ЗА ЩО МІТИНГУВАЛИ ПІД РАДОЮ 19.06.18

    Олексій Рязанцев (шахтар, 33 роки) : «Я працюю на шахті на стрічковому  виробництві більше 8-ми років. У нас не закривають зарплати вже 2 місяці. Говорять, що грошей нема й не передбачається, просто кажуть, что немає коштів на зарплати людям. Бюджет закінчився. Я отримую 6 тисяч гривень за місяць, щодня маючи  6 годин робочої зміни  в підземеллі, ризикуючи своїм життям. Мені не вистачає цих коштів для того, щоб прогодувати сім’ю, постійно доводиться просити грошей у батьків. Іншого виходу немає. Йти на приватні шахти сенсу немає, там просто обманюють людей і штрафують ні за що, залишають без шматка хліба. З нашого об’єднання приїхало більше 200-ти людей. Ми будемо мітингувати й вирішувати цю проблему мирним шляхом. Ми подавали заяви в прокуратуру, але безрезультатно. Такі проблеми з виплатами розпочались після початку війни. Щоліта йдуть затримки, але як тільки починаємо страйки й мітинги - так одразу гроші десь знаходяться.Я вважаю це ненормальним. Ми хочемо просто отримувати гроші за роботу, яку виконуєм».

    Олександр Котенко (ветеран-інтернаціоналіст (провінція Бабкис, місто Каларнау), інвалід 2 групи, 58 років): «Я служив під час війни в Афганістані в провінції Бабкис, місті Каларнау, ця територія знаходилась ближче до Іраку. Зараз уже на пенсії, інвалід другої групи. Пенсії мені просто ні на що не вистачає. Під час війни я отримав уламкове поранення в область коліна, був прооперований. З тих пір все життя коліно про себе нагадує. Доводиться колоти дорогі уколи. На них і витрачається більша частина моєї пенсії. Нормально не вистачає ні на їжу, ні на одяг, якби не допомога дітей, напевно, вже б і в живих мене не було!

На утримання сім’ї катастрофічно не вистачає. Добре, що діти хоч вже виросли. Ні про який відпочинок чи подорожі  не можу навіть мріяти. Тих грошей, що нам виділяють і так мало, це просто крихти. А тут влада хоче й їх відібрати. Знайти інваліду якусь роботу  практично неможливо, я живу в Смілі Черкаської області, таких можливостей там просто немає. Це вже втретє я приїхав мітингувати й відстоювати свої права. Але, на жаль, влада нас просто не чує й ніяк не реагує. Нам тільки обіцяють і обіцяють. Все, що нам говорять, - це просто «немає грошей». Але самі собі при цьому премії багатотисячні виписують. Коли ми там своє життя й здоров’я клали в Афгані. Ми ж багато не просимо, ми хочемо, щоб нам просто залишили ті пільги, які у нас є».

    Анатолий Єкименко (ліквідатор аварії на ЧАЕС, 58 років): «Я проживаю в Кривому Розі .Коли трапилась аварія на Чорнобильській електростанції, я проходив строкову службу в військах під Києвом. Був мобілізований для надання допомоги в ліквідації результатів аварії.З тих пір, як ви розумієте, пройшло вже багато років. І держава, схоже, вирішила про нас забути. У результаті я став інвалідом другої групи. Уже третій рік на пенсії, вийшов, як і дозволяє закон, у 55. Отримую трохи більше трьох тисяч гривень. Мені цих грошей ні на що не вистачає. Я ледь зводжу кінці з кінцями,інвалідність не дозволяє знайти хоч якась роботу. Не хочуть зараз на роботу брати таких людей як я. Все, що залишила мені держава в подяку за вірну службу, так це можливість жити за межею бідності. Слава Богу виручає якось город і те, що мені не доводиться купувати абсолютно всі продукти. Ви бачили ціни на ринках, в магазинах? Це ж жах, хіба можна вижити на ці гроші? Я приїхав на мітинг, щоб відстояти свої права».

    Олег Єременко (ветеран Афганистану і АТО): «Мені 48 років, проживаю в Києві. Пройшов дві війни – Афганістан і АТО. Отримую пенсію по інвалідності 2736гривень на місяць. Ризикував своїм життям заради такої смішної пенсії. Жити в Києві на таку суму практично не виходить, добре, що в силу віку ще беруть на підробітки. Теперішня влада нас не чує, попередня хоч щось робила! Це жах і беззаконня».

Збирав коментарі й робив світлини Ярослав Куліш для http://www.facebook.com/IntoNationKyiv/