Збереження мов: Етичні засади та практичні можливості

20 грудня 2017
Влодко
Питання про узасадненість зусиль зі збереження мов при житті є непростим, а позитивна відповідь на нього – очевидною далеко не для всіх. Розмаїття мов створює величезні проблеми, тож не дивно, що в багатьох світлих головах у різні часи плекалися проекти заміни його однією загальнолюдською мовою. Вмирання "відпрацьованих" мов дозволяє "тримати в межах" лінгвістичне різноманіття, не даючи йому надміру розростися й остаточно перетворити мову на спосіб не так поєднання, як роз'єднання людей.

До того ж часто-густо мови, які відмирають, пов'язані з відсталими націями й безперспективними соціальними укладами, навзамін же їм приходять мови домінантних націй, носіїв прогресу. То хіба не сприяє такий процес поступові людства й не заслуговує через це на підтримку, а не перешкоджання?..

До питання про вмотивованість діяльності з ревіталізації мов ми ще не раз повернемося, наразі ж воліємо обмежитися однією лише сумною аналогією. Всі добре розуміють неминучість смерті. Не говорячи про це вголос, розуміють навіть більше: смерть є необхідним механізмом обмеження розросту людства й заміни поколінь, без якої був би неможливим скільки-небудь серйозний поступ. Чому ж, коли вмирає близька нам людина, ми готові все зробити, аби втримати її при житті? Чому з розумінням і співчуттям ставимося до людей, які чинять так само? Підтримуємо тих, хто захищає свою землю, відновлює втрачене майно, плекає родину...

Імовірно, зі схожих причин ми мусимо розуміти й поважати також зусилля зі збереження та відродження мов, яким загрожує зникнення. Тим більше, що це питання має ще один аспект. "Прогрес для всіх" є вигадкою, безмежно далекою від історичних реалій. Правдивий поступ людства завжди відбувається нерівномірно: численні соціальні верстви й цілі народи опиняються за бортом цього процесу, втрачають в його ході свої традиції й засоби існування, стають погноєм для більш успішних верств та націй, яким, поряд з іншими численними бонусами, дістається право писати історію відповідно до своїх про неї уявлень. Тож змагання за мову зазвичай є складником ширших змагань народів за "збереження обличчя", право не стати погноєм для чужинців, зайняти своє власне гідне місце в прийдешньому світі.

Кому й на яких підставах можна відмовити в такому праві?.. Проте, як і в кожній справі, в царині збереження та відродження мов існують межі можливого, які ми спробуймо бодай стисло й фрагментарно окреслити.

Зауважмо передовсім, що неминуча мовна асиміляція загрожує майже всім діаспорним спільнотам – вони починають "розчинятися" в довкіллі, щойно припиняється масовий приплив мігрантів із материзни. Незалежно від політики країни-реципієнта, загрозу розчинення несе вже саме дисперсне перебування прибульців у чужому етнічному оточенні, розмаїті контакти та зв'язки з яким стають із плином часу дедалі тіснішими. Всі спроби "діаспорян" гуртуватися в громади, створювати недільні школи та гуртки вивчення материнської мови, підтримувати зв'язки з країною свого походження абощо спроможні щонайбільше відтермінувати незворотне.

Винятки з цього правила пов'язані здебільшого з явищами негативними: ефективними "гальмами" асиміляції можуть бути дискримінація, сегрегація, постання розмаїтих "гетто" або ж, навпаки, перетворення діаспорної громади на замкнену елітну верству. Приміром, в колоніальних суспільствах майже не відбувалося розчинення колонізаторів у тубільній більшості… але такі ситуації, погодьмося, важко назвати гідними прикладами для наслідування.



Вмирання мови в діаспорній громаді є сумним, ба навіть трагічним явищем, проте в історії мови як такої воно стає лише побічним епізодом. Значно гірше, коли мова вмирає в межах базисного терену свого поширення. В сучасному світі у найбільшій небезпеці в цьому плані є мови малих народностей. Такі мови могли тисячоліттями зберігатися в ізольованих групах мисливців, збирачів, кочових скотарів, горян, острів'ян тощо, проте вони неспроможні вистояти у відкритому суспільстві, наскрізь просякнутому комунікаціями, з величезним розмаїттям господарських та соціальних практик.

Для забезпечення повнофункціональності мови в сучасних умовах потрібен як мінімум мільйон активних мовців. Спільноти, які нараховують меншу їх кількість, мусять або штучно відгороджуватися від довколишнього світу з його можливостями – або здійснювати частину важливих для себе практик в чужомовному режимі, з перспективою зростання частки саме таких практик... Відтак спільнота перетворюється на асиметрично двомовну, з обов'язковим використанням "великої" й лише факультативним – своєї питомої мови. Процес поступового виходу останньої з ужитку розмаїтими штучними заходами можна пригальмувати, але навряд чи повністю зупинити. 

Небезпечно наражені на загрозу втрати мовної ідентичності ті народності, які перебувають у статусі меншин в державах, створених іншими, більшими та/або потужнішими від них народами. Приміром, у Східному Туркестані мешкає близько 15 млн уйгурів. Їх більше, ніж болгар, шведів, угорців, проте їхнім державним сюзереном є 1,400 мільйонний Китай!.. Навіть незалежно від великодержавної політики Пекіна саме лише природне змішування з ханьцями в рамках однієї держави (трудова міграція, мішані шлюби тощо) здатне в кількох поколіннях привести до зникнення уйгурського етносу, а відтак і його мови, яка має давню й самобутню культурну традицію.

Зрештою, в деяких етносів процес "розлучення" зі своєю питомою мовою зайшов уже так далеко, що став незворотним попри будь-які зусилля з її відродження. "Червоні" лінії тут є вкрай відносними, проте навряд чи відродяться коли-небудь для повноцінного побутування у відповідних національних громадах такі мови, як приміром іжорська, кашубська, лужицька, шотландська, окситанська, ретороманська, білоруська тощо. Автор щиро бажає ентузіастам відродження названих мов спростувати цей похмурий прогноз, проте наразі… мусимо констатувати те, що видно неозброєним оком.

Окресливши межі можливого в царині мовного відродження, ми з обережним оптимізмом зауважуємо, що ситуація з українською мовою нібито не виламується з цих меж. Усупереч послідовним зусиллям усіх урядів "незалежної", ще не всі українці стали діаспорянами. Нас досі більше 40 млн; під ударом сильного зовнішнього ворога ми примудрилися зберегти державність; статус української мови, попри всі втрати та небезпеки, є незрівнянно вищим, ніж білоруської або окситанської.

Однак майже три десятиліття українське відродження фактично тупцює на місці, а на кожний його непевний крок уперед російськомовна Україна відповідає кількома своїми потужними кроками… Себто ми вперто щось робимо не так, як слід. Що саме? Аби відповісти на це питання маємо зрозуміти: як, за яких обставин, з опорою на які рушійні сили та ресурси відроджуються національні мови – і, відповідно, як, в які способи, на яких соціальних ґрунтах вони відродитися не спроможні.

Зображення-обкладинка: ​Львівський портал
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Казимир Малевич та його "Чорний квадрат"
В 1916 році Малевич з однодумцями готують виставку. Називають її "Нуль-десять", проте на 39 картинах не зображено жодного предмета. "Чорний квадрат" художник чіпляє на покуті, де зазвичай кріпили ікони...
Читати більше