Забута смертю

Михайло Коцюбнський. Що записано в книгу життя.
 
Оповідання важко далося письменникові. Викликано це було насамперед складністю психологічного розкриття теми.

Дев’ятого березня 1911 року Михайло Коцюбинський пише М. Могилянському: "Оповідання коротеньке, менше аркуша, називається “Що записано в книгу життя”. Сфера – селянська убога родина. Сюжет: син вивозить в ліс стару, забуту смертю мати (почасти культурні (чи культові? – А.В.) пережитки давнього звичаю вбивати батьків), але під непереможним впливом бажання хоч раз добре попоїсти і випити на похоронах – забирає її назад. Ця схема може видатись Вам грубою, але ж це тільки схема і, звичайно, важніше, як вона розроблена".

Коли заслабла онука, її помістили на піч, в тепло. Тепер бабі постелили долі.

"З кутка, між дверима і мисником, де на долівці вона лежала – стара, забута смертю мати, – все видавалось чудним. Досі вона роками валялась на печі і звикла дивитись згори вдолину. Тоді синові діти здавалися дрібними, сліпнуче око все спочивало на білявих головках або ловило сердиті, прибиті нуждою обличчя невістки і сина, коли пропливали повз неї од дверей до печі. І вже з-за комина чулось, як бубоніли їх голоси.

Тепер все виросло зразу. Діти, що спинились над нею до мисника і обсипали кришками з хліба та всяким сміттям, синові чоботи, старі, намерзлі, важкі, як гори, і босі ноги невістки, що ставали перед самим обличчям та закривали ввесь світ".

Баба даремно чекає смерті.

"Де ж вона? Чому не приходить? Не докличеться баба. Бродить навколо, а про бабу забула. Чоловіка забрала, задушила семеро дітей, ось-ось не видко як по онуку прийде. Скрізь покосила, поклала цілі покоси, а про бабу забула. І чудно, і страшно, що так трудно умерти".

Найбільше її смерті, здається, не дочекається невістка. Просить у неї молочка.

"Тоді невістку нападав сміх. Не говорила нічого, а тряслась од сміху грудьми, лицем і животом, аж кутні біліли між скривленими губами.

Бабі було так кривдно. Не дають молочка… Молочка не дають.

Вона з жалю кривилась, бурчала, їй до сліз молочка хтілось, хоч знала, що його навіть слаба дитина не бачить.

Врешті невістка хапала віник і закривала бабу хмарою пилу.

– Ноги прийміть! Викину в сіни разом з сміттям!..

Баба приймала ноги і довго невидимкою кашляла з-під мисника”.

Діти обсідали бабу, просили розповісти казку, запитували, коли вона помре.

Бідкався й син, не знаючи, за які гроші ховатиме матір.

"Одна була розвага в баби. Як тільки забували зачинить двері, крізь них влітала з сіней зозулястенька курка і прожогом бігла до баби. Витягала коротку шию, ставила боком кругленьке око, здіймала лапку й чекала. І лиш баба простягне суху долоню з сухими кришками хліба, зозулястенька цокає дзьобом в долоню і пощипує бабу.

Ну й доставалось курці. Її били по спині, аж вона присідала, виганяли назад у сіни і кляли:

– Бодай ти здохла, треклята.

Краще б закляли бабу. Може б, скоріше померла".

Все більше баба думає про щось своє. Нарешті закликала сина до себе.

"– Я так… непотрібна вже стала, та й зайва. Куток займаю… ох, ох… хліб їм, а він дітям потрібний… Всім важко зо мною, і мені важко… Одвези мене в гай.

Він ще не розумів, тільки скоса глянув на матір.

– Поможи, сину… одвези в гай… Тепер зима, швидко застигну… Хіба бабі багато треба? Раз-два дихнула, та й вже…

Щось війнуло на нього од тих чудних слів, наче згадка про давній, забутий сон, що зачепив тільки мозок крилом і далі полинув.

Не хотів слухать, а слухав.

– Гріха не буде… У гаю чисто і біло… дерева, як свічі у церкві… Засну, й прокинусь, та й скажу: "Матінко божа, не суди сина, суди нужду людську…". На те не зважай, що скажуть люди. Як біда прийде, де тоді люди?.. Нема… Загибай сам…

Мамине слово падало в нього, як зерно в зготовану ниву; він чув се, і се підіймало у ньому нещирий, чужий, роблений гнів.

Нарешті встав з лави і крикнув сердито, більше до себе, аніж до неї:

– Не верзіть казна-чого… Дав Бог життя – пошле і смерть… Спали б вже краще".

Але все ж наступного дня син пристав на думку матері. Дружина стала обряджати її. До неї підходили син, невістка, внуки. "А баба злегенька кректала; їй було добре, що чула на губах теплі уста".

Наостанок дружина нагадала чоловікові, щоби назад привіз верету, якою накрив бабу.

Їдуть вночі, розмовляють між собою. Нарешті приїхали в гай.

"Він одійшов у гай, поринаючи глибоко в сніг і шукаючи місця. Вибрав під дубом, на гладенькім горбку, і наголос сказав:

– Тут добре буде.

Потому подивився навколо.

В глибокій тиші снували дерева біле мереживо гілок, наче збирались закинуть невід в глибокі води неба, де неясно тремтіли золотою лускою, мов рибки, зорі.

"Краще, ніж в церкві" – подумав.

Наніс сюди сіна, зробив для мами ложе і поклав стару навзнаки. Хотів накрити веретою ноги, але вона не дала:

– Не треба… візьми додому, в хазяйстві здасться.

"А здасться", – подумав він і одклав набік верету.

Але зараз роздумав і покрив маму до голови.

Вона покірно витягла руки поверх верети, а він склав їх на грудях, як у мерця. Потому засвітив свічку і застромив між пальці.

"Що б ще зробити?" – подумав.

Встав на коліна просто у сніг, і ткнувся лицем в зложені руки.

Теплий дух воску, що танув, стікаючи вниз, підняв у його грудях гірке щось і каламутне, яке не мало слів. Хотів розказати ціле життя, всі свої кривди, отут, серед тиші, де дерева стояли, як свічі у церкві, на тих твердих руках, що скоро перед Богом свідчити будуть про свою працю, а тільки промовив:

– Простіть мене, мамо…

– Хай Бог прощає…".

Наостанок баба попросила:

"– Не ріжте зозулястої курки… вона буде нестися…

З напівзгаслого ока у баби стікала сльоза.

Він обіцяв. Зарізати курку!.. Хіба курка – мужицька страва?".

Син їде назад. Згадує лише два епізоди зі свого життя, коли йому було добре. Перший, коли мати вдягнула його у все чисте і дала з собою пиріг, який він їв перед хлопцями на вулиці.

"Ще було гарно, як тато померли. Зібралось багато людей, їли капусту, пахло коливо медом, і чорніли на ньому, як мухи, родзинки.

Тоді він наївся".

Думає, що послухав матір, відвіз її помирати, а могло ж бути інакше.

"Тут він застиг. Загубив поле, небо, коняку. Один образ вхопився його уяви, покриваючи все.

… Тільки що винесли маму на кладовище, з коругвами, з попами, по-християнськи. В хаті народ. Смачно парує страва. "Випийте, свате, за душу небіжки… Хай буде царство небесне…". Пече горілка в горлі і в животі… Гомін навколо… Теплом диха чесна громада, і диха з полумиска варене м’ясо… "Випиймо ще… Добра була небіжка…". Стукають ложки об миску, ласо плямкають губи, блискучі од сала, сита душа наче парує, одкрита для інших, хочеться плакать або співати…"Та нема гі-ірш ніко-о-ому" – "Випиймо, кумонько любо, за душі померлих…".

Йому зробилось душно.

– Половину города можна б заставить, – сказав наголос і аж здригнувся.

Хто се сказав?

Озирнувся навколо. Коняка ледве переставляла ноги, туман знов десь узявся, стирав верхами небо, долами поле і сіяв нудне щось і безпросвітне.

Треба було прогнати лукавий образ. Він намагався згадати щось з того, що піп казав у церкві, що говорилось між людьми отак, для годиться. Думав про гріх, про душу, про молитви церковні, християнські звичаї. "Шануй батька і матір твою…". Але все те було холодне і тануло враз у теплі принадних картин, які малювала уява.

"Одна у нас мати і одна смерть, – говорив він до себе і слухав разом: – Частуйтесь, кумо… пиймо за душі померлих…". Поринав в гомін, в тепло голосів, у смак масної страви, у свято і радість живого тіла.
Хати вже виднілись.

Тоді він раптом піднявся на санях, подивився вперед, озирнувсь назад себе і завернув круто коняку:
– Ньо-о, стер-во!

І понісся в туман, серед клаптів збитого снігу, що викидала на нього коняка, назад, по бабу…".
 
Анатолій ВЛАСЮК
9 травня 2017 року