Жив собі чоловік в одному королівстві...
Ні, він не був королем, хоча міг би - мабуть, не хотів; не був кріпаком - бо дуже любив свободу як потребу дихати; міг би бути художником, але, мабуть, було замало хисту; мабуть, він був радше філософом, ніж просто громадянином свого королівства.
Цей чоловік дуже любив мріяти і уявляв завжди такі чудернацькі картини, що втілити їх на полотні було б неможливо! Мабуть тому йому було складно в цьому предметному світі, де усе мірялося на лікті й аршини. А як можна виміряти думку чи зважити її??
Отак зі своїми роздумами він гуляв завжди однією стежкою. Чому однією, бо там було багато цікавого і незвичного, що давало нові теми для роздумів. Але якось одного осіннього дня він чомусь пішов не тією дорогою, що завжди... Ніхто не знає чому саме він змінив традицію, а, можливо, йому просто стало нецікаво йти битим шляхом і захотілося ще інших вражень??!!
Йдучи, він, як завжди, співав щось про себе придумуючи нові пісні, які не завжди встигав записувати і тому часто забував мотив чи слова, але ніколи з цього не журився, адже знав, що завтра буде нова пісня!!! І ось раптом він помітив якийсь незвичний блиск! "Це щось дуже особливе", - подумав він наближаючись... Так ніколи ніщо не виблискувало на його шляху!! І лячно було підійти ближче, але цікавість перемогла і він наблизився.
Він не повірив своїм очам!!! На його шляху був діамант!!!!! Спочатку йому здалося, що це неможливо і це просто в світлі місяця такі марення, але коли прихилився ближче - сумніви розвіялися. Що робити? Застукало у серці й думки відразу змішалися? У таку хвилину важко щось подумати однозначно!!! "Ні, це не може хтось загубити, надто вже коштовна річ. Але чому саме я на нього натрапив?? А може це хтось випробовує мене і вирішив таким чином понасміхатися наді мною? Хм... але ж на цьому шляху мене ніхто не знає і тому не може підстерегти"- думав він. "Ні, це знак долі й треба взяти діамант до себе" - подумав він і взяв його за пазуху, ближче до серця)))
Серце калатало так, що здавалося ніби перехожі, які траплялися йому, чули цей стукіт. "Швидше додому!!! Треба роздивитися камінь, може й нічого особливого??"
Залетів у хату, не пам'ятаючи як, і швиденько вийняв камінь..... Щось неймовірне сталося на столі, де лежав діамант. Кімната засвітилася таким сяйвом як тисячі ламп, та що там ламп - сонце у хмарну погоду не дає стільки світла!!!!
Він був на сьомому небі від щастя!!! "Оце так подарунок долі, невже Всевишній пам'ятає про мене??"
Трохи отямившись, він вирішив дати ім'я, як і належить таким коштовостям. Ну, так як він був чоловіком, то ім'я має бути жіноче - це вже не викликало жодних сумнівів. От тільки яке??? Їх так багато??
"Ґенуя...?? Звичайно ж Ґенуя!!!!" Це місто асоціювалося у нього з теплим морем, морем квітів і ласкавим сонцем. "Ґенуя, Ґенуя..." - повторював він, ще не отямившись від щастя. Він поклав її в маленьку скриньку і обгорнув шматочком тканини. Так, про усяк випадок... Кожного дня він не розлучався з нею. Завжди носив її біля серця, щоб відчувати її тепло. Розмовляв як із жінкою, ділився думками, словом, виглядав на не зовсім нормальну людину. Але нічого з цим не робив. Йому було добре.
Часом, у сонячні дні він виймав її на сонечко і вона виблискувала такими незрівняними променями, що деколи боявся, чи не побачить хтось і не вкраде її. "Та ні, цього не може бути, адже такі подарунки долі запрограмовані й ніщо, ніщо їх не розлучить!!!!!" - і страхи розвіювалися.
Якось одного вечора він, як завжди, побажав "Надобраніч!" і заснув, щось уявляючи приємне і солодке. Ранок не забарився. Зійшло сонце, але щось його світло не було таким теплим. Він простягнув руку, щоб взяти її і.... там була пустка... ні скриньки, ні діаманта не було!!!!! Розпач охопив його серце і воно на мить наче зупинилося. "Та ні, хто міг узяти???" - подумав він і, вже зовсім прокинувшись, побачив записку, яка лежала замість неї. "Ти намагався забрати у мене те, що тобі не належить! Як ти смів подумати, що це ти знайшов її??? Цей діамант мій!!! У мене його просто викрали і, мабуть, десь загубили утікаючи. Я його довго шукав і ось нарешті я повернув його собі. Не шукай мене і тим паче камінь!!! Його ти більше не побачиш...."
Лист закінчився. Він довго сидів заціпенілий. Сидів доти, допоки лист сам не випав йому з рук.
Невже я більше її не побачу?? Чому я?? Чому.... питання роїлися незупиняючись. Потім він упав на ліжко і провалився у якусь чорну діру.
Отямився. Здавалося, що він проспав цілу вічнсть. На душі було порожньо... Роздивився довкола. Нічого йому не нагадувало ні про камінь, ні про скриньку. "Ага! А де ж лист?". Листа ніякого не було.
Трохи посидівши він встав і вийшов на вулицю. "Знову дурний сон...", - подумав він і повернув на свою звиклу стежку...
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
