необхідною буде підтримка. Цю підтримку дають тільки вищі сили. Вони допомагать творити. Чому це так? Тому, що кожен із нас виконує соціальні функції. Жінки виконують функції матерів, чоловіки повинні виконувати функції батьків. У мене є дочка, мені також потрібно було виконувати батьківські функції. Зараз їй вже 23 роки. І виконуючи функцію батька, мені потрібно було ще й залишатися художником. Коли соціум тебе ставить у певну позицію, змушуючи виконувати відповідні функції, то потрібно обирати свій шлях, і цей шлях необхідно вибирати свідомо. Тому я раджу молодим художникам терпіння, віри і працювати не покладаючи пензля з рук. Мистецтво — це щоденна праця. Якщо виникло натхнення щось написати—не відкладайте на потім. Треба фіксувати натхнення, бо воно може більше не прийти. Розумієте?

Я розумію. Жити тут і зараз — розкіш, яку не всі можуть собі дозволити, але до якої варто прагнути.