ЗІПСОВАНЕ СВЯТО

ЗІПСОВАНЕ СВЯТО
 
Михайло Коцюбинський. Як ми їздили до Криниці.
 
21 червня 1908 року Михайло Коцюбинський писав дружині: “З подорожі дуже задоволений. Ярмарок не в селі, а в долині серед високих гір, коло якоїсь святої криниці. Місцевість надзвичайно гарна, а ярмарок особливий, якого я ніколи не бачив. Наїздить туди маса народу, з різних сіл, навіть здалеку, і все для того, щоб цілу ніч не спати. Кожне село стоїть своїм табором, палять вогонь і цілу ніч співають хорами. Співають всі гори, співає долина, горять вогні на землі і свічки на рогах волів. Щось дуже оригінальне і гарне”.

А 2 грудня 1908 року в листі до редактора газети “Рада” письменник зазначив: “З свята у Криниці я зумисне не робив етнографічної картини, бо такий спосіб оброблювання сюжетів мені не подобається. Я дав кілька суб’єктивних записів, старався бути щирим – от і все”.

Ярмарок захоплює своєю красою і незвичністю.

“Чорне озеро ярмарку вливається струмочком в каплицю; одні йдуть, другі виходять. Се та знаменита криниця, до якої з’їздяться люди з далеких сіл навіть і стають табором в ніч під десяту п’ятницю. Я думаю про тих мудрих людей, що ставлять церкви, монастирі й каплиці в найкращих диких місцях: вони знають, що роблять, – вони промовляють не стільки до нас, як до живих в нас пращурів наших, що віками справляли священні грища по гаях і дібровах та палили там жертви”.

Цікаво спостерігати за людьми, які співають різні пісні.

“По дорозі нас вабить кожний гурточок, кожне багаття. Несподівано натикаємось на ряд ясних облич або на баб, з головою завинених у білі рядна, що рядками сидять, наче пухнаті гаги на скелях північних. До нас говорять, прохають сідати – і голос здається теплим, немов загрітим біля вогню. Але ми не спиняємось, нам хочеться більше побачити, більше почути. В одному місці хором співають, а в другім не клеїться. Онде співає дівчина в синім – наче волошка, руки великі, червоні і недомиті. Співає сама. Старанно і сумлінно витягує голос, важко, у поті чола працюють груди і робить горло. Ні одна нота не пропадає. Так вона, певно, копає в городі, поле картоплю або сапає. Все по-хазяйськи. В другому місці картина: баба і дівка сидять під рядном, між ними свічка. Світиться профіль старої воском, а молодої – листком троянди. Тло чорне. Наче камея. Нижче – якісь клунки чи лантухи з хлібом. То знов баби у білих ряднах здрімнули долі під співи. Ще далі – хори, сидячі й стоячі. Кожне село дало свій хор, і границя між двома хорами на три ступені – міцна границя. Тут уже тісно. Безперестанку чий-небудь лікоть одпихає тебе назад або хтось ззаду кладе на плечі руки. Як кому вигідніше. Так чудно, коли в одно ухо влітає весела пісня, а в друге сумна. Ловиш на мент чиєсь обличчя, ніс або очі, а ніч все те стирає, як губка крейду. Чуєш тільки людське дихання та ще щось чудне: немов шелестять миші”.

Навколишнє зваблює до філософських думок.

“Над мочаром знявся туман, і ясна капличка пливе на ньому, як корабель. На помості я помічаю, що щось мої ноги … якась дисгармонія в них: одна ступає тихо, а друга стука. Обмацую ноги – ну, так і є, згубив калошу. І я страждаю не стільки фізично, як естетично. Чи не скинути другу? Але око моє вже впало на чорні обличчя святих, а поруч з ними не менше чорні – мужичі, – і потіха готова: коли одні стільки прийняли муки за християнство, а другі од християнства, то що значить у порівнянні мої страждання, тим паче, що таки краще, коли тепло хоч в одну ногу, ніж зимно в обидві.
Капличка така проста, що можна її розкласти на два-три елементи. Чорна вода у зрубі, в якій купають блиск свій воскові свічі, святі, що пахнуть олійною фарбою, липкий чорний поміст, а на ньому босі червоні ноги з розчепіреними десятьма пальцями”. 

Ідилію псує “тайний агент”.

“Тепер, коли нам стало відомо, що він “особа”, одвертість з нього аж пре. Він добре знає свою роботу… З жидами він жид, бо знає жидівську мову, з мужиками – мужик. Встряне в компанію, – скрізь він своя людина, – і вже знає, хто чим займається, хто про що думає, хто чого хоче…”.

“Тайний агент” розповідає про одну свою пригоду.

“Пристав до компанії. Сім хлопців, молоді ще, несміливі. Самі нічого не можуть зробити, – бояться. Вже що він намучився з ними, поки підмовив. Він сміливий, жвавий, вогонь, – може, ми самі се помічаємо, – йому й повірили, за ним пішли. Пішли грабувати пошту, а поліція знала про все і всіх накрила, наче курчат. “Усіх накрила?” – “ Усіх накрила. Ловко…”. З того часу йому й набавили десять карбованців в місяць, а перше він брав лиш вісімнадцять.

Він страшенно гордий своїми вчинками, випинає груди, хрустить пальцями; гарні очі його дивляться гостро й нахабно й шукають нашого співчуття.

Він ще довго й охоче ділиться з нами подробицями свого ремесла”.

Гарне враження від співочої ночі зіпсоване зустріччю з цим чоловіком.

“Нам сього всього уже доволі. Тут немає чим дихать, спішимо на свіже повітря.

Надворі різкий передранішній холод. Збита купа людей і худоби густіше укрила землю, і сопе, і хропить на всякі тони. Над нею легенька пара. Десь здалеку чутно втомлену пісню. Поміж чорних закритих яток ліниво бродять окремі гурточки та пари, і милі прилюдно гріють за корсетками в милих закляклі руки. Над краями чорної ями зеленіє вже небо, дим од погаслих вогнів стелиться од гори до гори синіми смугами.
Чаша, що процвітала вночі, як пишна квітка, під ранок зів’яла й зчорніла.
Пора рушати додому…”.
 
Анатолій ВЛАСЮК
4 травня 2017 року