Жіноча чота: 33 невідомі вояки в історії Січових Стрільців

Діяльність Легіону Українські Січові Стрільці (1914 – 1918) до сьогоднішнього часу не досліджена належним чином. Ще менш вивченою темою є історія військового відділу Січові Стрільці – ІІ, у якому мали змогу служити жінки.

Відомо, що у сформованому жіночому загоні (чоті) нараховувалося 33 жінки, в основному студентки, котрі несли службу в різних відділах. Лише троє із них брали безпосередню участь у військових діях та отримали бойові нагороди – Олена Степанів, Софія Галечко, Анна Дмитерко.
 

Фактично, вони були першими жінками у світі, які отримали офіцерські звання на військовій службі. Незважаючи на те, що про героїзм українських жінок на війні писали чи не всі європейські ЗМІ того часу, долі їх склалися доволі трагічно: Софія Галечко закінчила життя самогубством; Олена Степанів – потрапила в російський полон, а згодом була ув’язнена і провела 7 років у радянських концтаборах; Анна Дмитерко – через загрозу репресій була змушена емігрувати. Частина жіночої чоти померла від тифу, надаючи допомогу пораненим у військових шпиталях, частина була репресована радянською владою, доля решти жінок – взагалі невідома нащадкам. В архівах УСС світлини жінок часто так і підписані "Невідома".

В мемуарах про причини, які вабили молодих жінок до військової служби, керівниця жіночої чоти О.Степанів зауважила так:
 

"це був порив молодості, бажання незвичайних пригод, нудьга буденщини, втеча від життєвих обов’язків. З іншого боку, жінки мали схильність до самопожертви, поклик виконати свій обов’язок перед народом, а також прагнення довести всьому світові, що здатні справитися з будь-якою роботою".
 

Певною мірою, українські жінки, вступаючи до військових формувань, наслідували польок, котрі мали добре організований жіночий рух.
 

Під час польсько-українського конфлікту 1918-1919 рр. командування польських військ офіційно підтримало проект створення добровольчого жіночого Легіону. У 1918 році, коли ареною збройного конфлікту стало місто Львів, польські жіночі артилерійські відділи підносили боєприпаси, вели розвідку, виконували санітарну службу, брали активну участь у боях.
 

Патріотична поведінка польок надихнула українок на більш активну участь у військових формуваннях.

"Почуття сорому стало просто нестерпним для кожної з нас, коли дня 22 листопада (1918 р.) на вулицях Львова зароїлося від жіночих постатей в одностроях польського війська. Польки виручували чоловіків, створювали жіночі військові частини, які проганяли нас з нашої рідної землі" – згадується в одному з тогочасних галицьких часописів.
 

Однак не варто забувати, що товариство "Січові Стрільці – ІІ" було створене за чотири роки до початку польсько-української війни, тому головною ціллю військового формування було звільнення Галичини від російських військ (а згодом польських). Таким чином, перша Світова війна та реалії військового часу вимагали від жінок конкретних дій суспільно-політичного характеру, якими й було створення жіночого загону в складі УСС.

Оскільки у командування УСС не було зацікавленості у створенні окремої жіночої воєнізованої структури, на фронт потрапили лише одиниці з жіночої чоти – Олена Степанів, Софія Галечко, Анна Дмитерко.

Прізвища дівчат фігурують у списках військових загонів, збереглися відомості про нагородження їх військовими нагородами, про присвоєння офіцерських звань. 19 листопада 1914 р. серед стрільців, що відзначилися у боях, уперше медаллю Хоробрості було нагороджено двох жінок – О. Степанів і С. Галечко. Вручаючи нагороди, генерал Флейшман відзначав, що, ставши до лав УСС, ці дівчата довели: хоробрість є ознакою не тільки чоловіків, вони подали приклад, як любити свою Батьківщину. "Перший раз маю щастя нагородити медаллю Хоробрості жінку, – зауважує генерал, – і потішає мене, що на Ваших грудях заблищить відзнака, яку лише Воїн-чоловік міг одержати".
 

Другий вид повноцінної військової служби, яку виконували жінки, – це військова розвідка, метою якої було з’ясувати стан ворожого тилу, пересування та кількість військових сил, настрої серед населення тощо. Відомо лише декілька прізвищ жінок-розвідниць, адже особливістю розвідки є анонімність. Утім використання жінок як розвідниць і зв’язкових було доволі поширеним явищем того часу. Вважали, що "жінці легше прокрастися непомітно через бойові лінії і зайти в тили ворога, ніж чоловікові".

Найвідомішою розвідницею УСС була Ірина Кузь, що відзначилася у боях на горі Маківці, захопивши у полон російських солдатів та важливі документи.
 

Частина жінок із товариства "Січові Стрільці-ІІ" несли службу в санітарних частинах. Про умови, які були в тогочасних "лікарнях", О.Левицький згадував так: "Уявіть собі великі зали та коридори, на підлозі скупо простерта стара солома. На ній в подертому одязі лежать хворі так, що пройти поміж ними годі. Здалека видно воші, що облазять хворих, стіни, рами від вікон. Повітря зимне, як надворі. З усіх сторін простягаються до нас руки: один – молить-благає води, другий – чаю, інший – ковдри або бодай соломи. Деякі лежать не поворухнувшись. Вони скінчили вже муку".
 

Жінкам доводилося працювати в бригадних шпиталях, фронтових лазаретах і пересувних потягах в антисанітарних умовах, без ліків та перев’язувального матеріалу. Вони виконували службу медичних сестер, помічниць лікарів, а то й самих лікарів, інколи не маючи відповідних знань і підготовки. Нерідкими серед жінок-санітарок була смерть від тифу, яким хворіли солдати.

Жінка у військовому формуванні сприймалася тоді як цілком нове явище. Перше товариство "Січові Стрільці", яке виникло в 1914 році, взагалі відмовилося включати в свій склад дівчат, бо готувало майбутніх старшин – чоловіків. Невдовзі було створене товариство "Січові Стрільці-ІІ", керівництво якого мало більш прогресивні погляди на ідею рівноправ'я жінок, тому для дівчат тут знайшлося місце.
 

Та все ж військове командування УСС більше керувалося стереотипами щодо жінок на полі бою. Спочатку жінкам, які вирішили йти у бій, навіть не дозволили прибути до місця військових дій – їх просто зняли з потяга. Воєначальник М.Галущинський так згадував "немилу пригоду з панною Степанівною", яка намагалася виїхати на фронт: "Я не міг і не можу сьогодні погодитись із тим, щоби жіноцтво виконувало активну військову службу. До того може склонитися якийсь хоробливий наклін, а що найменше – істерія". Втім дівчата таки добилися того, щоб їх прийняли до війська.
 

Софія Галечко, аби довести, що вона гідна бути на війні, спочатку була змушена працювати санітаркою. У своєму щоденнику вона запише так: "Я на Закарпатті, в рядах Січових Стрільців. Дивний якийсь сон. Вісім днів їзди поїздом, три дні голодівки, примусова мандрівка по Мукачеві від третьої ночі до восьмої ранку та приїзд до Горонди – а тепер тихі зітхання хворих у шпиталі… Мої мрії здійснилися – працюю для України, йду кувати кращу долю… Кинула я книжки, науку, старий, спокійний Ґрац, забула про рідню, про іспити й увесь світ".
 

Згодом вона брала активну участь у боях на горі Маківці, за що отримала нагороду та була назначена хорунжим, командувала групою стрільців-гуцулів. За спогадами стрільця Михайла Островерха "не хотіли стрільці бути під бабою, то й не любили своєї "четової".
 

Сама О.Степанів, отримавши досвід на полі бою, виступала категорично проти масової участі жінок на війні зі зброєю в руках: "Не так це просто, як може виглядати збоку…" Причиною цього були важкі воєнні обов’язки, нелегке моральне становище, часто складні відносини в сотні, відсутність особистого життя: "На війні, властиво, ніхто з нас не жив особистим життям. Не було його взагалі. Людина почувала, жила й думала тільки загальновійськовими категоріями. Надзвичайно важко було адаптуватися у новій обстановці після переходу до мирних умов".

 

Тому О.Степанів зазначала, що "ліпше – не йти, як зломитися і потоптаним упасти край дороги". Жінки були готові до подвигу, але не були готові до армії, і те, з чим їм довелося зіштовхнутися на війні, виявилося для них несподіванкою.

Факт особистої участі українських жінок у регулярних формуваннях Українських Січових Стрільців став підставою дискусій в суспільстві й одержав широкий міжнародний розголос. Європа була вражена прикладами жіночого героїзму, виявленими в боях із російськими частинами.
 

Закордонні періодичні видання того часу майоріли безліччю публікацій про українських дівчат-воїнів. Зокрема, факт перебування О. Степанів у російському полоні та її повернення з Ташкенту через Фінляндію, Швецію й Німеччину перетворився не тільки на її особистий тріумф, а й спричинився до пропаганди ідеї української незалежності.
 

Австрійський журналіст Франц Мольнар у виданні "Neue Freie Presse" відзначав, що "одним із романтичних чудес війни", особливістю українських військових формувань є те, що до їхнього складу входять одягнені в польову уніформу дівчата і виконують військову службу нарівні з чоловіками."

Та насправді жінки у військових умовах не відчували жодної підтримки ні від суспільства, ні від командування. Фактично, ще до остаточного припинення воєнних дій, несподівано у лютому 1918 року, без пояснень причин було прийнято розпорядження про звільнення жінок із дійсної служби в УСС, що О. Степанів оцінила пізніше як "наслідок інтриг".

Олена Степанів, яка після війни повернулася до навчання, пережила заборону служити в УСС відносно спокійно, а от Софія Галечко була морально прибита. Влітку втомлена й пригнічена всіма новинами та хворобами, здобутими на війн, Софія Галечко відвідає Олену Степанів. Вона була в розпачі. Ще через тиждень її тіло знайдуть в річці Бистриці, біля села Пасічна, куди вона приїхала відвідати подругу-стрільця Ольгу Підвисоцьку.
 

Після її смерті відомий прозаїк та січовий стрілець Микола Угрин–Безгрішний створив драму "Софія Галечко", яка з успіхом була поставлена на всіх сценах Галичини. Згодом польська влада заборонила інсценізацію твору за "українські самостійні й націоналістичні заклики і зневагу до одноцілості польської держави".
 

Після закінчення Першої світової війни на території Галичини, державно – правовий статус якої не був визначений остаточно, суттєво загострилися суперечності між українцями й поляками. У протистоянні між ними важливу роль почали відігравати "традиційні" жіночі організації. Українські жіночі організації, зокрема "Союз українок" піднімали питання права українців на самостійну державу на міжнародному рівні, беручи участь у з’їздах міжнародних жіночих організацій.

 

В українському суспільстві діяльність представниць жіночих організацій на міжнародному рівні сприймалася неоднозначно. За жіночою організацією в українському суспільстві в цілому утвердилася репутація пацифістської.
 

Відома громадська активістка М. Рудницька писала про антимілітаристські тенденції українського жіночого руху: "Немає сумніву, що кожна жінка по своїй природі пацифістка, що для жінки, яка приводить у світ життя, покликання полягає в тому, щоб це життя оберігати від загибелі. Однак фемінізм нагадує жінкам, що вони є матерями не тільки власних дітей, але й матерями народу. Історія людства дає досить прикладів, що у вирішальний для нації момент вони можуть поставити вище інтерес майбутніх поколінь від "тих, хто живе", навіть вище від життя власної дитини".
 

Міжвоєнний період був часом "адаптації" до нової ситуації самих жінок і "звиканням" до цього широких кіл громадськості. Характерною була повільна фемінізація громадського життя, чому сприяли "традиційні" жіночі організації та союзи. Після завершення збройної боротьби вони зосередили увагу на рішенні організаційних проблем розвитку жіночого руху. Водночас виявився надзвичайно життєстійким вплив упереджень і стереотипів, успадкованих від попередньої епохи, вести боротьбу з якими вже не було сили та наснаги.

Джерело: zhinka-online