заздрість

9 грудня 2018
Віктор

Заздрість

Удалині виднівся маленький замок на горі. Здавалося, що це просто колючка, що застрягла у пальці. Лицар мчав йому назустріч, не жаліючи свого коня. Жеребець уже вибивався з останніх сил, його могутня шия яскраво поблискувала на сонці. Лицар їхав з довгим мечем за поясом та сокирою наперевіс. Він бухкав з таким басом, що пташки гадали, що під шоломом був буйвол.

Він наближався до замку і будівля виростала у нього на очах. Тепер воїн бачив, що вона мала одну величезну вежу і маленькі оборонні стіни навколо.

І тепер стоїть навпроти. Перед ним страшні дерев'яні ворота, які здавалися непробивними. Але не для його сокири. Він спішився та підійшов до них , замахнувся і зробив перший удар. Через темні ворота вийшов яскравий та тоненький сонячний промінчик. Початок покладено. Лицар рубав і рубав і з кожним разом дірка ставала більшою. І тепер вона була у його зріст. Лицар увійшов у внутрішній двір і його зустріла зграя озброєних варварів, які зиркали на нього хижим поглядом. Хлопець взяв до рук меча та почав танцювати з ними смертельний танок.

Спершу клинок зіткнувся із руків'ям ворожої сокири та легко розділив його на дві частини, а наступним ударом він лишив нападника голови. Наступним вискочив скажений карлик з двома ножами. Він крутив руками так швидко, як торнадо розкручує в собі дерева. Але одразу ж ворог їх лишився, а після впав від проколотого серця. Третій уже біг на лицаря, розмахуючи своїм шипастим моргенштерном. Герой по-котячи ухилився і провів мечем йому по спині, від чого той впав миттєво. Тоді на танцплощадці з'явилися двоє ще молодих юнаків, озброєних рапірами. Щоб збити лицаря з пантелику, вони замахнулися бити з обох сторін одночасно. Під час удару він пригнувся і лезо вбило ще одного варвара, який підкрадався ззаду. Ошарашений вояк завмер і тоді ж помер від розсіченої голови. Останній вирішив утекти, але він спіткнувся і впав на ножі коротуна, які лежали поблизу. Справу зроблено. Тепер пора піднятися на вежу.

Лицар швидко забіг на самий верх по східцях та вибив двері ногою. У кімнаті стояла дівчина, яка похилила голову, а біля неї був злодюжка з густими вусами. Він накинувся на лицаря і ледь не лишив того руки. Рятівник вибив з рук ворога меч і тоді пробив йому лати та поклав тіло на підлогу. Полонянка мовчки дивилася на те, як біля неї лежав свіжий труп того, хто ще хвилину тому назад погрожував їй кривавою розправою. Вона підняла свої очі на лицаря та запитала:
-Хто Ви такий?

Тоді він скинув свого шолома і дівчина побачила перед собою юного красеня: зелені очі нагадували їй галявини, які були навколо її дому, чорняве волосся пробудило в ній спогад про ту страшну ніч, коли її викрали, а білосніжна посмішка на його обличчі – перший сніг, який випав на минулому тижні, але його було ще занадто мало, щоб вкрити собою усю землю. Вона з криками щастя кинулась йому на шию та почала цілувати його, не даючи змоги промовити хоч слово. Але лицарю все подобалося. Він почав із невимовною насолодою вдихати запах троянд, що йшов від її золотих кучерів.

Вони могли б стояти так цілу вічність, але їм завадило страшне та гучне гарчання. Лицар виглянув у вікно і побачив його. Величезного зеленого дракона, який на всій швидкості летів до вежі. Дівчина вже було почала панікувати, та герой схопив її за плечі та промовив:
-Будь тут і нічого не бійся. Я швидко з ним впораюся і потім відвезу тебе додому.

І лицар обхопив свій меч обома руками та пішов на зустріч ворогу. Дракон чекав на нього. Його очі розміром з лицаря зиркали зі словами «Невже ти дійсно думаєш, що впораєшся зі мною?». Лицар ,не чекаючи доки потвора зробить перший крок, сам напав на нього. Але дракон у цей момент швидко відкрив свою щелепу та проковтнув його.

Петро миттєво прокинувся. Знову той самий кошмар, який спочатку здавався приємним сновидінням, наснився йому. Це було не вперше. І не вдруге. Навіть не втретє. Таке траплялося з ним майже щодня. Раз за разом Петро прокидався від того, що його зжерав зелений дракон. Він уже ходив до психолога, але лікар нічим не зміг йому зарадити. Ні гіпноз, ні пігулки. Нічого не допомогло. Тому Петро з цим просто змирився.

Він встав з ліжка та заправив його, як учив батько, і пішов одягатися на роботу. Він працював офіціантом у дорогу ресторані «Долина насолоди». Там завжди обідали усілякі багачі і йому подобалось спостерігати за ними. Але більше він любив дивитися на Світлану. На її тонкий стан, ніжне обличчя та золоті кучері, з якими вона щодня ходила на роботу. Він хотів, щоб вона була його дівчиною, а він її хлопцем, та вона вже була зайнята. Тому Петро був з нею лише у дружніх відносинах, але таємно мріяв про їхнє спільне життя.

Без усіляких затримань він доїхав до роботи. Начальство зустріло його з усмішкою і сказало, що Петро молодець, бо ще жодного разу не запізнився. Хлопець трохи почервонів і одразу пішов на кухню чекати замовлень.

Він дивився через вікно у дверях на розкішну залу, а особливо на двері тому, що чекав її. І ось Світлана зайшла і зі щирою радістю привіталася з усім персоналом, але до кухні ще не йшла. Вона на когось чекала. На свого хлопця Михайла, який зачиняв автомобіль.

«Уууу, нікуди кроку не ступить без нього. Постійно вештається з цим кухаром. Та який він кухар, лише помічник. Але чому вона з ним, а  не зі мною? Через те, що він перспективний? Через те, що має власну машину? Чи може через його густі вуса, як чорний ліс? Як їй не гидко його цілувати? От, знову поцілувала. Ну чому? Чому?»

Щаслива пара зайшла до кухні і перша з ним привіталася Світланка.

-Привіт, Петрику. Сьогодні у нас черговий важкий робочий день, тому нехай щастить!

-І тобі,-  мляво відповів Петро, бо він уже тішився з того, що побачив її.

-Привіт. Бажаю гарної роботи,- сказав Михайло та протягнув йому руку.

-Угу,- мугикнув він і слабо потис її . І робота почалась.

Плити на кухні закипіли, зашкварчали, загуділи, а офіціанти порозбігалися по залу, як таргани по кутках, коли хтось увімкне світло. Петро робив свою роботу ідеально і не мав ніяких попереджень щодо поведінки. Але він принципово не подавав ту їжу, що готував Михайло.

Подавши всі замовлення хлопець почав чекати наступне. Інші колеги ще були в залі, тому він був єдиний офіціант , що знаходився на кухні. Михайло був вправним кухаром, хоч і працював помічником. Його шеф довіряв йому. Тому він найпершим приготував страву і покликав Петра, щоб той відніс.

Той же не хотів спершу брати її, але потім передумав та взяв. У нього виникла одна хороша, на його думку, ідея. У проміжному проході між кухнею та залом Петро плюнув у лазанью і поніс у такому вигляді за стіл. Хлопець подав страву і пішов, побажавши смачного.

За декілька хвилин гість підняв галас:

-Що це за жарти?! Хто посмів це зробити?! Негайно ведіть сюди того, хто це готував!

Адміністратор скоренько підбіг та почав виясняти, що трапилося. Як виявилося, у страві хтось залишив блискучу харклю і це не робило її більш смачнішою. Тоді він покликав Михайла до столу і почав розбиратися. Усі в залі приклеїли свій погляд на них.

-Але як це? Як ви думаєте на мене? Я не міг так зробити. Це неможливо. Може, це Петро?

І, почувши своє ім’я, хлопець перелякався. Він не встиг продумати усе до кінця. Але адміністратор навіть не став його кликати, тільки промовив:

-Петро не міг це зробити і я певен на сто відсотків. Він відмінний працівник і не має жодної скарги у свою адресу. Навіть ніколи не запізнювався. А от ти уже бувалий робітник. Не рідкі спізнення, не завжди готуєш вчасно, одного разу з тебе вже стягували штраф за непроварене м’ясо у супі. Тому, я переконаний, що це зробив ти. Не знаю твоїх мотивів і не хочу знати. Тебе звільнено.

Як багато Михайло не алекав та не акав, але ніхто його слухати не став. В нього забрали кухарський одяг та вигнали із закладу. Тільки одна Світланка провела його до виходу і намагалась підбадьорити.

-Не хвилюйся, знайдеш іншу роботу. У нас хіба мало кафе та ресторанів?

Потім дівчина пішла до Петра і запитала в нього, чи не знає він, що трапилось і хто міг це зробити. Він сказав, що взяв страву вже з чимось рідким і поблискуючим, але вирішив, що так повинно бути і поніс до столу.

«Тепер ти його точно покинеш. Хіба потрібен тобі чоловік без роботи? Яка від нього користь? Поплачеш трохи, а тоді помітиш, що гроші є у мене і станеш моєю. Так, точно станеш, я тебе знаю. Така пухнаста на перший погляд, але грошики любиш. Та я не виню тебе, хто з нас їх не любить?».

Петро з піднятим настроєм пішов допрацьовувати робочий день. Після закриття закладу він хотів провести дівчину додому, але на вулиці її чекав Михайло і вона побігла до нього. «Ну нічого, я терплячий. Скоро ти його кинеш та підеш до мене.» І Петро пішов чекати на свій автобус. Він перейшов дорогу та сів на зупинку.

Петро чекав 10 хвилин, але нічого не їхало, тому пішов звіритися з графіком. Автобус запізнювався, як завжди. Хлопець вже розвернувся і хотів зробити перший крок до зупинки, щоб сісти, але раптом почув позаду себе сирену. Він направив очі на звук і побачив, як за якимось навіженим водієм мчить поліція. Водій був п’яним, що Петро одразу помітив через часте кидання з боку в бік. Навіжений водій захотів втекти від погоні, повернувши за зупинкою, але занадто рано крутнув кермо. Машина на усій швидкості врізалася у Петра, який був паралізований від виду страшної груди металу, що летить на нього. Останнім, що хлопець побачив, був маленький зелений дракончик, що гойдався на дзеркалі заднього виду.

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Чи насправді Ван Гог відрізав собі вухо: розбираємо головні версії
Мабуть, найзнаменитіше вухо в історії — вухо голандського художника-імпресіоніста Вінсента Ван Гога, яке він закарбував на автопортреті. Але ось що трапилося з цим вухом — відрізав він собі його сам або йому хтось допоміг це зробити — досі невідомо.
Читати більше