Жінка опускає вуаль наче ніч, що спадає на місто,
З під котрої в безодні очей, мов на дні колодязя,
Тремтять зорі.
Відходить тихо і непомітно,
Тільки й шурхотіння сукні її видає.
Маленькі ніжки, наче будинки на високих палях,
Цокотять об асфальт,
Що утікає все далі і далі.
Так, мабуть, кораблі мають відходити
Із забутої гавані,
Де непотрібні гудки не порушують
Стривоженого прибережжя.
Та жінка як корабель кидається
Стрімголов у відкритий простір,
Подалі від мілководдя,
Підставляючи залізні груди
Бурхливому натиску стихії.
Жінка зникає за горизонтом
Як сонце, що лягає на дно моря.
Вона знає напевне куди їй пливти.
Зб. "Вірші про все і ніщо" (2017)
Фото: www.eatlivelovefood.com/why-you-need-vitamin-d-a-lot-more/sun
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
