Звичка

24 липня 2018
Alex Maly

Голопупенко стоїть на самісінькому вершечку пагорба. Якого дідька він сюди заперся, він і сам не знає. Захекався бідолаха, бо добиратися сюди нелегка справа. Все, трохи відсапався, став рівно, розправив свої плечі, виставив вперед своє величеньке пузо. Стоїть, пишається собою. Радіє, як маленький. А навіщо сюди задерся і гадки немає. У його ніг розмазалося всією долиною провінційне містечко. Звідси видно все, і покарлючені старенькі будиночки, що першими тут будувались, і зарості Центрального парку, що перетворилися в непролазні хащі, і занедбані руїни Фабрики, що перестала працювати ще в часи Перебудови. Звідси видно всі кордони плями міста. Голопупенко зверху дивиться на місто і воно йому нагадує колонію бактерій в чашці Петрі.

Він все бачить, як під мікроскопом. Ось єдиний на все місто світлофор, який ніколи не працював. Він висить над перехрестям, наче якийсь невідомий ангел. А перехрестя, як і всі дороги міста вкрито зморшками-тріщинками з яких пробивається зелена трава. Похмуро похилили свої голови ліхтарі, що стоять вздовж центральної вулиці. Деякі з них вночі навіть намагаються освітлювати простір навколо себе. Всі будівлі міста вкриті шаром часу, який проїдає в них дірочки, розриває цеглу та камінь, вивільняє місто для природної зелені. І ця зелень буяє всюди, дерева ростуть на дахах та парапетах, дикий виноград повзе до неба, заплітає все своєю міцною мережею.

Голопупенко турбується, бо не бачить ніде жодної людини. Йому хочеться крикнути «Люди, ви де?», але метушня біля сараїв заспокоює його. Люди-мурашки потроху повзуть, виконують якісь свої мурашині ритуали. А зараз просто вони ховаються, як хто може, від полудневої спеки. Всі ховаються від сонячного жару, але не він. Він, Голопупенко, височить над містом, та що там над містом, над усім районом, а може й областю. Легенький вітерець трохи колихає поли модної шведки із секонду. Але вітерцю вистачає тільки на те, щоб колихати, але аж ніяк не на те, щоб приносити прохолоду.

«Ось і вийшло так, що я тут, а всі інші - там. Чи не час, для початку змін? Скільки можна? Скільки?» - тільки встиг подумати Голопупенко, як маленька хмаринка прикрила сонце і звідкілясь залетів порив холодного вітру. Вітер скуйовдив волосся на голові Голопупенка та тимчасово оголив його могутній живіт. Голопупенко розвів в боки руки й став схожим на якогось південного пінгвіна, що збирається злетіти, але не може.

«Це знак!» - прошепотів Голопупенко, озирнувся оглядаючись навкруги, чи не почув його хтось сторонній. Поряд нікого не було. Тому він ще раз, вже голосніше вимовив «Це точно знак!» І почав поволі спускатися з пагорба.

Знаки переслідували Голопупенка з самого народження. Його мати, після народження первістка, вирішила дати йому ім’я Абрам. Так, у маленькому місті з’явився маленький Абрам Іванович Голопупенко. Чим керувалась мати невідомо нікому. Скоріше за все нею керували верхні сили, бо вона навіть і гадки не мала про те, ким був перший згадуваний Абрам. В роду Івана та Марії Голопупенків не біло ніяких ознак семітської крові, тому, скоріш за все, це був знак. Перший знак, в довгому житті Голопупенка, який показував, що цей хлопчина - унікальний.

Але сам Голопупенко не здогадувався про значущість своєї персони. Як кожний твердий трієчник він бажав вчитися краще. Про це йому після кожної «двійки» нагадував батько та його широкий армійський ремінь. Соплі намотувались на кулаці і маленький Абрам вирішував «З понеділка я всім покажу. Я почну так вчитись, що Раїса Григорівна на батьківських зборах буде наводити мене, як приклад справжнього відмінника. Але понеділок відтерміновувався через різні проблеми. То забув записати домашнє завдання, то забув книжку, то тим, що сьогодні середа, а хто ж серед тижня починає таку важливу справу. Так минуло десять шкільних років. Той самий понеділок так і не настав.

Потім були невиразні роки життя Голопупенка, які не викарбувалися в голові. Це були роки портвейну, дівчат і довгих ночей. Роки, які сплелись і переплутались, як кубло змій. Питання «Що, коли, з ким?» взагалі не виникали. Але майнули роки, як хвилина.

І ось сьогодні він чогось виперся на самісенький вершечок історичного пагорба, побачив знак долі й розпланував у своїй світлій голові своє майбутнє на роки вперед. Шлях до квартири пролетів наче маленька невидима комашка. Всю дорогу перед очима Голопупенка маячило примара його майбутнього привабливого торсу.

Вентилятор намагається розганяти квартирою густе повітря. Ледь колишуться штори, що закривають розчинені навстіж вікна. Пухкий шар пилу вкриває все лагідною тоненькою ковдрою. Ледаща муха чалапає столом і залишає за собою ланцюжок слідів. Перед монітором комп’ютера Голопупенко шукає інформацію про те, як схуднути. За десять хвилин мирове павутиння видає безліч способів. Щоб не загубити цю цінну інфу, Абрам Іванович тут же постить її на своїй сторінці у Фейсбуці. Любується своєю виконаною працею і вирішує додати коментар: «Починаю нове життя». Дивиться, зітхає і додає наприкінці фрази знак оклику. Все, світ оповіщено про його наміри. Початок зроблено, можна і відпочити.

Голопупенко мугикає собі під носа Квіновське «Ви аре чемпіонс» і йде на кухню. Але якесь маленьке сумління розвертає його з торованого шляху і нашіптує: «Треба зробити перше фото. Щоб показати, яким ти був до праці над собою».

- Точно! - погоджується Абрам Іванович і починає шукати старенький фотоапарат. Того ніде немає, наче його миші погризли. Через деякий час фотоапарат знайдено, але він без батарейок.

- Треба дописати в список «Купити батарейки», - звертається сам до себе Голопупенко. Каже і в глибині мозку дивується: «До якого списку? Ніколи не писав ніяких списків».

Пошуки ще більше підігріли його апетит. Ніхто і ніщо не змусить його відвернути від шляху до холодильника. Рішучим кроком, від якого пузо з колихаючих ритмів переходить на підстрибуючі, Голопупенко наближається до холодильника. Різким рухом він відчиняє морозилку і витягає звідти пакет з пельменями. Задумливо звішує його рукою, погоджується сам з собою і з думкою, що «Повинно вистачити». Після цього ставить на пічку каструлю із присохлими залишками вчорашніх пельменів, заливає водою і біжить до комп’ютера.

У всесвітньому павутинні він знаходить вправи для поліпшення пресу та інших м’язів, кидає їх на свою сторінку Фейсбуку та похапцем біжить на кухню. Там вже у всю парує каструлька. Голопупенко висипає до окропу пельмені, згадує про те, що зранку потрібно ще й бігати та з цією думкою йде до комп’ютера. Похапцем оновлює свій статус: «Хто біжить завтра зранку зі мною?», перевіряє на наявність лайків попередні пости. Не бачить жодного лайка і його губа закопилюється, як у малого, якому не дали цукерку.

- Нічого, ви ще побачите, на що я здатний, - бурмоче він йдучи до кухні.

Киплячі пельмені повертають йому радість життя. Голопупенко мішає ложкою варево, безуспішно намагаючись розділити злиплі грудки. Махає рукою на це безглузде заняття і чекає, коли вже можна буде зливати воду.

В пельмені Абрам Іванович поклав вершкового масла - щоб не злипалися, та сметанки - для смаку. Почав їсти, схаменувся і зверху притрусив все це чорним меленим перчиком. Ганяючи виделкою по тарілці останній пельмень він вирішує, що з завтрашнього ранку візьметься за своє перевтілення.

Наступний день за турботами промайнув майже непомітно. Голопупенко тільки біля монітора згадав, що не купив батарейок для фотоапарата. З прикрістю похитав головою і взявся шукати нові фізкультурні вправи та нові дієтичні тортури. Він шукав необхідну інформацію в безмежних просторах всесвітнього смітника і тихенько промовляв:

- Спочатку треба зробити перше фото. Яким я був до того, як... Так буде більший шок від побаченого у моїх інтернет-друзів. Та й починати з брехні не годиться. Треба не забути купити батарейки...

Минув тиждень або й місяць, хіба хто рахує чужий час. Одного дня Голопупенко таки купив батарейки. Він купив свої улюблені пельмені й на додачу до них батарейки.

- Сьогодні я буду пельмені без сметани, бо треба ж потихеньку починати зменшувати калорії, - розповідав він псові, який біг поряд з ним, - Сьогодні буду їсти з оцтом. Так теж смачно.

Пес спинився облизнувся і подивився сумними очима прямісінько в очі Голопупенка. Подивився, розвернувся і побіг у своїх собачих справах.

Абрам Іванович їв, як в останній раз. Він здогадувався, що від щоденних пельменів прийдеться відмовитись. Вечеря втомила і йому не хотілося навіть рухатись, але треба. Ось вже і батарейки заправлені у фотоапарат, лишилось тільки зробити селфі. Абрам Іванович скинув одяг до трусів. Прискіпливо подивився на себе в дзеркало і вирішив що в цих трусах фотографуватись не можна. Тому він пішов до шафи та почав старанно шукати потрібний фасон. Через п’ятнадцять хвилин він почав розуміти жінок, які не знають що надіти для того, щоб викинути сміття. Ще через п’ять хвилин він вирішив одягти «сімейні» труси. Одяг, знову підійшов до дзеркала і зрозумів, що в таких пожованих трусах соромно фотографуватись. Ще десять хвилин пішло на прасування. Ось, нарешті він виглядає як треба. Голопупенко причепурився біля дзеркала і нарешті пішов фотографуватись.

Руки виявились занадто короткими і його тіло ніяк не вміщалось у рамки фотографії. Але, хіба це проблема, особливо якщо порівнювати її з відреченням від улюблених пельменів. Через півгодини, втомившись від пошуків заднього фону та будування опори з книжок для установки фотоапарата з’явилось перше фото.

- Ні, треба посміхатися, - запевняв себе Голопупенко, роздивляючись фото, - Ця кисла фізія нікого не привабить...

Коли, нарешті, вийшла вдала фотографія, на дворі вже була ніч.

- Ого, - здивувався Абрам Іванович, - Багато часу пішло на одненьке фото. Але без цього - ніяк.

Отож наступні дії було відкладено на завтра. За тимчасовими справами Голопупенко забув про головне і згадав вже тільки на вихідні, коли почав шукати фізичні вправи с фото, щоб розмістити на своїй сторінці у Фейсбуці.

- А моє фото? - згадав він і кинувся до фотоапарата, щоб злити фото на комп’ютер.

Пошуки шнура затяглися до ночі. Ніде його не було. Не було ні в шафі з інструментом, ні в книжках, ні в шухляді з виделками.

- Хіба так можна знущатися наді мною? - хлюпав він носом, лежачі в ліжку, - Я був на крок від початку...

Шнур для фотоапарата Абраму Івановичу таки прийшлось купувати, а це дуже клопітка праця. Нарешті шнур вирушив у свою останню подорож з далекого Китаю, а Голопупенко в той час збільшував свою фейсбучну аудиторію. В нього з’явились послідовники. Під своїми постами він отримував коментарі та лайки. Всі його прихильники теж хотіли схуднути й для цього сточували пальці до крові, стукаючи по клавішах комп’ютерів.

За вікном миготіли день з ніччю, наче лампочки на гірлянді. Абрам Іванович все мріяв почати нове життя, але кожного дня щось заважало. Та і йому вже не дуже хотілось щось міняти. Навіщо відрікатися від пельменів, навіщо взагалі все?

- І так добре, - казав він подушці, коли його совість зненацька звідкілясь виринала.

Одного чудового ранку, коли сонячний зайчик, наче метелик, лоскотав його опукле пузо та за вікном цвірінькали горобці, Абрам Іванович проснувся і закляк. Він злякався. Дуже злякався, тому що біля вікна задумливо стояла якась особа. Він нікого не чекав, нікому не давав ключів від своєї квартири. Особа біля вікна мовчки із задумливим виглядом чухала носа  і дивилась кудись в куток.

«Якщо хотіли би вбити, то давно вбили б. Якщо хотіли пограбувати, то пограбували б. Може я просто не зачинив двері з вечора?» - так лежав і розмірковував Голопупенко.

Ніхто та ніщо не порушувало статус-кво, доки муха-приблуда не сіла на носа Абрама Івановича. Він інстинктивно махнув рукою, проганяючи муху. Постать біля вікна різко витягла пальця з носа і сховала руку за спину. Обоє почували себе незручно. Першим наважився сказати слово Голопупенко:

- Пробачте, Ви хто? Чому Ви тут? Це ж моя квартира.

- Звичайно Ваша квартира, - відповіла, трохи ніяковіючи, невідома особа, - Я прийшов по особистій справі.

- І що, постукати не можна? - потроху врівноважувався Голопупенко.

Він підійнявся з ліжка, сів і почав поглядом шукати джинси. Абрам Іванович відмітив для себе, що не може вловити сутність незнайомця, не може навіть виявити стать особи.

- Понаряджаються, як не зрозуміти хто. Андрогін якийсь, - бурмотів він собі під носа, натягуючи знайдені джинси. Мабуть, через те, що почув, незваний гість покашляв в кулак Прокашлявся і звернувся до господаря:

- Та я по Вашу душу.

- Та я зрозумів, - із сарказмом відповів Голопупенко.

- Навряд зрозуміли.

- Поясніть, як Ви тут опинилися? - не вгамовувався хазяїн квартири, - Може мені викликати поліцію?

- Не треба нікого викликати, я бачу, що Ви не зрозуміли. Мені потрібна, без усіляких алегорій, Ваша душа.

Голопупенко закляк на місці. Потім проковтнув щось велике в горлі та запитав, чомусь фальцетом:

- Мене замовили?

- Навіщо зразу ж і «замовили»? Просто прийшов час. Я Ваша смерть.

У квартирі запанувала тиша. Від почутого, муха, що літала навкруги люстри, впала долі. Першим наважився заговорити Голопупенко:

- Це не розіграш? Пробачте, мені треба ковтнути води, - сказав і пішов в туалет.

Коли він повернувся в кімнату Смерть стояв на тому ж самому місті й роздивлявся корінці книжок. Голопупенко зупинився в проході, почухав потилицю, зітхнув і підійшов ближче до відвідувача.

- Ви чесно? - запитав він.

- Чесно, - з нотками жалю в голосі відповів Смерть.

- А можна хоча деньок ще?

- Звичайно, - несподівано відповів Смерть, - Що я не розумію, чи що. Треба підготуватись, завершити всі справи. То таке... Можна. Тільки напишіть мені розписку, щоб не було ніяких...

- Не буде, - пожвавішав Голопупенко, Ніяких не буде. Мені хоча би деньок, а краще - тиждень...

- Ні, - різко обірвав Смерть.

- Добре, добре. День, так день. Ви маєте на увазі добу? А чим писати, кров’ю?

- Ми маємо на увазі добу, а писати треба ручкою чи олівцем, якщо ручки не знайдете. Як Ви уявляєте собі «писати кров’ю», - вперше посміхнувся Смерть.

Тут же було складено розписку в якій Голопупенко погоджувався «завтра» добровільно віддати свою душу позивачу на ім’я Смерть. Наприкінці всього вони потисли один одному руки та побажали приємного дня. Голопупенко мимоволі відмітив що відчуття руки Смерті схоже на відчуття з якими держиш перший раз у долонях пітона. Очікування не виправдовуються і рука торкається зовсім не холодного, приємного на дотик тіла змії.

Заціпеніння пройшло й енергії Голопупенка позаздрив би навіть Дюрасел. Він не знав з чого почати.

- Так нічого і не встиг, - бурмотів він собі під носа, сидячі перед монітором комп’ютера, - Відправити всім прощальні повідомлення? Навіщо? А може забити на все, все одно перед смертю не надишешся.

Абрам Іванович вирішив, що краще розслабитись і тому пішов до магазину за пельменями та горілкою. Як минув день, він пам’ятав тільки до половини пляшки.

З ранку в роті було не дуже добре. Ще не розплющуючи очі, Голопупенко відчув шкірою вчорашню особу. Напружуючи м’язи лоба і всієї голови йому таки вдалося розкрити око. Так і є. Перед ним стояв Смерть, тримаючи у руках клаптик паперу з розпискою.

- Пробачте за вигляд, - розліпивши сухі губи, прошепотів Голопупенко, - Можна мені розписку?

- Звичайно. Вигляд у Вас кращий, ніж у того, вчорашнього, що попав під вантажівку.,,,

Абрам Іванович не знав навіщо він попросив цей папірець. Не знав, але сів в ліжку й уважно став вдивлятись в свій корявий почерк.

- А яке сьогодні число? - спитав він у Смерті через декілька хвилин.

- Шістнадцяте.

- А чого Ви сьогодні прийшли за мною?

- Бо ми так умовились.

- Тут написано «завтра» і аж ніяк не «шістнадцяте». А завтра буде тільки завтра.

- Даруйте, але... - зніяковів Смерть і похапцем вихопив з тремтячих рук Голопупенка розписку. Проглянув розписку і процідив скрізь зуби, - Дата, блін...

- Слова до справи не підшиєш, а ось цей папірець каже, що «завтра», - ледь стримуючи посмішку відповів Голопупенко. Вихопив папірець з рук Смерті та помахав своєю учорашньою розпискою.

- Так, але я... - почав було Смерть.

- Ні, написано «завтра» - значить завтра. Я якраз встигну підготуватися до Вашого приходу.

- Добре, - відповів Смерть, схиливши голову. Хоча він і розумів прекрасно, що «завтра» це дуже відносний строк. І відноситься він до «сьогодні».

Тільки за Смертю зачинилися двері, як Голопупенко скочив з ліжка і, цілуючи папір, на якому він написав розписку, промовив:

- Так я ж перший, хто так просто обдурив саму Смерть. Це вам не схуднути на десять кіло за двадцять чотири години! Це - ого-го! Моя схема по відкладанню справ на завтра спрацювала. Та ще і як спрацювала!

Абрам Іванович одягнувся й радісно побіг до магазину за пельменями, щоб відзначити це свято його мудрості.

Минув тиждень і один день. Голопупенко вже призвичаївся до вранішнього клієнта і зовсім його не боявся. Саме в ту мить, коли вранішнє сонце розбудило в кімнаті ліниву муху, біля ліжка, на якій сопів Абрам Іванович, з’явився відвідувач. Смерть всунув свої пальці в трішки голопупенковські волохаті ніздрі. Його лицем пробігла майже непомітна хвиля гидливості. Тримаючи за ніздрі, він вихопив з тіла Голопупенка здивовану душу.

- Чому? - запитала здивована душа, - Ти не маєш права так вчиняти.

- Пробач, але я - Смерть. Через це я можу все.

- А як же наш договір? - заскиглила душа.

- Який договір? Ти, мабуть, начитався брехливих книжок. Я просто хотів упевнитися в твоїй сутності. Хотів подивитись, як ти будеш поводитись в останній день. Я й не думав, що ти змінишся, просто цікаво було.

Смерть підхопив душу, що продовжувала смикатися, під пахву і пішов у своїх справах.

19.07.2018

(малюнок автора)

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

НЕ ТАК ТІЇ ВОРОГИ, ЯК ДОБРІЇ ЛЮДИ...
Наприкінці ХІХ ст. український рух опинився перед поважними й розмаїтими викликами. Лідери українства мусили шукати відповіді на ці виклики - й тут годі не згадати про ті тяжкі помилки та прорахунки, яких припустилися вони в своїх пошуках і які дали гіркі плоди в наступну епоху змагань за незалежність.
Читати більше
ЩИРІ 2019: 15 зірок знялися в благодійному календарі на тему українських свят
Маша Єфросиніна, Леся Нікітюк, Ната Філатова (ONUKA) і ще 12 українських зірок долучилися до створення благодійного календаря "Щирі", який присвячений традиційному вбранню та українським святам.
Читати більше