ЗАЛІЗНА ХОДА МАСОВОЇ РУСИФІКАЦІЇ

Маховик російщення України та українців розкручувався понад три століття, проте саме 50—70-ті р. ХХ ст. відіграли вирішальну роль у цьому процесі. Тому ми спробуємо докладно розібратися, що ж відбувалося під цю пору в Україні загалом та з її питомою мовою зокрема.

На перший погляд, чогось особливо страшного нібито не відбувалося, радше навпаки… Смерть Сталіна поклала край масовим репресіям, а невдовзі по ній було звільнено переважну більшість уцілілих жертв режиму. Настала «відлига», яка після суворої «зими» сталінізму багатьом видалася ледве не свободою. Почалася стрімка розбудова міст і, меншою мірою, сіл; збільшувався випуск продукції; стрімко розвивалися техніка й наука; на тлі економічного зростання поліпшилося матеріальне становище населення. Радянські люди нарешті забули про недоїдання, «полюбили» комфортні оселі, гарний одяг, імпортні меблі, розмаїті побутові прилади, туристичні поїздки тощо. Якісні речі рідко з’являлися у вільному продажі, але громадяни навчилися добувати їх через переплату, «блат», знайомства, «корисні зв’язки» та в інші способи.

В духовній царині теж відбувалися разючі зміни. Середня освіта стала обов’язковою, а вища набула масового поширення. Мешканці Совдепії багато читали – навіть родина робітника чи колгоспника нераз передплачувала 4-5 періодичних видань і хизувалася домашньою бібліотекою. Тішили своїми здобутками письменники, композитори, кінематографісти та інші митці – деякі з них, не до порівняння зі штучно розкрученими «зірками» наших днів, ставали правдивими народними улюбленцями, а їх твори народ «розбирав на цитати». Багатомільйонні аудиторії збирали телепередачі, як-от КВН, «Кинопанорама», «Клуб кинопутешествий», «Очевидное – невероятное» тощо. Ця щедра, майже винятково російськомовна духовна пожива справила більший негативний вплив на долю українського слова, ніж законодавчі утиски та заборони.

У 60-х рр. ХХ ст. вперше в історії України містяни виявилися численнішими за селян, причому серед перших вищою була частка молодого, більш активного та освіченого населення. Відтак пішли з димом традиційні сподівання адептів українства на те, що долю мови вирішить кількісна перевага села над містом. В 60-80-х рр. найбільші урбанати позбуваються навіть рудиментарних ознак свого українства – нишком-тишком скорочується мережа україномовних навчальних та дошкільних закладів; згортаються тиражі україномовної преси та українські програми на радіо й телебаченні; меншає «представництво» мови у візуальному оформленні тощо. В цих процесах не варто перебільшувати роль адміністративно-силових чинників. Так, школи ставали російськомовними нераз з ініціативи батьків, а скорочення кількості україномовних вивісок могло означати не те, що надійшла відповідна вказівка «згори», а, навпаки – що ніякої вказівки на цю тему не надходило…

Водночас і село, ця «нездоланна фортеця» українського слова й духу переживало драматичну зміну свого мовного статусу. Сталінські репресії, воєнне лихоліття, а найбільшою мірою масована експансія технічно озброєної міської культури підтяли коріння самобутніх сільських укладів – побут села став погіршеним варіантом міських взірців, нераз позначеним тавром відсталості, меншовартості тощо у свідомості самих селян. Тепер радіо й телебачення щодня доносили «великий и могучий» до кожної хати; чоловіче населення після служби у війську та заробітчанства «на стороні» починало сприймати довкілля в російськомовних категоріях; роз’яснювальну роботу щодо безперспективності «рагульської мови» провадили й міські родичі, наїжджаючи у село за картоплею, парним молоком, салом і самогонкою…  Все це відбувалося на тлі розмитої самосвідомості та загалом низької самооцінки.

… ми говорили на самих початках про критичну важливість для кожної мови її розвитку «знизу», в природних процесах мовотворення, дію яких неспроможні підмінити жодні кафедри, інститути, академії мовознавства тощо. Зазначали, що попри стихійність та некерованість такого саморозвитку, колектив мовців не змовляючись дбає про заховання в його ході самототожності мови, послугуючись інстинктивним відчуттям її законів, інтонацій тощо. Саме в описувану нами епоху це надважливе інстинктивне відчуття мовної гармонії було втрачено масами мовців – чужорідні, як правило російські або зросійщені слова й звороти відтепер масово впліталися в тканину живого мовлення, безперешкодно нівечили її структуру, руйнували життєво важливу демаркацію між своїм і не своїм.

Адепти українського слова традиційно аргументували необхідність його використання потребою бути зрозумілими для народних мас*, однак десь від 60-х рр. ХХ ст. відпала й ця суто утилітарна потреба в уживанні української мови. В Україні практично зник соціальний тип людини, який зовсім не володіє російською мовою, недостатньо розуміє її чи принаймні послугується нею менш впевнено, ніж українською. Це добре відчувалося в книжкових крамницях, де покупці постійно сварилися з Богу душу винними продавцями на тему «почему у вас все по укрАински?».

Саме по собі масове опанування російської мови не було великою бідою, але… Разом із типом одномовного українця у Великій Україні зникло те соціальне середовище, для якого мова була природним засобом комунікації. (Про цей найважливіший у долях українського слова вододіл чомусь ніхто не згадує, коли ходить про мовні проблеми українства!) Тепер «масова людина» без філологічної підготовки українською мовою як правило не володіла, в активній комунікації послугуючись російською, побутовим «доважком» до якої міг бути неоковирний суржик. Інакше кажучи, якби котромусь іноземцеві захотілося опанувати українську мову в спілкуванні з її природними носіями, то ніде поза межами Галичини він не знайшов би для цього відповідних умов.

У Західній Україні ситуація виглядала менш драматичною. Пори появу й там, надто у великих містах, численних вогнищ російщення, основною мовою спілкування її мешканців стало залишалася українська. Понад те, зусиллями «вчительок зі Сходу» місцеве населення почало полишати свої традиційні говірки на користь літературного, заснованого на наддніпрянських діалектах варіанта мови, який на самій Наддніпрянщині майже був вийшов з ужитку…

Майже в будь-якому соціальному середовищі «слабаки» стають об’єктами агресії, надто коли вони не хочуть «знати своє місце» й виявляють якісь претензії. В цьому плані все-ще носії формально високостатусної, але фактично безсилої та непредставленої української мови за доби пізнього совка перетворилися заледве не на класичний об’єкт цькування та відштовхування. Проте держава-окупант поводилася шляхетно (про що ми теж схильні забувати!), не плекаючи й не спрямовуючи накопичену в масах антиукраїнську агресію**. На відміну від російськомовного публічного простору олігархічної доби, в радянський публічний простір майже не потрапляли усні або письмові антиукраїнські висловлювання державних мужів, чиновників, інтелектуалів. Позбавлений видимої підтримки «згори», російсько- та суржикомовний плебс почувався дезорієнтованим і свою агресію виявляв порівняно нечасто та вкрай примітивно; радянська українофобія мала виражений побутовий характер. 

Українську мову спіткала позірно така сама доля, як, приміром, шотландську (Scotts), яка в 1-й пол. ХХ ст. втратила статус живої розмовної мови, зберігшись деінде лише у суржиковій формі. Або ж таких колись високорозвинених мов Європи, як провансальська, арагонська, нижньонімецька… Проте принаймні один важливий аспект української ситуації не мав аналогів в європейських мовних практиках. Від померлої української мови залишилася розвинена інституційна інфраструктура (кафедри й інститути, видавництва, театри, навчальні заклади), яка, незапотребувана відтепер українським народом, була «прийнята на баланс» і підтримувалася державою-окупантом. Виші щороку випускали сотні фахівців з цієї мови, про неї виходили наукові праці й захищалися дисертації; редактори ретельно «шліфували» видавані нею книжки; кваліфіковані фахівці ставили дикторам правильну вимову, яку «на вулиці» вже годі було почути…

Важко було зрозуміти правдивий сенс такої дворушної політики держави в українському питанні. Здавалося, якщо вона справді цінує мову та українство, то має визнати поточний стан речей катастрофічним і почати його виправляти, а якщо навпаки – приступити до згортання сливе беззмістовних українських декорацій. Таке згортання однак потребувало ґрунтовного перегляду ідеологічних засад режиму й бодай часткового визнання хибності та безуспішності його дотеперішньої політики, чого кремлівська геронтократія воліла уникнути. «Деукраїнізацію» неготові були сприйняти Західна Україна, частина київської інтелігенції й навіть чиновництва; цей процес не міг не викликати серйозного, почасти дієвого занепокоєння в решті «союзних республік», стурбованих своїм національним майбуттям за умов форсованого «сближения и слияния наций».

Тож змінювати нічого не стали. Але в 1982 р., коли відзначалося 1500-річчя заснування Києва, єдиним (!) україномовним доповідачем на урочистій імпрезі з нагоди цього ювілею був представник канадійської діаспори. Втім, на вулицях Києва українське слово лунало ще рідше, ніж з трибуни палацу «Україна». Здавалося, що мова вже геть не дихає й поступове відключення громіздкої та високовартісної системи її штучного життєзабезпечення є лише питанням часу та політичної волі…

* Київського губернатора, який об’їздив губернію з маніфестом про скасування кріпацтва супроводжував спеціальний чиновник, обов’язком якого було тлумачити цей документ «на малороссийском наречии». Потребою полегшення освіти аргументували відкриття україномовних недільних шкіл, а, приміром, виходець зі зросійщеної родини М. Драгоманов навернувся до українства, зауваживши, наскільки використання народної мови полегшувало спілкування з селянами… Зі спостережень автора цих рядків, у 70-80-х рр. ХХ ст. у Великій Україні спроби використання української мови спілкування з селянами аж ніяк не полегшували!

** Ця «шляхетність» окупанта чимось нагадувала «шляхетність» ґвалтівника, який чемно поводиться з жінками у вільний від задоволення своєї похоті час, та все ж…

Зображення - pinterest.com.