Запах помітний на дотик

Затишне передмістя пульсувало вибоїнами під босими ступнями. Вологий пісок забивався між пальцями, дозволяючи їм ковзати мілкими рівчаками, що утворилися після ранкової зливи. Тільки стемніло, а дерева, здавалося, уже вічність губляться в нетрях чорного кольору. І тиша перегукувалася лише ритмічними постукуваннями сухих гілок одна об одну під ногами Крістофера.

Повернувшись додому дещо раніше, аніж завжди, він помітив, що в будинку щось змінилося. Обійшов усі кімнати декілька разів, намагаючись вловити, що саме не так… Спинившись посеред кімнати, заплющив очі. Пальці на ногах ще досі давали прихисток між собою зволоженому дорожньому піску. Крістофер намагався позбутися його, однак це тільки збивало з пантелику. Бракувало чогось вагомого. І нарешті він зрозумів чого – її запаху.

Чоловік, продовжуючи топтати ідеально вичищену підлогу брудними ногами, кинувся шукати її. Чому все пішло не так? В його голові прокручувалися якісь окремі фрази, цитати, речення, відрізки речень, слова, букви, звуки, але він більше не міг чути її. Будинок, який раніше був прихистком, став тепер найбільшим ворогом. Речі плуталися під ногами. Крістофер намагався не зважати на це, час від часу оминаючи меблі чи одяг, який щойно сам розкидав.

     "Усе руйнується. Я не можу більше знаходитися там, де все лише твоє. Цей будинок не створений для людей. Він лише розхитував мене між днями і вкладав надвечір спати. Я пам’ятаю лише статичні зображення за вікном і стукіт гілок дерев об фасадну покрівлю. Мені треба покинути це місце".

Її руки завжди трусилися, а слова вискакували з неї надто швидко. Крістофер звик до цього, любив притулятися до її грудей, а руки прикладати до своїх скронь, аби відчувати її імпульси. Вона ніколи не торкалася до нього першою. Навіть в такі моменти силувалася вирватися і залишитися недоторканою. Однак у неї ніколи не виникало бажання залишати його самого. Вона відчувала, що мусить бути поруч.

Вулиця була порожньою і наче зігнутою. Здавалося, що довжелезний чорний удав, викрививши своє гнучке слизьке тіло, повзе між будинками, намагаючись втримати на собі Крістофера. Він ковтав нічний туман і уважно дивився під ноги, чи немає десь її слідів.

Місто давно лякало її. Вона не вміла бути обережною на дорогах, і завжди була імовірність, що її може зачепити якийсь автомобіль. Вона мріяла про велосипед, на якому розвозила б свіже печиво дітям, що живуть на вулиці. Вона не знала нічого про інших людей, окрім тих, що траплялися у книгах.

Крістофер згадував про неї якомога більше, намагаючись зрозуміти, куди вона могла подітися. Вологий пісок лоскотав його пальці на ногах і тільки тепер він зрозумів, що знову забув взутися. Скільки часу він тинявся вулицями – було не зрозуміло йому. Врешті, відчувши, як ноги не піддаються його бажанню знайти Її, Крісфтофер повернувся в будинок.

Брудні сліди від ніг одні за одним мостилися на паркеті опріч тих, котрі оселилися тут звечора. Бракувало запаху. Він нітився на місці, потім переходив з кімнати в кімнату, постукуючи кулаком по кожній твердій покрівлі, намагаючись таким чином зменшити свій внутрішній біль від втрати.

"Сьогодні мені здається, що час іде надто повільно. Я прикриваю руками очі, дивлюся, що відбувається в моїй голові – і знаєш що? Там наче хтось грається у піжмурки. Хочеш почути, звідки я дізналася про це? Раніше, закриваючи очі, я бачила перед собою безліч облич дорослих чоловіків і жінок, наче портретні фотокартки, котрі надто швидко змінювали одна одну. Я не могла запам’ятати жодного, але мені здавалося, що всіх їх я знаю. А тепер… тепер їх стало надто мало. Сьогодні-от я побачила двох. В одного чоловіка була дуже смуглява шкіра з попелистим відтінком, але я не бачила його очей. А без очей впізнати його не можливо. А ще один здався мені жорстоким. Я не могла дивитися на нього довго, тому розплющила очі швидше, ніж він зник. Щось відбувається. Час спиняється. Мені страшно".

Прокинувшись, Крістофер відчув, як кішка шкрябає його підборіддя. На мить йому здалося, що поряд сидить Вона, але коли він повернув голову, то побачив порожнечу. Чоловік підвівся і змусив себе загадувати про неї якомога більше фактів: вона не любить солодкого, не спілкується з ровесниками, не вмикає звечора світла в кімнаті, не стягує туго волосся, не любить, коли я кладу кружку на стіл без підставки, не любить дивитися на себе в дзеркало… Крістофер оперся руками на стіл і на мить перестав дихати. Він не знав, де її шукати, і ця думка виростала, ставала гігантом, котрий щомиті міг розтиснути під собою усе його життя.

"Чому мої очі зелені? Вони лякають мене. Зелене приваблює комах і травоїдних. Мені варто перестати виходити на вулицю. Я не хочу, щоб в моїх очах зсередини оселилися хтось на кшталт них. Тобі пощастило: твої очі не помітні. Темні відтінки часто бувають невидимими. Я часто маніпулювала цим. Тепер я зрозуміла, чому не бачила очей того чоловіка, що з’являвся в моїй голові. Ти теж це тепер розумієш".

Крістофер втратив надію. Просити допомоги було ні в кого. Хто знав її – він і цей будинок. Сліду від її запаху зовсім не залишилося, наче її не було тут уже дуже давно. Навіть кімната, в якій вона просиджувала увесь час, була наповненою, скоріше, запахом самотності, аніж її власним. Присівши на стілець біля її робочого столу, Крістофер опустив знесилено голову, тримаючи її на своїй правій руці. Тепер він пам’ятав про неї значно менше: її каштанове волосся і ненависть до морозива. Погледівши на годинник, він раптомо підскочив зі стільця, зачепившись рукавом светра за ручку шухляди. Та привідкрилася. В ній лежав диктофон.

"Мені треба знайти когось із них, поки час не впинився зовсім. Треба бути в іншому місці, що не зможе мене приховати від них. Знайди мене потім".

Це був останній запис, який Крістофер прослухав. Якщо вона попросила знайти її, це означає, що вона десь зовсім близько. І тепер він знав, де саме.

Місцеве кладовище було і старим, і новим водночас. Плющ обплів поки не всі надгробні плити, і це було своєрідною точкою часового відліку. Крістофер боявся вештатися тут, з дитинства його лякали страшними оповідками, але ті колишні страхи були мізерними у порівнянні з тим, котрий пік його зсередини нині. Декілька годин він блукав між могилами, час від часу позираючи на пожовтілі фотокартки. Тут не було його рідних, тому погляду на них він не затримував. Сутеніло і туманилося, ноги втопали у вологій глині, він стояв посеред кладовища, озираючись…

- Ти прийшов, - голос прозвучав у його голові – так йому спершу здалося. Але коли чоловік розвернувся, то назад себе побачив Її. Вона сутулилася від холоду і вперше в житті захотіла обійняти його першою.

- Тут я не бачу нікого. Очі заплющую, але не бачу нікого. Ти дозволиш тут залишитися?

- Ел, ти ж вмієш рахувати до десяти?

- Звичайно, тату.

- Розумниця! Тоді рахуй, а я зроблю так, щоб вони більше ніколи тебе не турбували.

Руки Ел трусилися, вона міцно вчепилася ними за плечі батька, рахуючи в той час до десяти. Крістофер ніс її худе тіло в бік автостради, відчуваючи під ногами зволожений грунт.

 "Вони поверталися знову і знову…"

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Казимир Малевич та його "Чорний квадрат"
В 1916 році Малевич з однодумцями готують виставку. Називають її "Нуль-десять", проте на 39 картинах не зображено жодного предмета. "Чорний квадрат" художник чіпляє на покуті, де зазвичай кріпили ікони...
Читати більше