Зелене сяйво

   Море котило свої теплі хвилі до берега,вкритого сліпучо - білим піском. Йому було байдуже, що там на березі – пісок чи галька. А, може, просто жовта глина, вкрита миршавою рослинністю. Хвилі котилися білими гребінцями до берега,та поверталися назад, поцупивши мушлі, пісок і сухе гілля.

  Вона лежала на тому березі непритомна, і ті хвилі,що наче гралися одна з одною, врешті привели її до тями. Спочатку вона відчула  легкі та приємні дотики теплої води до ніг. Та вже наступної миті  усе тіло,що потерпало від пекучого сонця,озвалося тягнучим болем. Вона намагалась відкрити опухлі повіки. Марно.

 «Треба потерти очі долонями…»

    Спробувала поворухнути рукою. Пекучий біль пронизав стягнуту та обпечену шкіру.

 «Що це зі мною? Треба прижмуритись і  розчахнути злиплі повіки…»  

   Нарешті очі розтулилися, і через  невелику щілину  вона побачила бірюзові хвилі та смужку білого піску. Спробувала піднятися. В голові застукали сотні молотків. Спромоглася не звертати  уваги на біль та нудоту. Підняла голову,обперлася на лікоть і зуміла сісти. Роздивилась навкруг - звідусіль були тільки море та пісок. Жодної живої душі.

« Нічого не розумію… Де я?  Може це сон? Треба прокинутись… Ну, давай, прокидайся і… А що далі? Що мені треба робити? Може… Треба збиратись на роботу?»

  Вона дуже зраділа, що пригадала про роботу. Але яку роботу? Де вона працює? Деякий час безтямно дивилася на хвилі. Потім  встала і, хитаючись, пішла до води. Кожен крок відгукувався струменями болю та нудоти. Просто в одязі зайшла у море, занурила голову у воду,потім промила очі і пополоскала в роті. Стало трохи легше. На диво, їй зовсім не хотілося пити,хоча губи аж потріскалися від суші. Якісь відчуття, натяки  крутилися у неї в голові. Проте їй ніяк не вдавалося зосередитись та піймати  думки,що вислизали, наче вужі. Але вона відчувала,що ось – ось пригадає все,що з нею сталося, і від того їй ставало лячно. Сили поволі поверталися до її молодого тіла. Стоп! Щось не так…  Вона з острахом та цікавістю оглянула себе. Крізь тонку хламиду, накинуту на плечі, вона побачила стрункі ноги,підтягнутий живіт та пишні груди. Обережно помацала обличчя. Шкіра була попеченою, але гладкою і пружною.

«Господи,та що це таке? Мені ж за місяць  - 60! Мене звати Хільда. Я викладаю філософію в університеті. Зараз різдвяні канікули. І живу я в Гельсінкі!» 

   Здатність мислити поволі поверталася,і вона намагалась знайти пояснення цим фантастичним подіям, у яких опинилася. Те,що вона знаходиться на березі моря, можна було б пояснити,наприклад, тим, що вона у відпустці. Те,що вона  сама на цьому острівці, теж можна пояснити. Можливо, судно,на якому вона пливла, потонуло, а її  викинуло на  берег. Але як пояснити те,що вона МОЛОДА?

   Вона сіла і обхватила голову руками. За мить спогади шаленим вихором пронеслися у її запаленному мозку. Вона згадала!

   Глуха ніч. Вона не може заснути. Треба вийти на свіже повітря. Вона надягає куртку,взуває чобітки та виходить з квартири. На дворі тихо і безлюдно. Вона йде по вулиці. Світло ліхтарів заважає дивитись на нічні зорі. Вона йде до скверу. Дихає свіжим морозним повітрям,намагається вгамувати неспокій.  Десь в глибині скверу видніється якесь зелене мерехтіння. Вона відчуває нестримний потяг підійти ближче до того зеленого світла. Перед собою бачить химерну хмару, що мерехтить зеленим світінням. Чує дивне булькання.  Здається, ніби хмара дихає. Торкається  хмари долонею. Відчуває щільну холодну субстанцію. Протягає руку вперед. Хмара всмоктує її всередину. Спалах сліпучої біло – зеленої блискавки. Провалля. Темрява. Тепла вода омиває її ноги. Не можна відкрити очі. Бірюзове море,білий пісок….

 Тож, зелена хмара перенесла її невідомо куди?  Де вона?  І який зараз час? А що відбулося, коли мозок виключився? Чому вона помолодшала? Чи повернеться вона колись додому? Що робити далі? 

   Хільда подивилась на небо. Сонце вже схилилось до небокраю і змінило колір з яскраво - білого на зеленкуватий. Від цього все навкруг набуло дивовижного відтінку. Сутінки виглядали якось неприродно і моторошно. Хільда з острахом здригнулася.

« Так не можна! Опануй себе! Заспокойся та пошукай нічліг»

Вона пішла углиб острова. Там виднілися якісь дерева та кущі.

«А що,як там є люди?!»

  Від цієї думки серце несамовито застукало у грудях, і вона  побігла, вгрузаючи у пісок босими ногами.

  Якби вона озирнулася, то побачила б, як її сліди на піску миттєво зникають,наче й не було. Що пісок  на місці її слідів починає світитися, а над морем піднімається зелена хмара. Вона клубочиться, хлипає, наближається до берега і суне за Хільдою. Потім зависає над пляжем і починає мерехтіти зеленим світінням. Хмара роздувається, наче гумова куля, і розсипається міріадами зелених вогників,що хаотично розлітаються і зникають високо в небі.

Та Хільда не озиралась. Вона бігла вперед з надією на зустріч з людьми.  І навіть не здогадувалась, що цей безлюдний острів стане для неї притулком на довгі  роки. Бо щойно втратила шанс повернутися назад крізь портал простору та часу, що був у зеленому сяйві …  

Зображення  7themes.su