У мене є власна точка зору щодо існування різних речей, більш таємничих і менш зрозумілих. Цією точкою зору виступає "Я", слід таємничоїєдності з часом. І ще більш загадковий з просторінню.
Homo Sapiens
Добігає віддаль до Нового зачатку, а біосили оновлюються в призмі змін. Проводжає життя через хіміко краплі рецепти життя – вода, вуглекислий газ, азот, водень, кальцій, сірка, фосфор, натрій, хлор, кисень. Доповнює цинком, марганцем, мідддю, йодом, нікелем, бромом, фтором, кремнієм. І кидає щіпочку магнію, кобальту, алюмінію, молібдена, ванадія, свинцю, олова, титану, бору. Зілляється все із зірками в привіллі. І живе й неживе видить простір очима життя. Молекули, атоми, кварки, пустоти підвладні законам, що асимілюють, копіюють, корегують, гравірують, синтезують… Випускають єдиний хідник. Нескінченність. Буття. Лемніската.
Я – похрипла ріка, моє тіло – вода, а єство, як розгорнутий опус, де молитви зливаються в унісон з невиплаканими духами подорожніх, що стережуть отари нужденних. Мої очі, як світла стовпи, принаджують дороговказом на віки. Мої пальці стомлені дерева, що видають крик з середини перерви від ранку до ночі. Той стогін випинає століттями - списами з моїх ран, бузком проростає поміж вулиць тисячотонне. Зморшкою спочиває на блаженнім обличчі немовляти, скрапує воском у часи невгамовні, коли сонце до землі залицялося. Перший соборний Петро вивів отару на вовче лігво. Тіло моє терзають, наче скуйовджені кучері. Встромлюють пальці у рани, аби пересвідчитись: святість жива.
Володимир завершити прагне розподіл: туди віра, там звірі. Суничний дощ спиняє кровопій агонії, на хрещених вітрах замордований люд. Цвіркуни, ніби в бубни, в калачики б’ють, то говорить мовчанням народ. Злягались кляті вітри з непорочними дівами часу, ягодами вклонялися прірви, між собою мовчить карпатською, кричить крікською, бугорок, що за рогом однорога. Вовки казилися, з ягнятами гралися, розпинаючи на вістрях журавлиних. Тільки мати сльозами зганяла овечки до родини, лишень Вакула, зціпивши зуби, забив на сполох, дунув у лунку, схрестивши руки, закрив отару прозорим липнем. Зірки обійняли кригу, неначе фаршем листки капусти. Мольфар танцює на бескеді Аріїв.
Серед отари планується спротив. Пообіч кошари всі вівці ріжками стали до звірів навали. Монах Вертепну Зірку ніс. В агонії зоскнів яруга, бо ягнята вірою, силою Янголів визріли. І гавкав пес навіжений, маскуючи біль. А сніг рипів, немов лірвист зірвав свій голос назавжди. Золотий місяць зависнув над площею розбитих глечиків. На мертвім тілі занімів мороз ненажера, і тіні злізли на рожен. Дощ гамселив ненависника і плоті, що ще не встигли розверзатись від вітру. Душа яріла, душа світла. Вкотре дощем, градом, вкотре? А дощ гамселив ніжно і надривно, пікантне і вразливе. Аж розривались груди од гудіння.
Спочив Акафіст. Бульбашки пузаті повзли на землю, вкриту кривію. А Панна просинь узулася в рожеві чобітки. Рожеві щічки, червоне тіло фіалкова вуаль в зіниці закрила. В знемозі весна, в утомі прорість. Іконами мече понад звитяжцями. Ямами ями, стосами, звоями. Герої над нами. Герої веснами, снами.
Духами, дахами, спамами. Малюють в Храмі образи з твоєї посмішки. А сонце вляглося на шибку, то зцілює обличчя свіча Перемоги. Життя від знемоги бджолиним роєм витікає із дупла. Не все пробите, укорінить крайність: жити, жити. Червоний, вивірений Агнець зап’яв липнем у миру, ти вічно сповнений, амбітний поцілував його стопу. Твій хрестик хрестом званим розіп’ятий на сконі літ. Танцюй, танцюй, заюрмлений роками, свобода на проліт. Із бубнами, трембітами уздечку зняв з воріт: ідіть, малі ягнята, в солодку церкву віх. Розклавши ватру на устах, засмажив сонячного зайчика, я слухатиму тишу тих доріг, а відтак, хмаринкою візьмусь за вами.
А місяць-поводир залишив спомини на небозводові. пірнув під хмару, як цвіркун, і визрів синіми словами. Вхопила земля за письма небо, заколихала. Антихрист зник. Заяріло жито, життя запанувало. Лишень Саварові могили скорботно вишкіряють зуби. Героям слово! Слава не вмирає, слово не забуте! Смерть не настигає вічне… У цвинтарі писалась книга, Пророки лякітно скупились над гирлом власної ходи. Із тиші вирвалися зриви, порозлітались сторінки. У віршах тиша оновилась, в іконах хтива помолилась прозора тінь вчорашня. Назавтра день осіменився, на Завтра день відкрився Новому Закону. У цифрах виповнився час. І числами скропили сльози мої поеми. ОДИН , ДВА, ТРИ…
Осібними цифрами, своїми звуками, власне, аурою малює картину Біо. "Зеро" - пустота, незаймане яйце. А одиниця – символ мінералів. Лінія без викривлень, без почуттів, пересікань, свідомості, без випробувань. Бо КАМІНЬ просто Є.
Два... Це фраза росту, рослинознавство в умислі: нижня стадія притягнута корінням до землі, а верхня вигином пелюстки до сонця промовляє.
Три…У третім апелює світ тварин до суду божого, коли спроможна кожна днина нагодувати світ. Коли тварина підвладна небу і землі, і вільна перед ними. Тварина є невільником лиш власних почувань. Тварина – слушний спосіб прожити без розчарувань. Два ріжки має – один для поцілунків, а інший для укусів. Бо виступає жертвою і хижаком водночас. Єдиний страх – померти через голод, або відмерти в племені, через не продовження у роді. Дві риски зігнуті, то рух, динаміка – єдина сила.
Чотири… Четвірка, де перехрестя двох сердець зливається у чистий вимір. Між часом до і простором потому, між живим і неживим, між духом й тілом...
П’ять… Бо нестися у п’ятому вимірі – злетіти у небо, коли ще нижньою зеленою вервечкою торкаєшся Землі, а верхня сизим флангом торкається Безміру.
Шість… завиток зародку, од маминого лона до стебел зовнішнього світу, коли вібрації спірально віщають сильну божу волю. Чистий нематеріальний розум, перш початок, ембріон, зародок в лоні матері. Янгол.
Кожного разу, коли торкаємося цієї цифри, привносимо в світ любов, тепло, мудрість. Всі народилися не випадково.
Роздвоюється Дніпро на два водойми. Ось тече річка, золотисто кремова. Чи то вивірена часом, чи впотужнено сьогоднішнім днем, але два рукави…. Два: один прозорий, як сльоза, а інший, ніби заповнений смутком тужливих земель. Права течія – виокремилася від загального потоку. Ліва ж простора, повноводна. Чому провидь шепоче, що то однієї матері діти, що то є єдина повновиде. Одне життя.
Боязко повернутися до виходу, бо не знаєш, чи роздоріжжя зможе задовольнити твої амбіції. Чи стане окресленим пророком, чи, просто, виділишся на масу, замащеним струменем часу. Як вийти з межиріччя?
Тут і проба дня, і вимишлені ночі, і прозаїчні виміри. Наша земля. А стала, ніби чужа, не ми господарі, не ми. Нашестя новоприбулих, що не вміють триматися на суші. Пливуть, літають, але не ходять.
Що то вода? Розчинник, провідник, контейнер для всього живого. А як бути неживому? Все живе, все існуюче, бо все має здатність трансформуватися.
Що то повітря? Наше дихання, рух, резервуар буття. А земля?
То наше я, то вчорашні ми, то завтрашні ви.
Розкрилля, розпуття, розливи. Два з одного. Початки одного кінця.
Дивні бджоли неба. Хаос – то пройдений на просторі метраж, що відмічається поділками. Земля не може бути там і тут. Вона завжди існує. Учора була та, що спить, сьогодні десь воює. Енштейн повів людство через свій вимір, де все відносне. Гравітує час і простір. Ось лемніската – знак простору. Без початку, без кінця. Змінюється тільки траєкторія поруху тіл, міняється лишень тонус напливу.
А простір? Розмах безкінечний. А час? Вся світова просторість, ніби бджолині соти, коли кожна заглибина – це простір і час одного вивірку. Бо кожна година приміряє своїм ходом, своїми точками прориву. І довжина залежить од круговороту вселенських тіл. Ми всі в експерименті світу. Ось обміряли час, що засвідчено танцюємо. Прості заміри стають залежні од руху кожного із нас. Коли вже нас не існуватиме, буде інший вимір. Той час, відколи долучались тіла від сили. Ритмічно, інший механізм виміру, і відповідно, різні фази.
Ми чатуємо час і сподіваємося на Всесвітню мірку відносності, інакше миті не може існувати. Немає ані однієї "прямо зараз", тому що інформація не може бути вручена на швидкостях, що більші ніж швидкість світла. "У кожної системи відліку є час (умовний), – Ейнштейн сказав."
А був тоді славетний час, і зорі схлипували від надміру своїх верховних жриць в ефірі. Тікали вишні з полонинських веж, і землю, оголивши, стискав між пальців дощ. Тулився до пуп’янок сніг. А сонце, ствердно , крізь піар, землю коронувало. Берізки плакали словами, з льотків звисали пломінь-мед, турботливо приносили до мами родинний легіт вітряки. Із стічних криків поросилась: амінь, жива доба. І маточкове молочко на губи від стомлених бджілок точилось.
З криниці вичерпався світ, світило впало до обіймів Водохреща. То білий світ ліпив горщки, аби збирали в них нащадки свої муки-уроку: у яслах гралося дитя… в пацьорках веселився рід. Кущились п’ястки на грудницях Високої Говерли. Кохання в’язів у пітьмі, чекаючи на страту, вже втомилося. На вправній гільці виграновує попіл. Прокинувся зі сну піар-спротив. Коли жебрак напрочуд дивно вигранував світ. Багатшим став. А старцювати вислав пана. На рівні пожертви кохання. На плюси й мінуси, на ватерпасі частки, мов справжнє щастя.
На споді серця проростає горіхове зерня. Вуста в пророчій спермі, у крові. Уста гигочать, наче Сварога, цвяхами прибиваючись до хрестовини сповіді сценічних оргій. На ватрі смажились плямисті теки, молитви пахощами проникали до есеї. Намалювавши на осерді текстів осиковий окіл, ввігнавши у ядро, неначе в пекло. Крізь пальці горіхових крон просочувались промені, крапля за краплею у ритмі серця... Не знав, що кожен і кожен плакав… підставляючи долоні.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
