"Загублена", але не втрачена естетика фільмів Девіда Фінчера

14 жовтня 2014
Daryna Voloshyna
Зовсім недавно у прокат вийшов довгоочікуваний фільм Девіда Фінчера "Загублена" (рос. "Исчезнувшая"). Я зазвичай не пишу рецензії на новинки, тому що знаходиться купа людей, котрі встигають подивитися їх раніше і настрочити сонми відгуків ще до того, як я відвідаю кінотеатр. Проте цього разу я вирішила порушити неписане правило і розповісти про враження від, на мою думку, одного з найкращих фільмів останніх років. Навіть так.
 
Фабульно зав'язку сюжету можна описати наступним чином: колишній журналіст Нік Данн у п'яту річницю шлюбу з розумницею та красунею Емі звертається до поліції у зв'язку з таємничим зникненням самої дружини. Що ж унікального у трилері про зникнення жінки? Банальне вимагання викупу? Помста від покинутого залицяльника? Або ж ідеальний на перший погляд шлюб виглядав ніби тимчасова декорація до вистави, в якій Емі та Нік лише розігрували ідилію на публіці, тому доведений до відчаю чоловік інсценізував викрадення, щоби фізично позбутися ненависної дружини? Ланцюжок доказів уперто вказує на Ніка як того самого викрадача, проте чи це дійсно він вчинив розправу над благовірною та улюбленицею публіки всієї Америки?
 
Як не дивно, але авторка сценарію та оригінального тексту, за яким і був знятий фільм, Гілліан Флінн майже на середині розповіді зняла інтригу та розкрила таємницю зникнення Емі. Здавалося б, дивитися далі немає сенсу. Але Девід Фінчер не був би майстром кінематографічних інтриг, якби дозволив глядачеві здогадатися, що на нього чекає далі. А далі ще те "м'ясо".
 
Багато хто дорікає постановнику за те, що він скотився до розмовних та тягучих драматичних трилерів, зрадивши свій іменитий стиль боротьби з душевним мракобіссям, приправлений розкішними та гротескними картинкам, трилерам у прямому сенсі слова, де швидко, яскраво, динамічно. Та мало хто розуміє, що нинішній Фінчер – це синкретизм жанрів: його кіно поліфонічне, витримана маніакальна увага до деталей, старий-добрий хічкоківський саспенс йде впереміш зі скупими мелодраматичними ефектами, в котрих проглядається елементарний глум над цим "плаксивим" жанром. Ознаки чорної комедії, що викликає сміх над сценою, якій передував момент насилля, викликає в тебе дискомфорт. Дейв, ніби майстер лоботомії, філігранно препарує людську свідомість, подає шокуючі кадри з відстороненістю занудженого спостерігача. Ти по черзі співчуваєш то одному персонажу, то іншому, не здогадуючись, що у фінчерівських фільмах не існує однозначних героїв та злодіїв, жертв та насильників, переможців та переможених. "Загублена" яскравий тому приклад.
 
Глядач завороженно спостерігає за тим, як розкриваються все більш моторошні факти з подружнього життя героїв фільму, знаходячи виправдання то одній, то іншій половинці їхнього тандему. Білими нитками прошитий сюжет та проблематика стрічки: "Хорошее дело браком не назовут". Шлюб, подружнє життя, в якому навіть найромантичніші почуття рано чи пізно скочуються до славнозвісного побутового рабства, втрата роботи, хвороба матері Ніка, невпинне скорочення фінансових заощаджень, дрібні сварки – все це спричиняє те, що обидва герої починають ненавидіти один одного, а хтось із них навіть планує жорстоку помсту. Та хто саме?..
 
Насправді шлюбні колотнечі – це не єдине, на чому робить акцент режисер. Достатньо порівняти причепурений та постійно ошатний у своєму лоску Нью-Йорк з обшарпаним, підточеним безробіттям та фінансовою кризою Міссурі, куди й переїхали герої фільму. Якщо абстрагуватися від центральної колізії та основного конфлікту, то згадана мною деталізація простору по той бік екрану відкриває нам панораму всього американського та, не побоюся, цивілізованого світу: стерильність та мінімалістична вишуканість будинку заможних головних героїв середнього класу контрастує з тими недоладніми халупами, де мусять проживати своє нікчемне життя не найкращі представники нації. Яскравим є образ чіпких до сенсацій медійників, котрі готові заради рейтингів та переглядів своїх шоу обмовити людину та перетворити її на загальнонаціональну парію без серйозних доказів. Сама тема фемінізму, інтелектуальної, сексуальної та загалом гендерної свободи жінок підштовхує останніх до нечуваних експериментів та, як наслідок, неабияк підігріває в очах чоловіків міф про демонічність та фатальність жінки. Героїню фільму можна називати будь-якою, але не ординарною та покірною. Її екранний чоловік неодноразово замислено розглядає потилицю дружини, котру тримає у руках, ніби роздумуючи, що ж приховане у таємничих глибинах її свідомості, які думки рояться у цій голівці. 
 
Загалом мушу визнати, що Фінчер – той режисер, якого я не те щоб дуже люблю, але до творчості якого ставлюся з особливим пієтетом. Будь-яку літературну макулатуру він може перетворити на кінематографічний делікатес, будь-який стереотипний у своєму застиглому образі актор у фільмі Девіда розкривається абсолютно по-новому. Хто знав до цього Розамунд Пайк? Тепер же її ім'я фігуруватиме у списках номінантів на найпрестижніші кінопремії. І це не лише через причетність до постановки талановитого та касового режисера, а тому що при перегляді стрічки не уявляєш, щоб екранну Емі зіграв хтось інший, крім самої Пайк. Те саме з Беном Аффлеком: він постійно асоціювався з позитивними персонажами та виступав у ролі живого втілення мрії прекрасної половини людства. У "Загубленій" актор постає з іншого боку, демонструючи своє емоційне безсилля, апатію, недбале ставлення до подружнього життя, боягузтво та ненависть до власної дружини. Акторський тандем зіграв своїх героїв напрочуд органічно та переконливо, атмосфера у фільмі розпалена до такої міри, що глядач власними нутром відчуває цей обопільний сатанинський намір скривдити один одного, завдати своєму візаві нестерпного болю, вдарити якнайсильніше.
 
"Бійцівський клуб" - це, звісно, класика покоління кіберпанку. "Сім" узагалі називають найкращим трилером усіх часів. Але саме останні стрічки режисера стали квінтесенцією фірмового стилю Фінчера та репрезентують його як живе втілення майстра трилерів – фільмів, безумовно, інтелектуальних, шокуючих, прекрасних у своїй увазі до деталей, плавних у розвитку дій, розкішних у сценах насилля та еротики (що аж ніяк не романтизуються автором), блискучих за розвитком детективної лінії. І "Соціальна мережа", і "Дівчина з тату дракона", як на мене, стоять в один ряд по візуальній довершеності, канонічності у плані слідуванню жанру саспенса, органічній вмонтованості музичного супроводу у відеоряд та філігранній грі акторського складу. Вони є стилетворчими у доробку пізнього Фінчера, тому "Загублена" вписується у цей ряд ідеально.
 
Ще щодо музики: недаремно вже третій фільм поспіль над стрічками режисера працює дует композиторів – Трент Резнор та Аттикус Росс, котрі вже встигли відхопити оскара за роботу над тією ж "Соціальною мережею". Саундтрек до "Загубленої" навіть перевершив оскароносну роботу за якістю звучання та відповідністю темі та емоціям, які мають виникати у глядача при перегляді певної сцени. Фінчер зізнався, що поставив перед композиторами завдання створити музику, котра імовірно може слугувати фоном у будь-якому спа, а потім наповнити її хвилюючим передчуттям загрози, моторошної кульмінації. Серце підстрибує кожного разу, коли творці OST застосовують цей прийом. Хіба не за цими відчуттями ми звертаємося до жанру трилеру?
 
Естетика фінчерівських фільмів неповторна та завжди впізнавана. "Загублена" не стала винятком з правил: яскрава фотографічність планів, улюблена тема режисера – наявність чітких інструкцій з виготовлення чи використання чогось, урбаністичні пейзажі, мінорність звучання та сутінкова похмурість картинки – все, як за підручником самого режисера. Єдине, що у посібнику не описане, – це розгадка до тієї інтриги, котру так майстерно закручує постановник. Навіть по закінченню фільму ловиш себе на думці, що й досі не усвідомив достеменно, чим закінчився фільм. Єдине що: знаючи, наскільки чесно та без прикрас режисер зображує віртуальний світ, прототипом котрого є наше зіпсуте суспільство, розумієш, що будь-яка кінцівка – вже хепі-енд.
 
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

9-й Одеський міжнародний кінофестиваль представляє іміджевий ролик 2018 року
Від моменту створення першої кінострічки найголовнішим для будь-якого фільму є глядач. Минулого року саме глядач став центральною фігурою офіційного іміджа ОМКФ. Цьогоріч команда ОМКФ та Ігор Стеколенко вирішили поглибити тему, зробивши головним героєм ролику сприйняття.
Читати більше