У давні часи народили матінка Земля та батько Небо трьох дітей: Вогонь, Воду і Вітер. Довгий час жили вони дружною родиною у мирі та спокої, поки не сталося ось що...
Старший син – Вогонь був маминим улюбленцем. Захоплювалась мати його палкою душею, допитливим розумом, яскравою вдачею. І, звичайно, як кожна мати, зростила справжнього мазунчика. Що синок бажає, те й робить – все йому мати дозволяє. Гонористий став, пихатий. Воду почав дражнити й ображати. Вона, нещасна, не знає, куди подітися від тих образ, сльози проливає, а Вогню байдуже.
Якось Вогонь надумав піти світом, себе показати, на інших подивитися. Підхопився й пішов, матінці сповістивши. Спочатку тихо йшов, на всі боки роздивлявся, потім почув – хтось стиха примовляє: ох та ох! Ну, Вогонь вирішив, що це всі істоти у захопленні від нього, красеня та леґеня, зітхають, от він і пришвидшив ходу.
І чим швидше йде, тим гучніше: ох та ох! Він і зовсім навкруги дивиться облишив, побіг щодуху. А не бачить, дурний, що то від його ходи все живе горить-гине, від болю нестерпного стогне: ох! ох!
У цей час батько Небо відпочивав у прохолоді. Лежав, лежав і відчув, що спекотно йому стало. Він підвівся, глянув – йой! – що робиться! Палає все: дерева та кущі, звірі та птахи, навіть пісок розплавився, тече поперед Вогню важким потоком, а після нього попіл гіркий летить, у повітрі, наче сніг, кружляє.
Розгнівався батько і як крикне:
– Такий-сякий, сине неслухняний, байдужий та пихатий! Що ж це ти скоїв?
Зупинився Вогонь, оглядівся і моторошно йому стало.
А батько знову:
– Ану, такий-сякий, перед матір’ю на коліна впади, сестрі вклонися. переді мною повинися, може, я тобі й вибачу.
Заграла у Вогні пиха ще більша, ніж була. "Не буде цього! – шипить, – віднині я нікому не покоряюся! Я сам по собі!"
Аж почорнів Небо від образи синової.
– Що ж, – рече, – тоді нумо зі мною силами мірятися!
– Я завжди готовий до бою! Не дозволю більше нікому мною повелівати! – Вогонь у відповідь.
Вихопив меч, із блискавки викуваний, замахнувся ним на батька,.. а от вдарити не встиг. Прибігли Вітер із Водою, зупинили брата. Охопила його Вода руками льодовими, крижаними, щоб не ярився Вогонь, не палахкотів. А Вітер схопив меч, із блискавки викуваний, і закинув в інші світи.
Довго потім Земля та Небо сперечалися, як сина непокірного приборкати, як покарати. Довго ще світ порожнім залишався. Аж за якийсь час з’явилися рослини, птахи і тварини, а потім Земля і людей народила.
А меч той, із блискавки викуваний, так і літає десь, у чужих світах. Але, ось диво: як відчує, що на Землі щось погане статися має, одразу ж у світ наш приходить. Тож старі люди знають: як з’явиться, бува, у небі меч, із блискавки викуваний – чекай на війни та негаразди, адже він спершу був спрямований проти добра і порядку і несе в собі тільки злість та заздрість.
Що ти, мій любий друже, стріпонувся? Невже про свою провину перед батьком-матір’ю згадав? Тоді біжи до них швиденько, вклонися низенько, нехай тебе від серця батьківського покарають, але потім все владнають: попестять, похвалять та ще й льодяника дадуть.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
