ЗУСТРІЧ

(Оповідання зі збірки "Секс у будинку біля колії")

ЗУСТРІЧ

(Оповідання зі збірки "Секс у будинку біля колії")

Світлані ТАЛАН

Мені здалося, що цей чоловік шпигує за мною.
Я завжди сідаю у другий від початку вагон електрички. Але коли я побачив, що він примостився неподалік від мене, то встав і пішов, минаючи вагон за вагоном. Не знаю, скільки їх проминув, але потилицею відчув, що цей чоловік іде за мною. Що йому від мене треба?
Не буду ж я, як хлопчик, бігати по вагонах, аби нав’язливий суб’єкт відчепився від мене? Вирішив сісти біля юнаків з атлетичною будовою тіла. Так надійніше, якщо щось.
Незнайомець сів на сусідню лаву і вже нахабно вивчав мене з ніг до голови. Зазвичай я читаю в електричках книги. На дорогу туди й назад мені вистачає 150-200 сторінок. Але в цій ситуації про жодне читання не могло бути й мови. Ні, я не боявся цього шпигуна, лише подумав, що він може бути несповна розуму. Щось надумала його бідна голівонька – а мені віддуватися.
Я дивився у вікно й намагався не звертати на нього увагу. Юнаки з атлетичною будовою тіла щось жваво гомоніли між собою, а я боковим зором бачив, що незнайомець продовжує спостерігати за мною, ніби оцінює, на що я здатний.
Раптом я подумав, що сам себе заманив у пастку, а ці юнаки з атлетичною будовою тіла входять до однієї банди з незнайомцем. Він їхній ватажок, і вже звідси мене ніхто не випустить.
О цій порі електрички майже порожні. Це вже назад, коли люди повертаються з роботи, можна всю дорогу простояти. А коли на наступній станції наш вагон спорожнів, залишилися лише я, незнайомець та юнаки з атлетичною будовою тіла, - мені справді стало страшно. Змасакрують зараз і викинуть із вікна електрички – ніби мене й не існувало на білому світі.
Я намагався не показувати того, що діялося всередині мене. Це як ідеш повз зграю собак. Коли вони відчують, що ти їх боїшся, - загризуть і не подавляться. Злочинці теж відчувають, коли їх бояться. Тоді вони стають більш нахабними й агресивними. Я вирішив, що коли помирати, то з музикою. Не діждуться від мене радості, ніби я їх боюсь.
Не знаю, скільки ми так їхали. Прощаючись із життям, я дивився у вікно, очікуючи щомиті нападу юнаків з атлетичною будовою тіла. Незнайомець так само пильно за мною спостерігав. Я поводив себе гідно і був задоволений своєю поведінкою. Мабуть, усе-таки найголовніше не те, як ти живеш, а як ідеш із цього життя.
Коли перші хвилини напруги минули, я став прислухатися до розмови юнаків з атлетичною будовою тіла. Вони говорили про дівчат-балерин, з якими познайомилися напередодні на якійсь молодіжній вечірці. Розмова була світлою, пристойною, і я став сумніватися, чи справді ці хлопці є бандитами, як я про них думав. Якби вони хотіли, то вже давно би покінчили зі мною, а не бавились у ці ігри.
Я зіштовхнувся з поглядом незнайомця, який продовжував уперто дивитися на мене. Це була інтелігентного вигляду людина. За скельцями окулярів ховалися розумні очі. Невже я помилився і нафантазував собі те, чого насправді не було? Звичайно, я письменник – і фантазувати стало моєю другою натурою. Інколи вже не знаєш, де реальність, а де видумане тобою. Здавалося, реальне життя не може зацікавити читача, тому обов’язково треба щось дофантазовувати. З іншого боку, ми чомусь боїмося до кінця осмислювати це реальне життя. Для нас воно нікчемне і не варте уваги. Насправді в ньому є ще стільки непізнаного нами, що якби вдалося це все зобразити, то будь-які фантазії потьмяніли б на тлі реалій.
Юнаки з атлетичною будовою тіла вийшли на наступній зупинці. Я з цікавістю спостерігав за ними. Вони йшли по сходах на міст, по самому мосту, спускалися вниз і не звертали на мене жодної уваги. Кольнула думка, що незнайомець дав їм умовний знак, аби вони залишили вагон.
Електричка постояла ще декілька хвилин і рушила, набираючи швидкість. До нашого вагону ніхто не зайшов. Ми залишилися двоє з незнайомцем.
Я не був здивований, коли він сів навпроти мене і запитав:
- Ви мене не пам’ятаєте?
Мабуть, мій погляд не залишав жодних сумнівів, що я його дійсно не пам’ятаю. Бачить Бог, я сумлінно намагався пов’язати з його обличчям хоча б щось знайоме, але в мене нічого не виходило. Незнайомець сумно дивився на мене, ніби я справді був винен у тому, що він мене знає, а я його не пам’ятаю. Але ж у житті подібне трапляється на кожному кроці. Скажімо, ми всі знаємо президента чи прем’єр-міністра, проте вони не зобов’язані знати нас усіх в обличчя. Хтось більше відомий, хтось менше, а хтось узагалі не відомий. Таке життя. Мабуть, я все-таки був більш відомим, ніж незнайомець, тому він мене знав, а я його ні. Чесно кажучи, мене не дратували його претензії на те, що він мене знає, а я навіть не здогадуюсь, хто би це міг бути. Проте це вже було не цікавим. Тим більше, що зникли юнаки з атлетичною будовою тіла. Я вже сміявся сам із себе, що так переживав за своє дорогоцінне життя. Але найбільше мені зараз хотілося таки взятися за читання книги, яку я прихопив з собою.
- Ви пам’ятаєте свій недописаний роман “Зустріч”? – запитав незнайомець.
А це вже було цікаво! В пору моєї юності я справді писав роман “Зустріч”, але не завершив його, бо мене захопили інші сюжети. Упродовж наступних років я декілька разів мав намір дописати його, але чомусь не йшло. Врешті я закинув цю марудну справу, залишивши напризволяще літературних героїв з їхніми проблемами. Але звідки незнайомець знав про цей мій роман? Я розповідав про нього у вузькому колі знайомих, ще одній дівчині, з якою тоді зустрічався, а потім серед літераторів узагалі не повертався до цієї теми. Так буває, коли соромишся власних дітей, які виросли не такими, як би ти хотів. Я вдивлявся у незнайомця, але щось не пригадував, аби він належав до кола тих людей, яким я розповідав про свій незакінчений роман “Зустріч”.
Здається, мій супутник вхопив хід думок, які пульсували у мене в голові.
- Ви пам’ятаєте доцента Глущенка зі свого роману? – обережно запитав він, ніби у безнадійно хворої людини.
Звісно, я був здивований, звідки він знає цього літературного героя, бо, здається, нікому не давав читати текст незакінченого роману “Зустріч”.
- За цей час він уже став професором, - сказав незнайомець.
- Хто - він? – не зрозумів я.
- Ну, як це буває в житті? – Мені здалося, що незнайомець аж зрадів від мого запитання. – Людина спочатку захищає кандидатську, потім – докторську. Так і я. Був доцентом – став професором.
- Вітаю! – Я сказав це машинально, все ще не розуміючи, при чому тут мій літературний герой.
Ми помовчали. Незнайомець сумно дивився на мене.
- Я не ображаюсь на вас, - сказав він, - хоча ви кинули мене тоді напризволяще. Я розумію, що обставини завадили вам закінчити роман.
Я дивився на нього широко розплющеними очима. Страшний здогад поволі приходив мені в голову.
- Так, так, пане письменнику, - промовив незнайомець, - я і є той доцент Глущенко із вашого незакінченого роману “Зустріч”
Я відсахнувся від нього, думаючи, що маю справу з божевільним.
- Не бійтесь, я не божевільний. – Незнайомець читав мої думки.
Він пильно вдивлявся у мене, а я шукав шляхи до відступу. Десь уже доводилося читати, що божевільні володіють великою фізичною силою. Якби я зараз рвонув з місця, він би легко припечатав мене до сидіння електрички і зробив з мене пляцок. Я ще ніколи не спілкувався у своєму житті з божевільними, але інтуїтивно відчував, що насамперед треба зберігати спокій. Мабуть, не слід уподібнюватися до них, а залишатися самим собою. Теоретично все виглядало прекрасно. А ось як буде на практиці?
- Я не зроблю вам нічого лихого, - запевнив мене незнайомець.
Краще б він цього не казав. Життєвий досвід підказував мені, що люди зазвичай коять протилежне сказаному. Але що я міг вдіяти? Лише дочекатися першої-ліпшої зупинки і під цим приводом вискочити з електрички.
- Женя, Оксана, Василь Іванович і міліціонер, якому ви не дали імені, передавали вам привіт.
Можна було зійти з розуму! Я вже, чесно кажучи, й забув про деяких своїх літературних героїв, а незнайомець упевнено називав їх, ніби це були живі люди.
- Вони не радили мені зустрічатися з вами, казали, що це не призведе ні до чого доброго. Не знаю, але я чомусь хотів дуже з вами зустрітися.
У мене була велика спокуса дременути звідси, але я ледь стримався, щоби не зробити цього.
- І як вони поживають?
Мабуть, дурнішого запитання з мого боку годі було й вигадати. Але ви зрозумійте мене правильно. Я опинився у замкненому просторі віч-на-віч з божевільним і навіть не знаю, що він може вчинити зі мною наступної хвилини. Нехай дурна, але все-таки бесіда скорочувала мій шлях до рятівної зупинки електрички.
- На відміну від мене, вони дуже злі на вас, - сказав незнайомець. – Розумієте, вони не сподівалися, що ви кинете їх напризволяще зі своїми проблемами. Вони не були готові до цього. А коли це сталося, не змогли себе по-справжньому реалізувати у паралельному світі.
Він дивився на мене, як інопланетянин на землянина, котрий не може усвідомити здобутків цивілізації. Зі своїми початковими знаннями арифметики я готовий був засвоювати вищу математику, але все одно нічого б не вдалося. Це як дитині, яка щойно познайомилася з букварем, пояснювати теорію відносності Ейнштейна.
- Розумієте, всі герої літературних творів живуть у паралельному світі, - тлумачив мені незнайомець. – Там усе майже так само, як і на Землі. Ви ж, письменники, створили нас, як Бог створив людину, а тому ми теж маємо право на життя.
Я подумав, що все це згодилося б для якогось фантастичного роману, але ж я реально їду в електричці, реально розмовляю з чоловіком, який каже, що є героєм мого реального, нехай і незакінченого роману. То чому я не повинен вірити, що паралельний світ, з якого він прийшов, теж існує реально? Стоп! Хто з нас тоді справді божевільний?
- Реалії нашого життя, - продовжував незнайомець, - ну, в паралельному світі, такі, що багато літературних героїв самі продовжують творити себе. Ось ви, наприклад, народилися від тата й мами, але все життя, кожний день творите самі себе. Так і ми. Навіть якщо літературний твір закінчений, а героям не подобається їхній образ, витворений письменником, вони змінюють його – інколи так, що сам автор не впізнав би його. Якби письменники побували в нашому паралельному світі, вони могли би оригінально продовжити свої твори й створити справжні літературні шедеври.
Цей чоловік, звісно, був божевільним, але він починав мені подобатися. Ось так усе життя варишся у власному соку й не маєш можливості глянути на себе збоку, а особливо критичним оком оцінити власну творчість. А тут за декілька хвилин спілкування тобі безоплатно дають ідеї, реалізувати які не вистачить і життя.
- Літературні герої вашого незакінченого роману “Зустріч”, звісно, не знали основної причини, чому я захотів з вами зустрітись, - говорив колишній доцент, а тепер професор Глущенко. – Можливо, ви вважатимете мене божевільним, але я замість вас дописав цей роман. Я не хотів, щоби ця історія залишилася незавершеною.
Він дістав із пакунка книгу. Я побачив свої ім’я та прізвище, фотографію тридцятирічної давнини, заголовок роману. Гість із паралельного світу простягнув мені книгу…
… - Пане, вставайте, кінцева станція. Електричка їде в депо.
Я побачив молоду контролерку, яка схилилася наді мною. Першою думкою було те, що вона теж із паралельного світу. А. може, це я вже потрапив туди?
У вагоні нікого не було, крім нас двох. За вікном пасажири снували туди-сюди.
Так це був лише сон! Цікавий, одначе. Обов’язково напишу про це оповідання.
Я піднявся із сидіння і пішов до виходу.
- Пане, ви забули свою книжку! – крикнула контролерка.
Вона підійшла до мене і дала в руки мій роман “Зустріч”. На ньому були мої ім’я та прізвище, а також фотографія тридцятирічної давнини.
- А ви красунчиком були в молодості, - усміхнулася контролерка.