Зелена парасолька (осінньо-терапевтичне)

Знаю, що надворі мокро і бридко по-осінньому.

Не бачу, просто знаю, – бо темінь ще встеляє і жовті обриси саду, і навіть мжичку.

Ще година – і доведеться вилізти з махрового халатика, такого, до речі, вже жовтаво-зношеного, але ще теплого. В спокої обжитого дому, серед знайомих запахів, жовте не дратує. Навпаки, заспокоює і гріє.

Але знаю, що там, куди йтиму, осінь невтомно бобляється в калюжах. І холодно.

Звичайна кава тепер парує над чашкою довше, ніж влітку. І я довше дивлюся на ту пару. Вона схожа на клаптик туману, тому навіває сум. Я знаю, що там, куди йтиму, туман буде завжди попереду. І позаду. І внизу, коли гляну з мосту в пошуках ясно-синьої хвилі звичної річки.

Дивлюсь на приручений клаптик сивини над чашкою, і… подумки розкриваю свою зелену парасольку.

Вона така яскрава, як молоді листочки каштанів, що тільки-тільки пробилися з-під нестримних суцвіть.

Вона ядюче-зелена, як весняні, ще не кошені косарями, луки.
 

І здоровенна, як чудо-гриб. Під цим грибом почуваюся в затишку, напевне, як равлик, що носить свій затишок за собою. Але і перед равликом я, виходить, у виграші. Його шкаралупка – по природі своїй –кольору майже стиглого горіхового шулупиння. Або відбитків того шулупиння на нетерплячих руках, які намагались його здерти.

Моя парасолька тепліша й зеленіша.

Вона вривається в туман, і з викликом пливе під сивим небом. І наді мною, одягненою в чорне пальто. Це – моя краплинка весни над червонющими чобітками з височенною платформою, – щоб калюжі не відчувалися…

 А кава вже припинила пускати туман.

 І я її сьогодні не питиму.

Людинка з зеленою парасолькою не може вживати чорного.

Вона буде посьорбувати… та хоч би й сік з ківі - лише б яскраве і не чорне!

Лишилося тільки здерти жовтавий халат, і сміливо крокувати назустріч бридкій осені.
 

…І купити, врешті, парасольку кольору нескошених луків.