Історія життя і смерті отця Романа-Мар'яна Береста належить до тих багатьох величних і трагічних історій, котрі відбувались до і після приходу більшовицької влади на Західну Україну. Трагічна доля українського греко-католицького духовенста, знищеного бежбожним комуністичним режимом, вражає як своєю масовістю, так і стійкістю, котру проявило духовенство щодо невідворотності долі своєї особистої та й, загалом, долі нашої Церкви і цілого народу.
Будучи знищеним ще за нетривкий час т.зв. "перших совітів", отцю не довелося побачити цілковитої (хоча і дочасної) руйнації церковного та національного життя краю. Так не став він ані свідком сумнозвісного собору у 1946 році, котрим, начебто, греко-католицька церква об'єднувалася з московський провославієм; не гнали його у холодних телятниках у найвіддаленіші краї Совєтської імперії, і ще багато інших жахіть радянської дійсності судилось йому уникнути. А проте смерть його у 1941 році, як і багатьох інших, можна цілком вважати за первомучиництво, за котрим, особливо вже з приходом "других совітів", почалася ера гоніння на греко-католицтво, рівно ж як і поява цілої плеяди новомучеників за віру та національні ідеали.
Народжений у 1897 році у львівській інтелігентній родині, після закінчення Академічної гімназії Роман-Мар'ян вступає на теологічний факультет Львівського університету. Після висвячення молодого, енергійного і сповненого найсвятіших планів, отця Романа призначають у парафію села Борусів під Бібркою. Пробувши тут не довго, він переїжджає ще далі, на Тернопільщину, у село Бишків, де віддано служить близько десятка літ Богу і громаді. У Бишках з ініціативи отця-пароха відновлено релігійне й національне життя. З колишніх русинів намагається він зробити, завдяки просвіті й вихованню, справжніх українців. А коли на підрадянській Україні вибухнув
Голодомор, отець створює у селі комітет допомоги голодуючим українцям.
Саме тут, на Тернопільщині, зав'язуються тісні стосунки священика з Організацією українських націоналістів. Відбувши декілька організаційних конференцій, він пише, що переконався, що тільки ОУН, завдяки своїй всенародності та охоплення усенаціональних ідеалів, спроможна повести за собою народ.
У червні 1934 року нарешті о. Роман-Мар'ян Берест стає священиком села Полоничі (тепер це Буський район Львівської області). Приїхавши сюди, він застає у ньому розстрій культурного життя. У селі, де на тисячу населення припадало до чотириста поляків, розстрій українського життя був аж надто очевидний. Так не було тут ані читальні, ані відділів різних культурних товариств, як от "Луг", "Сокіл", а "Просвіта" , за словами самого отця, діяла "десять літ на папері". І уже із перших днів новий парох починає суцільне відродження національно-релігійного життя у селі.
Так, його заходами, переобрано новий склад відділу "Просвіти", де (як свідчать про це та інше архівні дані фонду Товариства "Просвіта" ЦДІАУ у Львові) він став заступником голови. Згодом, потай від поляків, почалося будівництво читальні.
Цікава також історія храму архистратига Михаїла у селі Полоничі. Старий храм, за словами старожилів, згорів у 1895 році, натомість сучасне приміщення церкви було подароване полоничанам із села Новосілки, у котрій ще правив Маркіян Шашкевич.
Активна діяльність отця Береста одразу ж викликала реакцію польських кіл. "Найбільше шкодив мені, - пише отець у своїх записках, - війт і писар". Потім почалися реальні погрози розправи у випадку продовження активної національної та релігійної діяльності. А поліцай із сусіднього Задвір'я прямо сказав полякам: можете робити з ним, що захочете, я нічого не буду ані бачити, ані чути. Та о. Роман не тільки не злякався усіляких погроз, котрі лунали на його адресу, а ще й відповідав, що той, хто хоче із ним поквитатись, може зустріти його на вузькій стежині, котра веде від залізничної станції с. Задвір'я до Полонич.
Коли врешті у селі постала читальня, то заходами священика з'явилась у ній чимала бібліотека, а також невеличкий театр, де місцева молодь брала участь у п'єсах відомих українських драматургів.
Небракувало також отцю Роману недоброзичливців й серед своїх. Намагались звинувачувати у справі зі збором коштів на фонд "Просвіти" чи то ще якихось, на їхній розсуд, огріхах.
Як прийшли "перші совіти", то в селі спочатку почали з'являтись червоні агітатори, що збаламучуючи народ, на всі тони розмальовували, яке чудове життя у Країні Рад. З'явивися і в Полоничах такий. Зібрав людей під "Просвітою" й почав розповідати казочки. Каже, все у нас є, нічого не бракує, промисловість працює на вищому рівні. Народ, що уже трохи знав, яке то щасливе життя там, за Збручом, підсміюючись собі у кулак, почав задавати цьому лектору каверзні запитання. От, один дотепник й питає: "а холєра є увас теж?" Той, вочевидь, не зрозумівши суті галичанського словечка й іронії, тут же, із запопадливістю, у тон попередній промові почав відповідати: "Є! Є!", мовляв, у нас все є! Чим викликав шалений регіт юрби.
Голова та секретар новосформованої ради, котрі ще й раніш були у неприязних стосунках із священиком, одразу ж поставили його поза законом. Так почалося нове гоніння на нашу Церкву й, зокрема, на священика Береста. Сама ж доля не помилувала й кривдників отця.
Переїхавши до Полонич, о. Роман продовжував свої стосунки із підпільною Організацією українських націоналістів. Й у такому ж дусі виховував дітей. Згодом це гроно, виплекане ним, стало клітиною ОУН в селі й геройськи у 1944-49 роках полягло на полі слави. Цього було достатньо, аби поквитатися з незламним священиком. І як наслідок - арешт. Будучи вже ув'язненим, він продовжував виконувати свою духовну місію, надаючи усю необхідну допомогу своїм співкамерникам.
На волі залишилась родина отця - дружина Ірина, вишукана красуня із теж інтелігентної відомої львівської родини, котра не погребувала піти вслід за своїм чоловіком по віддалених і занедбаних галицьких селах, та трьоє їхніх дітей – син і двоє дочок. Згодом і їх спіткала доля виселенців та блукачів безмежними просторами великої імперії.
Отець Роман-Мар'ян Берест проходив у т.зв. "Процесі 59-тьох", де окрім нього серед засуджених був і, зокрема, Дмитро Клячківський, уродженець Збаража, пізніше славний керівник УПА на Волині. Вирок був однозначний - розстріл. У квітні 1941 року, коли засуджених везли на розстріл, отцеві вдалося кинути клаптик паперу на вулицю, котрого вітер заніс на чиєсь обійстя. Там було написано: "нас п'ятдесять, їдемо на смерть, священик Берест". (Остання інформація, на жаль, не пригадую видання, опублікована Ігорем Калинцем або ж Юліаном Редьком).
Так закінчилося земне життя одного з багатьох українських священиків. Та й не тільки священиків, а кожного свідомого свого чину громадянина, здатного, у міру власних переконань та сили духу, до кінця пронести свій нелегкий хрест, випити чашу терпінь, не скривившись, навіть коли було дуже гірко й нестерпно. Таким, хто перетривав до кінця, приготовлено у небі вінець. Такі спонукають нас бути незламними й мудрими, своїми прикладами заохочують до наслідування тих розпочатих ними діл, котрі вимагають продовження, навіть якщо доведеться для цього віддати усе своє життя.
На початку дев'яностих отця Романа-Мар'яна Береста реабілітовано. Хоча останків його не виявлено й досі, родині повернули окуляри священика та частину приватного архіву.
2010
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
