Увага! Секс в музеї

20 квітня 2015
Maria Ivanus
Ні, це не стаття про екзотичні місця, де можна розважитись зі своїм партнером. І не недолуга спроба еротичної прози. Це сучасне мистецтво, дорогенькі. Цікаво, чи можливо остаточно вичерпати тему сексу в мистецтві? Викачати, як нафту з надр землі? Чи є якась альтернатива? Щось, що продається так само добре? Насильство? Огида? Смерть? Чи яскраві іграшки-монстри?

Прочитавши недавно на UaModna статтю про найдорожчі твори мистецтва, я натрапила на ім'я Джеффа Кунса. Саме творчість цієї людини колись змусила мене задуматись про сучасних художників і фактори, які визначають їхню геніальність та комерційний успіх. З того часу я щиро співчуваю арт-критикам, які, на відміну від, скажімо, своїх ресторанних або літературних колег, часто не можуть сказати, що мистецтво погане чи абсурдне. В мистецтві єдиним смертним гріхом вважається відкритий плагіат. Все інше можна проштовхнути в галереї і музеї за допомогою талановитих і пронирливих піарщиків. Мистецтво в Америці, як і література, продається дуже добре. І ті щасливці, які знаходять покровителів і видавців, вибиваються з натовпу талановитих людей набагато швидше і далі, ніж ті, яких не помітили. 

Зараз можна частіше занайти хороше і неординарне мистецтво в Інтернеті на форумах і онлайн галереях, ніж в музеях сучасного мистецтва і арт-виставках. Кажу це як колишня студентка арт-класів, щира прихильниця молодих художників і мистецтва, хай і шокуючого, але зі змістом. 

В Чикаго кожної п'ятниці відбувались виставки в модних галереях в районі Фултон Маркет, а по четвергах Музей Сучасного Мистецтва безкоштовно приймав студентів художніх студій і коледжів. Ми приходили з блокнотами та олівцями і малювали все, що бачили. Виставки в галереях приваблювали молодь, яка не стільки цікавилась мистецтвом, як безкоштовним алкоголем. Навіть неозброєним оком у натовпі можна було помітити того, хто представляв свої творіння. Нервозність, підкреслена відчуженість від всього, що відбувалось навколо, і тривога. Художники не роздавали автографів і не посміхались у відповідь на компліменти. Вони, здавалось, хотіли бути наодинці зі своїми дітищами, а ще щоби з натовпу виділився якийсь багатій з чековою книжкою і зробив всі мрії реальністю. 
 
Але коли тобі 22 і ти думаєш, що являєш собою щось більше, ніж посередність - світ, здається, готовий зробити для тебе виключення і помістити тебе на верхівки всіх можливих хіт парадів, як тільки тобі цього заманеться.

Делюзія - так тепер можу назвати той етап свого життя.

З наївно-нахабним настроєм оплатила свій перший семестр в коледжі. Обрані мною предмети видавали розмах сліпих амбіцій і повну відсутність будь-якої послідовності чи логіки: історія мистецтва, живопис, соціологія, академічна англійська... (американська система дозволяє студентам самим обирати класи з переліку, наданого адміністрацією. Наприклад, якщо ви можете оплатити лише 2-3 класи, то ви обираєте ті, які важливіші для вашої майбутньої спеціальності. Або комбінуєте предмети згідно зі своїм часом) 

Історія мистецтва і живопис займали більшість мого часу в коледжі. Три рази в тиждень по три години ми зустрічались у "студії" з Містером Ніким-не-визнаним-генієм, який і викладав цих два предмети.

Молодий, підсліпуватий, з рудою борідкою, схожою на кісточку змальованого пензлика. Приходив на заняття в шотландській спідниці, армійських чоботях, вицвілій футболці та з масним волоссям. Їздив на велосипеді 13 миль на роботу і зневажав капіталізм і систему, яка змушувала працювати таких творчих натур, як він сам. 

Вже з першого погляду на свою групу в класі мистецтва, я зрозуміла всю безглуздість свого наміру стати художницею. Більшість дітей тут були випадково. Обрали "арт", бо зі списку обов'язкових гуманітaрних предметів, це здавалось найлегшим виходом із ситуації. Їм було по 17-18 років. Покоління виховане відео іграми, скейт бордами, фільмами про супер героїв і коміксами. У нас було стільки спільного, що все могло вміститись у рівно два слова: "Хай" і "Бай". 

Мене більше цікавила персона вчителя. Він був повною протилежністю моїм викладачам в Україні. Звертався він до нас навіть не по іменах, а за певними зовнішніми ознаками . Я була "та висока дівчина" на перших порах. Як він мене називав в кінці - то вже тільки Богу відомо.

Лекцій, як таких, не було. Після стадії знайомства, де кожен мав розповісти про себе, настали практичні заняття. Містер Я-не-хочу-навіть-пам'ятати-імена-цих-лузерів розкладав на столі якусь тканину, кості невідомих тварин, підсвічував це все свічками і ми дві години ниділи над своїми мольбертами, хто як міг переносив цю суміш текстур і поверхонь на папір. Без жодного слова. Щоправда, можна було 
слухати музику.

З вчителем ми не знайшли спільної мови буквально з першого, вимовленого мною, слова. До того часу я вже звикла, що не всі однаково легко розуміють мій акцент. Але тут ще й вийшло непорозуміння іншого роду. Коли на запитання Містера Я-шотландської-крові-подивіться-на-цю-розкішну-бороду-і-кілт: "Чому ви обрали цей клас?", я не задумуючись відповіла: "тому що хочу бути художницею", вчитель насмішливо видав: "Художником чи маляром?" Я на секунду розгубилась і зрозуміла свою фатальну помилку: в англійській мові слово "пейнтер" (painter) може означати як художник, так і маляр. А справжні художники називають себе не інакше, як "Аrtists".

АртІст - це те, ким хотіли бути тисячі випускників з дипломом в галузі гуманітарних наук. Великими, успішними, ексцентричними і скандальними "Aртiстс". А я несвідомо обрала маляра. Що було не таким далеким від істини. 

Як виявилось, малювати я не вмію зовсім. Змальовувати - так. А передати хоч щось з того, чим була переповнена моя уява, на папері в мене не виходило. Як і в одногрупників, які швидко зрозуміли, що головне - присутність на уроці, а не продуктивність, чи прогрес.

Після третього тижня костей і свічок, Містер Тепер-я-вам-покажу-весь-артистичний-бомонд-Чикаго вирішив відвести нас в музей.

Музей Сучасного Мистецтва

Класиків, як він вважав, нам вже пізно було показувати. Культурний прогрес не стоїть на місці і треба йти в ногу з часом. Класики вічні. Їх можна вивчати і на пенсії.

Наша поїздка в Музей відбувалась на громадському транспорті. Студенти "морозились" один від одного, слухали музику і витріщались у вікно. Вчитель посьорбував з термоса щось, очевидно, міцне, але не каву. Був надто збуджений і навіть подав ідею зачекати всіх, хто запізнювався, десь в ірландському пабі. Наша компашка з дітлахів з мольбертами, папками, наплічниками, яку очолював рудий "артіст" у спідниці і чоботях 48-го розміру, була найбільшим непорозумінням, яке могло трапитись в класичному пабі. Коли стало зрозуміло, що більшість не можуть вживати алкоголь ще як мінімум 2 роки (принаймні в публічних місцях), наш учитель сказав, що так і бути. Ідемо в музей.

Це були останні дні виставки Великого і Жахливого Джеффа Кунса.
 
Не знаю, як мої американські друзі, але я взагалі нічого не знала про цього митця. Виявилось, що він і скульптор, і художник і на всі руки майстер. Гігантське багряне серце, яке нагадувало збільшену ялинкову прикрасу, висіло у фойє музею. "Попса", подумалось. В залі були якісь скульптури з різних етапів творчості Кунса. Жінки у ванні, надувні звірята, цукерки і холодильники. Всі експонати відрізнялись мульти кольоровою гамою, крикливістю і вульгарністю. "І це виставляють в кращому музеї міста?", закипало всередині.
 
Вчитель раптом віднайшов своє педагогічне начало і розповідав всім бажаючим, що Джефф Кунс - це вже навіть не ім'я одного художника, а назва цілого цеху митців, які працюють на цю "торгову марку". Ставало зовсім сумно. Рожеві свинки, рожеві дівчата у відвертих позах... Навіть підписи до експонатів читати не хотілось. Бо знаєте, що може бути гіршим від поганої виставки? Пафосні трактування автора про їх значущість.

Та це було не все. Третій зал був продовженням другого і відрізнявся знаком "дітям до 18-ти вхід заборонено". Ледь звернувши увагу на цей надпис (їх у музеях зазвичай дуже багато: "Не палити", "Їжа і напої заборонені", "Телефони заборонені", "Камери заборонені"..), я безпечно зайшла в зал.

Такого здивування я більше ніколи не переживала. Можемо це назвати культурним шоком, я не заперечуватиму. Мені зайняло хвилину, щоби перевести дух і зареєструвати у своїй свідомості, щO це, власне, таке. Те, на що я дивлюсь. А була це фотографія, величиною приблизно 3х3 метри, на якій були зображені еммм.. (окей, я наберусь мужності і напишу все як було. Надіюсь, що нікому з вас тут не 12).. жіночі геніталії в збудженому стані, так як це був епізод зі статтевого акту, в якому брав участь Джефф Кунс і його колишня дружина, порно зірка Ілона Сталлер.

Коли я нарешті роздивилась навколо, то "картин" було 6-8. Всі велетнські, кожна наступна відвертіша за попередню. То вони в костюмах, то зовсім голї, різні пози і ракурси. Скажу чесно, що ефект був приголомшливий. В час, коли онлайн можна знайти порно фільми, навіть не шукаючи (спробуйте уникнути цього нашестя), я стояла серед того залу в повній розгубленості. Мені цікаво, яка ще реакція була у відвідувачів, коли вони знаходились перед гігантським (в кожному розумінні) пенісом зовсім не симпатичного чоловіка, який ще й є по сумістництву одним з найтрендовіших художників, на чию виставку ви не пожаліли 20 доларів. "Як цікаво", "Хммм", "Ага, он воно що!", "Ваввв".... Ні, я думаю, що більшість просто мовчала.

Смішно, але мене розлютило те, що це були фото. Не живопис, не олівець, не граніт... а банальні кадри з порно фільму, від яких, якщо вже зайшов в зал, не було куди сховатись. 

Я не сумніваюсь, що на основі цього досвіду можна провести опитування чи дослід. Визначити комплекси кожної людини, в залежності від її поведінки. Але... Що з цих кадрів - мистецтво? Що з цих банальних, потворних, надуманих експонатів мало нас, студентів арт-класу, до чогось розбудити чи підштовхнути? І це ще я, здається, відносила себе до доволі вільнодумних і розкутих людей.

Та вдавати, що це "круто", чи "несподівано", чи "авангардно" мені не хотілось.

"Зроблено на Небесах"/ Made in Heaven" (назва "порно колекції", однієї з найперших Кунсових публічних виставок) змусило мене почуватись жертвою гидкого розіграшу, захопило зненацька, сміялося з мене всіма своїми отворами, а тепер ще й хотіло знати, що я про це думаю. 

Дехто з одногрупників залишав цей зал одразу ж після першого кліторного видовища. Більшість поспіхом обходили експонати і так само поспіхом йшли з музею. Ми не були достатньо зіпсованими ані світом, ані культурними еспадриліями в арт андеграунд, щоби ця виставка залишила в нас бажання щось обговорювати. 

Бути простим малярем здавалось не такою і поганою переспективою.

Обов'язковий твір-відгук про похід в музей написала майже перед самим заняттям. Емоції залишались такими ж свіжими і слова складались в гнівні, розпачливі речення.

"Похід в музей залишив мене морально пригніченою і розчавленою. Я не розумію, навіщо показувати в музеях національного значення те, що вважається "другим сортом" навіть в попсовому і мілкомислячому Голівуді. Крім колекції "Зроблено в Небесах", тут, на жаль, навіть нема що обговорювати. Бо решта "творінь" Кунса - це набір предметів, які не викликають жодних емоцій в пересiчного глядача. Гігантські блискучі цяцьки всередині порожні. Очі скульптур порожні. Жести, міміка відсутні. Не викликають жодних асоціацій. Не дивно, що такий "талант" отримав славу найпровіренішим шляхом - через секс, який, як відомо, продається..." Ну і так далі..

В класі всі читали твори про свої враження з опущеними очима. Хтось писав про фіолетового собаку, який "здавався гарненьким". Комусь запам'яталось серце і картина з Елвісом. Дві людини згадали геніталії і зізнались, що було "ніяково" знаходитись в третьому залі. 
 
Коли прийшла моя черга, п'ять абзаців пролунали як черга з автомата. Я вже не переживала, чи зрозуміють мій акцент і чи не варто читати повільніше, щоби Вчитель Йолки-палки-ці-імігранти-завжди-каламутять-воду зміг підібрати свою щелепу з підлоги. 

Я сіла, передала свій твір на передову, до вчительського столу.

Він продовжував мовчати, а потім повільно пояснив учням, що Марія (це вперше мене назвали по імені ) приїхала з далекої країни, де показувати статтеві органи публічно, швидше за все, не дозволено. Де жінки виховуються в середовищі, яке пригнічує природню сексуальність людини і де, мабуть, присоромлюють все, що тілесне. 

Тепер була моя черга шукати свою щелепу між мольбертами і фарбами. Як ця дискусія прийняла такий поворот - не знаю. Одногрупники дивились тепер на мене, наче я сиджу одягнена в паранджу і цитую неактуальні послання з Космосу. А вчитель все тим же розуміючим і всепрощаючим тоном провадив, як нам всім пощастило, що ми живемо у вільній Америці. Де самовираження - право кожного. 

Мої аргументи про те, що і секс, і оголені тіла можна подати в більш естетичному і художньому вигляді, не так буквально, загубились чи то в перекладі, чи в недосконалій вимові, але дебати я програла. "Маляр версус Артіст" закінчилось повним фіаско маляра. 

Я сиділа в бібліотеці і читала більше про Кунса і його порно актрису-дружину. Вона, виявляється, зробила непогану кар'єру в італійській політиці і заробила собі пожиттєву місячну пенсію в сумі майже 40 тисяч євро. Пані Сталер неодноразово пропонувала себе Садаму Хусейну і навіть Осамі Бен ладену. В неї напевно з сексуальністю все було "нормально".
 
Кунс, зі всього прочитаного про нього, так і залишився в моєму уявленні голим королем. Тільки всі й досі продовжують вдавати, що то новий Ворхол, чи що взагалі аналогів Кунсу не було.

Арт-класи закінчились зі змішаними враженнями. В музей мене більше не запрошували, але я ще декілька разів поїздила на виставки молодих художників і зрозуміла, що ще є мистецтво інсталяцій, перформенс і візуальне мистецтво.

З перформенсу запам'яталось, як одна "артіст" поставила намет в центрі міста, в наметі лягла горілиць, біля неї була чаша з вином. Кожен бажаючий міг прийти, розповісти щось, що його хвилювало, надпити вина і виплюнути його в рот тій, що лежить. Тепер секрети переходили їй, Навіки.

Були і круті проекти від південно-африканських художників, художників із середнього сходу, лондонських неформалів. І найчастіше люди відгукувались на мистецтво з бідних, проблемних країн. Де картини, скульптури, інсталяції несли справжнє послання в інший, "щасливий і вільний" світ.
 
В день здачі робіт і отримання підсумкової оцінки, вчитель зауважив, що мої художні роботи не змінились за час навчання. "Не витрачай грошей на подібні класи", сказав він, "ви, росіяни, любите драму і страждання. А сучасне мистецтво відійшло від цього. Ви не зможете адаптуватись в нових умовах. Ваш менталітет - це самобичування і відмова від радості... Мистецтво в будь-якій формі - це вираження чийогось світогляду. Ти його або сприймаєш, або ні. Кожен художник талановитий і геніальний, вже хоча б тому, що виносить на показ все, що у нього в серці і в голові. Засуджувати - це призначення людей без творчого мислення і уяви. А тому, тобі краще шукати себе в чомусь іншому".

"Але я не з Росії і крім того..."

"Хто там наступний?... До побачення, Марла (Марла????). Навчіться відкритись світові повністю і побачите, що життя чудове."

Я і послухала мудрого вчителя, шукала себе в чомусь іншому. В тому, що дає стабільний дохід, бо талант чи ні, а рахунки оплачувати потрібно. Мій мізерний, та все ж наявний відсоток аналітичних здібностей підказав, що в країні, де більшість молоді жадають стати співаками, музикантами, художниками-ілюстраторами, письменниками... (що безперечно приведе всіх до бездонного колодязя слави і увіковічнить їх внесок в розвиток культури).. варто лише уявити рівень конкуренції, щоб зрозуміти - може не слід викидати диплом економіста, електрика, біолога, інженера як тільки вам хтось скаже, що ви собі гарно розфарбували паркан або джинси.
 
Хіба якщо ваш кумир - Джефф Кунс. Тоді всі методи хороші і Лувр відкриє двері для надувного щеняти. Як і Італійський парламент для порно зірки. Бо секс продається не гірше солодкої вати і в кожного суспільства свої "муки", в яких народжується мистецтво..

На фото експонати з вистаки Джеффа Кунса. Всі, крім останнього, на якому зображена чудова робота невідомого мені автора, про зв'язок між глядачем і твором мистецтва. Фото зі скандальної виставки можна знайти в гугл або ​в одній галереї в Нью Йорку. Я не робитиму нікому послугу і не поширюватиму їх тут.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

VITULIJ VAJA VITULIJ VAJA 23 квітня 2015
Що стосується моїх пристрастей у мистецтві взагалі, то я скрізь люблю складні, не очевидні, не прямолінійні мистецькі рішення. Такі над якими треба думати, але думка там апріорі повинна бути закладена.Бо є халтури без думки в принципі. За схемою : "а я собі малюю, малюю, малюю.... чи пишу, пишу, аж до посиніння.Щоб була своя думка, треба її в першу чергу мати, а не освоїти техніку виконання..того чого не має. Не називаючи конкретики, скажу, що в цілому українське мистецтво одне з найпотужніших і найоригінальніше в світі. Це самовідновлювальне джерело - ні більше , ні менше.Ми тільки і вижили як народ завдяки мистецтву. Більш за все мене приваблює архітектура, українське бароко зокрема, жалкую, що не архітектор...Архітектура це синтетичне масштабне мистецтво, мене це просто зачаровує. Я тут на дозвіллі займаюсь творенням теж у синтетичному мистецтві - продукуванням музичних відеороликів.Тут ,на цьому сайті вони є на моїй сторінці -- більше в Ютубі.Якби мати більше технічних і фінансових ресурсів, то можна було б збільшити якість. Та все одно я одержую океан задоволення від процесу. До речі, це ще один аспект позитивності занять мистецтвом.
П.С. Як Ви увінчуєте свої коментарі моїм логотипом ? Я не знаю, як це робиться на цьому сайті...
Maria Ivanus Maria Ivanus 23 квітня 2015
інколи дискусії про мистецтво приємніші і важливіші , аніж самі твори. І не справа в тому, щоб когось в чомусь переконати. Ваша думка цікава, я б хотіла знати більше про ваші уподобання в мистецтві, особливо в українському. Дякую за увагу до моєї статті і висловлені думки.@VITULIJ VAJA
VITULIJ VAJA VITULIJ VAJA 23 квітня 2015
Дійсно, мій коментар стосується мистецтва в цілому. Я не виключаю, що існування оцінних суджень зі сторони знавців і поціновувачів повинні бути, але як дорадчий голос. Зрештою, Ви мені, ні мільйонам іншим не в силі заборонити сприймати дещо, як витвір мистецтва. (я зараз знову говорю узагальнено). За це Ви можете мене і мільйони інших ненавидіти -- ситуація не зміниться. Ви гарно пишете і як виразник власного погляду цілком праві.Що у вашому тлумаченні означає дефініція "художня цінність" ? "Ввійшли в резонанс з творцем" -- означає зрозуміли автора через образність його мистецької мови. Ви ж його не сприйняли, значить не входите в число котре створює його значущість. Тут треба сказати, що я не є апологетом Вашого не улюбленця. Власники галерей працюють у цілком визначених економічних категоріях і їх моральність тут обговорювати не доречно. А от значущість і геніальність треба розглядати окремо. Геніальність -- це з іншої опери : це евристика, це творець абсолютної новизни,це тоді коли IQ зашкалює. Дійсно, формули мистецтва не можливо вивести -- на те воно і мистецтво, воно покликане збуджувати наші емоції, давати поживу думкам, надихати і в результаті виводити на формули, але вже в математиці (тобто в реальних справах) :-)))
Всі коментарі
Фотокамера як зброя, або Інше обличчя війни
Якби не було війни, ті, хто загинув, могли б народити і виховати дітей, кохати, працювати, винайти, створити, нарешті, просто жити, бути щасливими й радувати своєю присутністю на землі рідних, близьких, друзів...
Читати більше
АПЕЛЬСИНОВИЙ МАРМЕЛАД ЗА РЕЦЕПТОМ ПАДДІНҐТОНА
​Трапляється так, що фільм дуже сильно припадає до душі. Після перегляду усю ніч сниться, як будуєш хижку на безлюдному острові, перебираєш таємничий мотлох на горищі або блукаєш Нарнією. Цього разу зі мною знову так сталось.
Читати більше