Жорстоке серце

Михайло Коцюбинський. Подарунок на іменини.
 
Це оповідання Михайлові Коцюбинському давалося важко. Він хотів, щоби його опублікували, а тому намагався вгодити цензурі. В листі до дружини писав 7 січня 1912 року: "От пишу тепер оповідання, тема мені подобається, а пишеться дуже погано, неможливо просто, не маю навіть певності, чи надрукую. Тема оповідання проста. В родині поліцейського надзирателя (околодки) завтра святкують іменини єдиного сина, гімназиста 1-го класу. Мати купила синові пароходик, а батько придумав повести сина завтра на місце, де будуть вішати дівчину одну, щоб син побачив таке, чого другі діти не можуть бачити, щоб міг розказати потому про цю подію. На другий день рано вони (батько з сином) їдуть на місце кари, і коли син побачив, кинувся до дівчини, обняв її за коліна і почав кричати: Не треба, не дам! – і грозити катові. Звичайно, переполох, гімназиста забрали, і батько везе його додому, наляканий, щоб це не пошкодило йому по службі. Просто, але тут би можна багато зробити, коли ж не йде".

Поліцейський Карпо Петрович Зайчик (цікаве прізвище – іронічно-глузливе) повертається додому з роботи. Він голодний і злий. Дружина подає їсти. За дверима чути, як син вчить уроки. Поївши, батько викликає свого Дорю на допит. Той одержав п’ятірку з географії, а віце-губернаторський синок на прізвисько Козеріг – двійку. Доря з однокласниками побив цього панського синочка. Поліцейському приємно. Люди його боялися, "проте мусив витягатися в струнку та козиряти тому шмаркачеві через те тільки, що був сином його начальства. Який він був щасливий, коли йому вдалось одного разу підсадити паничика того у фаетон, а от його Доря… Хе-хе!..".

Дружина нагадує чоловікові, що завтра синові десять років. Вона купила йому пароходик. З’ясовується, що у поліцейського нема подарунку для Дорі. Він намагається розв’язати з сином просту арифметичну задачку, але нічого не виходить, аж поки Доря не знаходить розв’язку сам. Коли син заснув, батьки бавляться його бляшаним пароходиком. Нарешті поліцейський придумав, що подарує синові на його десять років.

"Карпо Петрович раптом засяв. Лице його освітила добра усмішка, і тепло спалахнули очі.

– Я йому цяцьки не подарую… Я для нього таке придумав…

Він навіть урочисто підняв палець в важкому персні.

– Я для нього таке придумав, що… Фу-ти, ну-ти! Запам’ятає до смерті. Навіть віце-губернаторський хлопець не зможе того побачить, що я покажу Дорі… Нехай…".

Нарешті він розповідає дружині, яка згоряє від нетерпіння, що завтра повезе сина, щоби той побачив, як будуть вішати людину.

Спочатку вона була вражена. Хіба можна дитині бачити таке? А потім подумала, що і самій хотілося би це побачити. "Їй було гірко. Прожила на світі до тридцятого року, а ні разу не довелося нічого такого побачить. Хіба Карпо коли подумав про неї? Сиди цілий день в кухні, бабрайся у помиях і ніколи тобі ні приємності, ні розваги…". На прохання взяти її з собою, чоловік відповідає відмовою. Згадує, ким вона була. "Ну, і була в бурдеї, але потому вони законно звінчались. Хіба з неї не вірна жінка? Раз, правда… Та коли б не вона, коли б не пішла на ніч до поліцмейстера, кис би й досі в писарчуках… А тепер – надзиратель. Дорю в гімназії учать, і сама казначейша у них буває…".

Вже перед сном поліцейський каже дружині, що катом буде Яким. Вона здивована:

"– Хто б міг подумать! Виняньчив нашого хлопця… Доря так його любить.
– Розпився, стерво".

Зранку Доря не хоче вставати. Підкупили пароходиком на день народження. Раптом батько каже, що вони зараз поїдуть.

"Доря підняв на батька очі.
Поїдуть? Куди?
На рибу, може? Тиха річка і босі ноги, якими можна бродить по пісочку… Вудлище – луком і сріблясте мигтіння рибки на волосіні. "Бовть!" – сказала вода, ковтнувши камінчик…

А може, поїдуть кудись далеко-далеко… у невідомий город. Будуть їхати, їхати, їхать… Дерева будуть кружитись і тікати назад… ниви самі підстеляться коням під ноги. Мухи обсадять блискучі кінські зади, а над головою пищатиме пташка…".

З цієї нагоди Дорі навіть дозволили не йти до гімназії. Син вдячний батькові за свято, яке той для нього приготував.

"Доря хтів пригорнутись до нього, але не смів. Тільки вдячно обняв очима широку спину і парадні погони.

"Оселедець!" – згадав своє прозвище в класі, – і до сліз боляче стало за батька, бо то через нього так докучали".

Доря веселий, хоча ще ніколи так рано не був на вулиці. Почав передражнювати директора гімназії. Батько теж сміявся.

Вони зупинились. Батько наказав Дорі сховатися за деревом, щоб його ніхто не побачив, і уважно спостерігати, що ж відбуватиметься. Поліцейський спустився в яр. Доря побачив унизу поміст і Якима, який накидав мотузки на шибеницю.

"– Яким! – зрадів йому Доря. Йому здалося, що він бачить водянисті, блукаючі очі Якима, в які так часто дивився, коли ще той носив його на руках.

– А де ж музика?

Однак замість музики він побачив мундири й холодний полиск рушниць. Батько витягся в струнку, оддавав комусь честь, а його біла у рукавичці рука з зігнутим ліктем немов тремтіла. Виразно жовтіли наплічники в когось з обох боків безвусого виду, і два рядки ґудзиків зливались в жовті доріжки. Осторонь стояв піп, мотав лисою головою, наче комарів одганяв, і все стелив срібний шовк бороди на сукно чорної ряси, все гладив фіолетові вилоги широких рукавів.

"Молебень?" – подумав Доря.

Йому зробилося скучно, і він почув над головою дрібне метушливе шептання груші".

Візник, який привіз їх, розповідає Дорі, що зараз мають повішати жінку.

"Щось підкотилось в Дорі під серцем і так недобре розлилось по руках і ногах.

– Як, зовсім повісять?

Голос перервався у нього, і жаль скривив губи.

– Не зовсім, а тільки доти, поки ноги не перестануть дрижать… – Жбурнув окурок, сплюнув й додав: – Яким справиться скоро… не першинка!".

Тепер Доря зовсім іншими очима дивиться на те, що має відбутись.

"І ось тут саме сталось щось дивне, незрозуміле. Наче камінь зірвався з гори і покотився під ноги. На бігу, круглий і грубий в своїй ватній шинелі, Доря промчався до риштовання, замітаючи полами глину, гублячи синій картуз і розкриваючи широко руки.

Наскочив на жінку і з криком обняв їй коліна.

– Не треба!..

Од несподіванки й крику, що впав, як стріл, поміж ними, люди здригнулись в тривозі і метнули очима угору, на високі стіни яруги, наче звідти йшла на них небезпека.

А Доря все тісніше туливсь до колін, ховаючи стрижену голову в чорній спідниці, і видко було, як здригалися плечі у нього від дитячого плачу.

– Не треба!.. Не руште!..

Жінка стояла хвилинку – висока, але якась одразу зів’яла й нещасна. Потому нагнулась і поклала прозору руку на дитячу голову.

І так усе застигло в німому чеканні: жінка, дитина, москалі і начальство".

Дорю хочуть відірвати від жінки, але це не відразу вдається зробити. Хлопчик просить батька і Якима-ката, аби вони не робили цього. Але все марно.

"Аж на горі вдалося Дорі вирватись із рук. Він глянув в долину й побачив: в повітрі, осяяна сонцем, гойдалася довга чорна фігура. Покрутилась в один бік – і стала… Потому у другий – і знов спинилась.
Тоді Доря замовк, подивився гостро на батька і хрипло кинув йому в лице:

– Хуліган. Оселедець.

Більше не встиг, бо полетів у траву, збитий кулаком з ніг".

Батько і син повертаються додому. Поліцейський "бажав Дорі добра, а замість того дістав невдячність". Він думає про те, що його можуть вигнати зі служби, а Дорю виключити із гімназії.

"А Доря, опустившись та впірнувши в тяжку шинелю, тихо схлипував внутрішнім плачем. Перед його очима все ще гойдалась чорна фігура. Раз в один бік, раз в другий… "Чекай, – думав він гірко про батька, – будеш ти знати, як я тобі повішусь… Заберусь на горище, здійму свій пояс, і ніхто не побачить…". Йому стало жалко себе. А може б, краще забити Якима? Прийде Яким до них на кухню і, як звичайно, засне на лаві. Тоді Доря візьме тихенько ножа, наточить… або ні, краще сокиру, – і одрубає Якимові голову по самі плечі".
 
Анатолій ВЛАСЮК
23 травня 2017 року