Стефан Ковалів. Кум з маленької хати.
Як і оповідання "Завіщанє", це теж є автобіографічним. Письменник згадує своє босоноге дитинство.
Анна залякує хлопчика Максимом-опирем.
"Бо в таку годину уродився; він має дві середини на голові, значить він має дві душі: з одною сидить у хаті, а другу висилає в ліси-дебри…".
Мама показала синові перепілку, яка сиділа на яйцях. Так біля того гнізда він і заснув.
"Коли проснувся, женці були вже далеко-далеко від мене, аж на другім кінці дожинали стаї жита. Я, обставлений довкола снопами, не міг пізнати, чи сонце сходило, чи заходило. Гніздо було порожнє, тілько позістало скалубине з яєць. В сусіднім горосі щось ціпотіло то квокало; то були старі з молодими; я жалував дуже, що не міг бачити, як стара молоді з гнізда виводила у світ Божий; я хотів хоч одно молоде найти, та не удалося. “То, певно, друга Максимова душа з маленької хати здолала мені таку пакість, – думав я собі. – Опир се мусить бути неабиякий, коли вже мене найшов!".
Тієї ночі малому приснився опир Максим.
Одного разу в родича заслаб молодий п’ятилітній кінь. Всі думали, що здохне. Покликали опира.
"Закотив кум Максим руку, сягнув нею глибоко в нутро коня, став надушувати там міхур: з коня пустилася задавнена нечиста теч і то з сукровицею. Всі повеселіли, побачивши, що кінь втихомирився, перестав бити ногами, лежав спокійно; видно було, що йому полегшало. За півгодини кінь стояв, оглядався за оброком, лизав Максимові руки".
І все одно малий пам’ятає, що йому про Максима казала Анна, боїться його.
На Покрову поїхали в сусіднє село.
"
На службу Божу стануло аж трьох священиків. По Євангелію на проповіді довідався я про кума з маленької хати Максима Подільського, що він на украшенє Божого дому жертвував дванадцять соток. Проповідник о. Теодор підніс його заслуги й при кінці вручив йому похвальну грамоту митрополичої консисторії. Кум Максим стояв у церковнім притворі, я дуже добре бачив його з хору: його голову з двома осередками і сивими кучерями, його як сніг білу полотнянку, а на ногах ходаки. Він не міг бути опиром, сей добрий чоловік. Анна мусила грубо помилитися".
Того ж дня хлопчик переконується, що був правий.
Всі веселилися, пішли до корчми. А де пиятика – там і бійка. Із корчми малого вивів Максим, сказавши:
"Не красно, щоб ти, сину, уже відтепер заглядав до корчми, – заглаголів він перший раз до мене. – Ти вмієш читати, повинен іще й другим світити приміром добрим, а не глядіти на таку пустоту".
Минуло багато років, поки наш герой приїхав до свого рідного села. Було видно як у Новошицях,
"де колись стояла хатина кума Максима, стояв тепер гарний двірок, а вокруг нього город із молодими щепами і цвітами". З’ясувалося, що після смерті батька його син став господарем.
"Він побив недавно бляхою церков, а батьківську загороду дарував під будову школи, щоби там звеличати пам’ять свого покійного вітця. Просили дідича Хирліцького, щоби їм дав свою пусту корчму на школу, але він відмовив".
Своє оповідання Стефан Ковалів закінчує так:
"Щаслива та громада, що має таких жертволюбивих газдів, щасливі й ті діти, що будуть ходити до сеї школи й тямити на те, що се кумова батьківщина, пожертвувана для їх добра, для їх кращої будучності".
Анатолій ВЛАСЮК
23 вересня 2017 року
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
