жертва

Змочивши обличчя холодною водою, щоб прокинутись, Людовит вийшов з хати, попрощавшись із жінкою. Хотів був ще поцілувати дітей в чоло, але та не дала.

—Не чіпай, хай сплять, — сказала йому на те Одарка.

Людовит подивився у її карі очі, посміхнувся та мовчки пішов у поле. Так починався кожен його день. З ранку. З сірого ранку, коли ще саме світило спало.

—Раненько попрацюю, коли інші сплять, боги побачать та й допоможуть, — так завжди говорив він. Людовит свято вірив у це і першим виходив у поле. Він жодного разу не шкодував про своє рішення, адже воно завжди виправдовувало себе.

Так і сьогодні він один посеред поля вправно трудився посеред своїх володінь. Десь через годину почали приходити й інші трудівники. У кожного з них висіло на шиї по маленькому ідолу, якого вони цілували та шепотіли щось на вухо перед початком роботи. Так робив і Людовит.

—А добрий ранок! — закричав він до прийшлих робітників.

—Добрий, Людовите. Ну що там, вже готові до Крячів у вечері?

—А ще й як, Олеже. Одарка такий одяг гарний має, що і людям не соромно показати. Ось це тільки діткам скажу, аби калину збігали у річці промили і все.

—Скажи їм, щоб далеко не заходили. Кажуть, Володимира стражі десь оселилися.

—Ти подивися, все їм не йметься. Не дають ніяк віри чесним людям тримати.

—Ой і не кажи, — випустив повітря Олег.

Сонце вже почало припікати, тож Людовит розпрощався з усіма та пішов назад до села. Село його було маленьке та непримітне, але по-своєму затишне. Людей жило небагато, всі усіх знали. Розташовувалось воно під пагорбом, у той час як на самому пагорбі було капище з чотирма великими ідолами. Усі в селі знали, що якщо поважати богів, то і боги будуть тебе поважати. Тож навіть якщо були дні, коли село було брудне, ні дня не було, щоб таке було з капищем.

А вдома Одарка вже наготувала каші та й діти вже прокинулися.

—Варварко, Всевиде. Ну що, виспалися?

—Так, татку, — в один голос відповіли діти. — Там мама каші зробила, ходім їсти.

—Ну якщо так, то ходім,— сказав люблячий батько.

Пообідавши, Людовит вийшов на заднє подвір'я, щоб почистити свого коня. Це була його гордість. Міцний білий парубок, жеребець. Завжди на свята він брав його з собою та катав на ньому дітей. Тож і цього разу кінь повинен був бути білим, як сніг.

Біля його хати жив, скоріше в сараї, ніж в хаті, його молодший брат Оріан, який саме прокинувся та вийшов подихати свіжим повітрям, якого так не вистачало в його приміщенні.

—Ось і ти прокинувся, добрий ранок, чи, скоріше, день? — посміхнувся Людовит.

—Угу, — буркнув Оріан і встромив голову у відро з водою. — Ой як добре. Ну що,  як ти?

—Та я добре, уже попрацював, треба ще вдома трішки прибратись.

—Ох, мені б твої проблеми. Я ось маю піти для Стрибка сіна назбирати.

—І де ж ти його знайдеш? Свого ж поля немає, — докірнув йому Людовит.

—А мені й не треба. Пошукаю десь, забув хтось може.

—Ти б Оріане чимось займався, а то лежиш оце цілі дні вдома, а по ночах з дівками бігаєш.

—Ну добрий день тобі. А я що, нічого не роблю? У мене ж он Стрибок.

—Знаю я про твого бика. Але я не про нього. Ти зрозумій, жити тільки на те, що ти даєш бика для запліднення, не можна.

—Оце сказав. Як не можна? Я що, не живу?

—Та ти б сім'ю завів, тоді б і зрозумів, що то значить – жити, — з усмішкою подивився Людовит в бік хати.

—Ну ні, дякую. Я ще не нагулявся. Нам і зі Стрибком добре. Він — моя сім'я.

—Слухай, я знаю, що ти цінуєш Стрибка, але ж...

—Тату, тату, — Людовита перервали його діти.

—Ой, мої ви любі, а я ось коника нашого, красеня мию. Гарний?

—Гарний, татку, гарний.

—Пфф, — шморгнув Оріан.

—Добрий день, дядьку Оріане.

—Угу, здоров.

— Вам чого, дітки?

—Ми готові калину йти мити.

—Ой, мої ж ви хороші. Йдіть, тільки ж далеко не ходіть. Злі владимирки ходять.

—Добре, татку. Будемо обережні.

—То йдіть, йдіть, —Людовит поцілував їх у чоло, дав погладити коня і вони пішли.

- Це ти зараз про що?  - запитав Оріан.

- Та тут казав мені Олег, що неподалік застава Володимира стоїть. Тому треба обережно з цими бузувірами бути.

- Знову ти про своє. Що ж вам так ця віра голову каламутить. Не байдуже, кому поклонятися?

- Цить! – грізно крикнув Людовит. – Як можеш ти так казати!

- А що, хіба не так? Вам же головне, щоб добро йшло, а від кого – різниці немає. Аби було.

- І як тобі не соромно таке казати. Добре, що Януш тебе не чув.

- Цей старий вже нічого, окрім богів, не чує. Нового нам би волхва.

- Ти говориш, як безбожник, Оріане. Он навіть ідола не повісив.

- Та не хочу я його вішати, він мені на груди тисне.

- То не ідол тобі тисне, а самі боги за твій непослух.

- І чути не хочу. Я он, як бачиш, і без них справляюся.

- Воно і видно.

- Ну, а на Крячі підеш сьогодні? – після короткого мовчання запитав Людовит.

- Звичайно піду. Така гулянка буде. Обіцяють цього разу такого бика зарізати, що на всіх по десять разів буде.

- Ти тільки про одне думаєш.

- Годі балачок, мені до Стрибка ще потрібно.

Брати попрощалися і кожен пішов по своїх справах. Оріан зайшов до бика.

Стрибок був і справді гарним звірем. Якщо за собою Оріан і не стежив, то його він ретельно доглядав. Ніби скеля, могутній стояв він і самим тільки поглядом спілкувався з Оріаном. А господар його розумів. Після того, як загинув їхній з Людовитом батько, йому дістався Стрибок, старшому – кінь. Тому і не відходив Оріан від Стрибка, позаяк любив батька і рани його, мабуть, ще не загоїлись.

- Мій ти хороший, мій ти годувальник. Зараз піду тобі чогось посмакувати знайду, тобі для роботи, хе-хе, сили потрібні.

Оріан мовчки приклав долоню до його чола і поглядами розмінявся зі звіром.

Коли він вже нарешті зміг відійти від нього, то побачив старого Януша, який весь час мовчки дивився на хлопця.

- Ой, добрий день, а що Ви тут робите?

- Та ось милуюся, який у тебе з ним зв’язок і аж на душі тепло. Не хотів вам заважати. А правду говорять, що ти з ним буває спиш? – почав з жартів старий волхв.

- І сплю, і прокидаюся, - жартом на жарт відповів Оріан. Але Януш вже не посміхався.

- Я, власне, чому прийшов сюди, - почав був старий, - ти чув про цьогорічні Крячі?

- А чув, чув. Говорять, що має буте ще більш усього, ніж зазвичай: більше пиття, дівчат, ігор, їжі. - почав перечисляти Оріан. – Один бик жертовний, кажуть, все село по десять разів нагодує.

- То правда. Тяжкі часи настали. Все більше людей кидає віру батьків та приймає чужу, ту, проти якої боролися ми весь час. Ворог чатує поблизу, тому слід заручитися підтримкою. Того і жертву цього разу і принести маємо немаленьку, а гідну богів.

- І де ж Ви знайшли таку «божу» тварину?

Януш мовчки вказав своїм кістлявим пальцем на Стрибка і в Оріана швидко щезла посмішка, ніби він її з’їв.

- Що? Стрибка?! – закричав Оріан. – Не віддам його! Не дозволю!

- Не кричи так, я ще слух не втратив, як усі думають. Ти не розумієш, Оріане, ми вимушені це зробити, аби боги почули нас…

- Та до дупи вас з вашими богами! Яка різниця, ніхто вас там усіх не почує! І щоб заради цього Стрибка мого зарізали – не дам!

Януш зблід, почувши такі слова. Ніхто ще при ньому так відверто не говорив.

- Я прощу тобі ці слова, бо ти зараз в стані відчаю. Але вже на святі ти будеш сяяти. А щодо Стрибка, то ти тут нічого не вирішуєш. Агов! – Януш покликав трьох здорових парубків, які явно були сильніші за Оріана.

- Не віддам! – з криками накинувся він на них, але швидко ліг від одного влучного удару.

Бик ніби відчув біль свого господаря і почав несамовито волати, але троє були надто сильними і для нього. Стрибка перев’язали з усіх та потягли готувати його до урочистостей. Останнім вийшов Януш і тільки жалібно подивився на Оріана, який на той момент був не з ними.

Оріан прокинувся один із засохлою кров’ю на носі. Голова боліла від різких рухів. Він побачив, що Стрибка немає поряд і одразу піднявся на ноги та з криками, через біль, побіг до Януша. Людовита ледь не вдарив переполоханий від криків кінь. Хоч і запитав у брата, що коїться, але той вже не чув. З усіх ніг він нісся до капища, аби звільнити свого друга.

На місці він побачив купу волхвів та їх охоронців, які готувалися до свята.

- Пропустіть мене! Стрибок! Януш, впусти мене! – кричав він через стіну дужих людей, які нікого не пропускали до святого місця.

- Якщо хочеш його побачити, приходь ввечері на свято, - тільки й сказав йому Януш.

Оріан не міг знайти собі місця. Немов у гарячці він стояв перед капищем і весь поті докоряв себе, що не може нічого зробити. З пагорба він побачив Варвару зі Всевидом, які несли повний кошик блискучої вимитої калини. І тоді Оріана ніби громом вдарило і він з усіх сил побіг в сторону річки.

Вже ввечері до капища сходились люди. Було їх там так багато, що не було місця місячному світлу впасти. Людовит разом з Одаркою у її святковій сукні вів свого коня, разом з дітьми на ньому. Усі були радісні, бо знали, що після Крячів до кожного прийде добро. Людовит разом з сім’єю знайшов собі місце та почав слухати промову старого Януша. Вона була довгою, як завжди, але нікому не було нудно від неї. Всі з захватом слухали досвідченого волхва і боялись зронити хоч звук. Настав час приносити жертву. Вже не троє, а семеро чоловік тягли бика. Після втрати господаря він став лютим та неконтрольованим. Щоб Стрибок не стрибав, йому перев'язали ноги і волокли по землі, що після нього залишалися ніби борозни.

— Тату, а це хіба не бик дядька Оріана? — запитала Варвара.

— Точно він, це ж Стрибок! — скрикнув Всевид.

— Тихенько, діти. Дядько Оріан сам його віддав, — заспокоїв дітей Людовит, позаяк сам не знав, що відбувається, але не став втручатися.

— Як гадаєш, де Оріан? — співчутливо запитала Одарка.

— Точно не тут, — з тяжкою хрипотою проказав Людовит.

Тим часом Стрибка притягли до місця і Януш з ножем у руці почав проводити ритуал. Аж раптом почулося іржання коней. Галас на капищі був такий сильний, що кілька сотень вершників змоги непомітно оточити їх. У юрбі почалася паніка.

— Ось вони, знайшли їх, хапай їх! — кричали вершники.

Вони збивали усіх з ніг і вбивали тих, хто чинив опір. Окрема група почала виривати і руйнувати вкопаних ідолів та руйнувати їх сокирою. Януш кинувся на одного з вершників та отримав і собі сокиру в голову.  Кров перемішана з брудом та галасом лунала в повітрі.

— Тату, мені страшно, — хором повторювали Варвара зі Всевидом.

Людовит зміг перебороти хвилинний приступ паніки і посадив Одарку на коня до дітей і лязгнув його, щоб той забрав їх звідси. Людовит не чув, як дружина вмовляла його поїхати з ними. Однак кінь далеко не довіз їх, бо майже одразу йому перебили ноги і всі троє впали разом з ним на землю, а Варвару ще й придавило.

— Ні! — побіг до сім'ї Людовит, але прийшлі воїни швидко розпороли йому груди мечем.

Одарка почала дико вити, побачивши це, чим перелякала дітей і їхні крики відчаю та страху змішалися з усіма іншими людьми і їх вже ніхто не чув.

Усе це відбувалося недовго. За кілька хвилин на місці капища було кладовище, посеред якого були вцілілі, але зв'язані, люди. Ідолів скинули на одну купу і розпалили з них велике багаття.

На все це знизу стояв і дивився Оріан і чекав, коли все закінчиться. Переконавшись у затишші, він піднявся на верх.

— А ось і ти, — дружньо сказав один з вояків, з бурою бородою і блискучою сорочкою, яку Оріан бачив вперше. — Дякую тобі, хтозна, скільки б ми їх шукали, якби не ти.

Оріан не відповів. Він мовчки пішов повз капище у бік Стрибка, який переляканий та перев'язаний не міг і ворухнутися.

— Дядько Оріан, — закричав Всевид, — допоможіть! Тут мама не може прокинутися і Варварка під конем, а тата не видно. Дядько Оріан!

Але Оріан не відповів. Він тільки пришвидшив кроки до Стрибка.

Коли перед звіром з'явився його господарь, то він вже заспокоївся, хоча часом швидке сопіння виривалося з нього.

Оріан опустився на коліна до ного та обійняв бика.

— Все, тепер все буде добре, — пошепки промовляв він до Стрибка, — усе скінчилося.

Однак Оріан не встиг і п'ять хвилин з ним полежати, як його відтягли від бика.

— Що ви робите? Пустіть! — почав був волати Оріан, але його перебив буробородий.

— Все добре, тебе ніхто не чіпатиме. Ми по тварину.

— Тобто? Як? Ви... ви не можете... Я ж вам допоміг, я вас сюди привів!

— Так, ти дуже допоміг князю і я йому про це повідомлю.

— Але навіщо ви тоді чіпаєте Стрибка? — ледь не писком зі страху запитав Оріан.

— Кого? А, ти про вола. Ну як... ти тепер під княжим наглядом, як усі в нашій державі...

— Так, і вже ніяких жертв не буде. Ви ж відмінили це все, — перебив його Оріан.

— Дай мені договорити, — наказовим тоном сказав вояка. — Ваше село тепер є підданим князю, а тому повинне сплатити за це, розумієш? А так, як ви до цього часу нічого не давали і село ваше маленьке, то я гадаю, цей бик зможе розплатитися за усі ваші борги. А вже потім вам урегулюють данину.

— Але ж як, не Стрибка... жертва...  — вже без сил промовив Оріан.

— Жертв ніяких ми не приймаємо, у нас полюддя.