ЗАЧАРОВАНЕ КОХАННЯ
Ольга Кобилянська. Природа.

ЗАЧАРОВАНЕ КОХАННЯ

Ольга Кобилянська. Природа.

Про кохання можна писати по-різному. В Ольги Кобилянської – свій погляд.

Високій русинці (так свого часу називали себе гуцули й буковинці, а потім і українці) – понад двадцять років. “… було в неї рудаве волосся, що у русинів рідкість, та в чертах бачилась порода, а майже меланхолійний сум, що вибитий на всім, що нагадує отсей нещасний народ, був і в неї основою характеру”.

Ще одна характеристика дівчини: “Толстой був її богом, Шевченка ж знала майже напам’ять. Лінива, як її народ, була не дуже охоча до праці…”.

Донька адвоката, багачка, “над усе любила природу”. Ходила в гори, у ліс. Не потребувала нікого. Знала навколишні місця, “як свою власну кімнатку”.

“Вона марила про щастя…”, “… іноді вона плакала з суму”.

“Одного разу привели до її батька гірського коня на огляд”.

“Молодий, гарний гуцул, котрого вона не раз уже бачила в батьковій канцелярії, держав звірюку і з усієї сили старався усилувати, щоби стояла тихо, бо бажали і зісподу оглянути копита. Воно – бачилось – не велося йому”.

Їй захотілось “усмирити звірюку”, вибігла до коня, але злякалася його, “під нею задрижали коліна й вона поблідла”.

“Ба! Що їй було? То було смішне спалахнення, невчасне зворушення плебейських інстинктів, котрі через її розніжене життя не мали будучності”.

Вона зганьбилася перед слугами. Але їй не розходилося на коні. “Вона хотіла зиркнути й на чоловіка, що стояв коло нього. Раз їй упало на гадку намалювати його. В нього були чисто слов’янські черти взагалі, та в нім було щось і питоминне. Щось притягаюче, силуюче, щось таке, що збудило її увагу. Звичайно, бачила його тільки, як ішов поперед її вікно, себто до її батька. Та вона хотіла би раз побачити очі і його уста зблизька… Тільки раз – потім вже малювала би напам’ять”.

Розповідь перекидається на гуцула.

“Високий, гибкий і кріпко збудований, як усі його суплемінники, мав він лице чудно гарне. Воно було мрячно задумане, навколо уст ніжне і в верхній частині слов’янське, т.є. трохи широке, та се красі не вадило”.

Він був багатим, одинаком у матері.

“Якась нечиста сила заволоділа ним.

І ся нечиста сила , то – вона, прекрасна червоноволоса відьма, що здибав її в лісі… Відьма?.. та же він сказав був їй, що вона похожа на образ Матері Божої, що висить у церкві, а проте!.. А проте вона не Мати Божа…

В Матері Божої не червоне волосся, Мати Божа нікого не має за дурня, коли кого так дуже принадить, як вона його; Мати Божа свята, а вона… ах!!”.

Але він тужить за нею і не розуміє, чому ніде не може її зустріти.

Чоловік, якому не виповнилося ще двадцяти шести років, згадує, як потрапив на суд. Він зрубав смереку, йому присудили за це кару, та ще мав відсидіти сорок вісім годин, бо його поведінка на суді не сподобалася панам. Занадто гордо й виклично поводив себе цей гуцул.

Відсидівши, пішов додому і зустрів дівчину. “Не була з хлопського стану, се він покмітив зараз. Її голова була завита червоною хусткою, кінці ззаду зав’язані, а лице й шия були розкриті. Лице біле, як перлова матиця… і гарне … а очі великі й блискучі, та безконечно сумні…”

Вони розговорилися, і він розповів їй про свої пригоди в суді. Вона зауважила, що він думав серцем, а судді – головою, тому й програв справу: “Вони думають по закону і докажуть тобі на волосок, що ти не мав права рубати тої смереки, хоч ліс такий великий”. Він не погоджується з нею: “Вони всі крутарі, усі тоті голодні сурдутовці! Таже Бог сотворив ліс для всіх людей; се вони не можуть заперечити та й не переконають мене, най собі будуть і сто раз панами і вміють писати й читати”.

На запитання, чому ж вона не виходить заміж за такого пана, як той суддя, відповіла: “Мені не подобається цілком ні один. Я велика багачка. Я всіх маю в руках”.

Він теж хизується своїм багатством і каже: “Усі дівчата гинуть за мною”. Зізнається, що вона подібна на Матір Божу з їхньої церкви, а дівчина сміється. Раптом їй захотілося, щоби він обійняв її сильною рукою.

“У неї багато значила фізична сила і тілесна красота, і хоч вона рідко коли “любила”, то все ж таки були їй милі гарні, кріпкі люди. Коли чулася втомленою, находило на неї часто тужне бажання, потреба – відпочити на чиїй-небудь груді. Але той хтось мусив би бути сильний і сміливий. Передусім – сміливий”.

Він відчуває, що вона боїться його, а дівчина каже: “Чуюся менше на самоті, коли я в лісі сама-одна”.

Розповідає йому, що часто бачила його у свого батька-адвоката, але чомусь він не може її пригадати. Зізнається: “… я така, що не має щастя… знаєш… у деяких речах”.

Він не розуміє, як це багачка не може мати щастя. Каже їй, що вона “красна”. Дівчина “… не могла видержати його погляду. Її нагло охопило досі зовсім чуже їй чувство… і сльози показалися в очах”.

Він кличе її догори і каже, що там їй ще більше сподобається: “… туди не заходить ні одна людська душа, лиш іноді у свята мій неньо. Там я сиджу з мамою вже далі два місяці, і нас не відвідала майже ні одна людська душа”.

Але дівчина впирається, хоча й сама не розуміє, чому не хоче йти з ним. “Їй усе ще не хотілося вертатися, хоч не знала чому. Далеко також їй було до того, щоби хотіла лишитися з ним… Нагло почула вона, що її воля справді не є вільна… Яка вона дурна була ще перед двома годинами!”.

І все ж вони йшли все вище й вище. Згори постала чудова картина.

“Переможена сею пишною красою, стояла вона хвильку; здавалося, забула, що він коло неї.

Він сидів коло неї на землі. Тої краси навкруги він, бачилося, зовсім не замічав, він бачив лиш її одну.

Вона стояла перед ним, така висока й гибка, і була чудно гарна!”.

Дівчина не змогла встояти перед його натиском:

“Дике зворушення запанувало над нею. Груди піднімалися високо, й серце мало не трісло. Чула, як щось підкошувало її опірну силу, поки він її тяг до себе…

… Хвильку боролася з ним, німо й майже автоматично…

… Вона втеряла усю свою волю…

Легкий, непевний усміх заграв на її лиці, що, біле, мов сніг, хилилося вже нижче й нижче, і, піддаючись, власті незвісної сили, вона зсунулася поволі, мов зломлена пальма, і майже безтямки на землю…”.

Він згадує, як йому було добре з нею. Втім, не може пояснити, чому на запитання, чи кохає його, відповіла: “Може”.

“ – Чому “Може?”

– Бо… бо то щось інше”.

Сільські дівчата йшли і йшли до нього, а ця не показується. Лише наснилися йому її слова: “Мусиш мене шукати”.

Він казиться від того, що не бачить її. Мріє, як би їм було добре разом.

“Усі ліжники, що ховала його мати дома, в долині, у скрині для нього, він би їй повиносив уверх. Усі пестрі шовкові хустки, шовкові матерії, срібні монети, барвні, пишні вовняні пояси, всі багато ткані, білі як сніг сорочки, шкіри з ведмедів, що він сам убив, усі вишивані кожухи – усе те він би виніс уверх і окружив її тим.

Свого чорного коня з украшеним сріблом і вирізаним сідлом, що дістав ще від свого діда, він би їй теж подарував, бо само собою розуміється, що вона не сміла би ходити пішки. Справдешня гуцулка не робить того”.

Мати бачить, що з сином робиться щось недобре. Вона каже, що його врекли і хоче зняти вроки. Він відповідає, що мусить зрубати ще одну смереку, щоби зробити загороду для вівці. Мати боїться, що його знову засудять, але він іде, бо думає зустріти дівчину, яка зачарувала його.

А потім ще одна думка залітає до його бідної голівоньки: “Зійду аж у ріку і втну саля там, де ліс поріджений і куди люди ходять, найздоровішу смереку. Тоді хтось піде і замельдує мене в долині у панів; вони знов схотять мене замкнути на сорок і вісім годин; а я піду до адвоката й буду там крутитися доти, доки вона не прийде!”.

Задумавши так зробити, йде до заповітної смереки. Дорога далека. Йому стало важко на душі. “… він чув себе одиноким і сам не знав, як почав співати… Справдешня дитина свого люду, він шукав полегші у співі”.

Чоловік думає про дівчину, яка його зачарувала, чує її голос. “Озирнувся і вдивився у воду … відти роздалися слова так голосно і так виразно…”.

І раптом він усе зрозумів.

“Від божевільного того переляку вхопила його дрож, і він був би ревнув, гей звір, та раптом погадав на Бога. Хреститься раз, другий, третій, багато разів, потім немов на наглий приказ внутрішній зриває із шиї шовкову хустину (яка залишилася йому від дівчини – А. В.) й, зім’явши в руці, кидає в воду.

Як стій стало йому все ясно.

Вона відьма… Відьма! О свята Мати Божа!.. О всі святі!..

Куди він тут заліз? І з ким він мав діло?!

Чувство скаженої ненависті против неї заволоділо ним.

Вбив би її на місці, розчавив, розтолочив, як собаку, як черв’яка…”.

Він згадує всі подробиці того як ця дівчина зачарувала його і не розуміє, чому не зумів усього відразу побачити.

І лише після цього “майже зовсім утихомирився.

Іде домів, і такий тверезий, такий, “як був перше”, що мало не сміється. Ще одно світло блисло йому в голові. Йому мусило усе те статися, бо спровадився до своєї нової хати вверху, не посвятивши її перше!

Але сейчас завтра іде до попа”.

Розповідь, спочатку тиха і спокійна, має несподіване бурхливе закінчення. За звичних обставин усе, мабуть, закінчилося би взаємним коханням і одруженням молодих. Проте природа бере гору. Головний герой вірить у чари рудої дівчини, і лише цим пояснює свою хіть до неї. Людська природа перемагає над красою гір і лісів. Здається, божественне і природне має панувати в душі людини, а, з’ясовується, чоловік через забобони може відмовитися від кохання.

Анатолій ВЛАСЮК

3 грудня 2018 року