ЖИТТЄПИС ПОЕТА

Спочатку поет жив в життєпросторі світла

як найяскравішому прояві світу,

там суцільними світильниками

завішані квадрати стелі

в презентаційних залах

сяйвами заливали

його й побратимів

і по перу посестрів,

і самі вони ставали світлом поетичним,

а з паперових їхніх рукописів знову проростали сади заквітчані,

але в реальному світі

було забагато безпросвіття,

із літературними лісорубами,

та деревокнижними згубами,

і через це в часу сувій він згорнув свої аркуші

з зоряними віршами,

перевівши поезію в сутінки,

заховав за лаштунки,

у світі який для поета зробився прірвою,

чорною дірою,

в яку падав так довго що зрештою став

обживатися

в тому летінні письмовим столом

і ліжком,

бо на планетах

у своїх творах

ще не розжився

на життя,

тож мусів пристосовуватись в часопросторах падінь,

виживати в їх найпримітивніших формах подій 

зведених 

до війн,

і в цьому провалебутті –  не все

ділилось на біле і чорне, й не всі,

бо стріляв у нього не лиш чужий

але й свій,

один з засідки заздрості,

другий з захаращень бездарності,

і іншого не залишилося окрім як писати вірші

для себе – для душі,

так як приховані ріки течуть підземні,

як вищелюдські вирують виміри богів наднебесні,

серед спроб і помилок винайдення життя

та виведення  різновсесвіття,

і вийшло у словесних душематеріях відбутись поету,

щоби перетворитись з них на змістоформи нового всесвіту,

із коріння речень з напів ідей

як ніщо

що самоусвідомлює себе

і цим переходить в щось,

а далі хай з його поетики

виникають закони нової фізики,

і вербальними космосами – поетичноцентричність

концентрується,

чуєте: не обтинайте молоді верліброві віти,

не рубайте римовані віршосади,

не стріляйте

в поетів,

бо поезія  чи не єдине

що залишиться від цієї днини,

і вона надможливо

перейде

у форму ідеалу

всепрекрасної  всеможливості…