Вітаю, віншую, здоровлю з Різдвом Сонечка, українці! А вже день ростиме! Й до весни ітиме! 
Ще б нам переможного миру якнайшвидше!
Зараз ТАКЕееее вам розкажу!.. Але спершу трішки про те, до чого всі дуууже готуються... 
Ще темні сили нагадуватимуть про себе, але Молоде Сонечко все частіше з"являтиметься на небоньку, все вище підніматиметься й довше затримуватиметься там, потішаючи нас!
Звичай ставити на Новоліття в оселі гілочку верби чи вишні склався задовго до християнства, ще коли наші пращури починали рік на весняне рівнодення.
Ми знаємо, як і коли відзначають новоліття инші народи, а нічого не знаємо про рідне Новоріччя, Різдво й літочислення. Вивчаймо ж і пишаймося, що маємо своє! Отже:
22 грудня – Різдво Нового, Молодого, Сонечка.
23 грудня. На 3-ій день після зимового сонцестояння – Різдво (Народини) Світла Дажбожого (Молодого Сонця (Кола) (на 3-ій день після сонцестояння), Бóжича. Коляда. Найвеличніше і найвеселіше зимове свято, адже Сонце повертає на літо. 12-денне, бо за 12 ночей народився золотоликий Божич: молоде Сонце-Дажбог, ясен Місяць і свята Богиня, Мати Води Дана. Закінчення Корочуна (темної частини року).
Готують 12 або 13 страв (за кількістю місяців у році, було й 13 місяців). Різдво – це перемога Світла над тьмою, Добра над злом, Життя над смертю. «Без різдва ХRистового, без різдва Крішни та інших Синів Божих людство жило і жити може. Без Різдва Світла Дажбожого не може існувати Людство» (Лев СилеNко, «Мага Віра», 34-50).
Дідух – символ урожаю, добробуту, безсмертного предка, зачинателя роду, духовного життя українців. Серед традиційних обов’язково були кутя, коровай (калач, круглий, мов Сонце), вареники (символ Місяця), узвар…
Починаються колядування. Колядки – це вшанування бога Коляди, який починає Свароже Коло, величальними славнями: колядками про Сонце, Місяць і Богиню Дану. Коляда – опікун Молодого Божича Сонця. Поминання дідів кутею. Колядування про сотворення світу. Першу ложку куті підкидали до стелі: щоб високі росли хліба. Вірили: разом із житнім снопом-дідухом входять до оселі Духи нашого Роду. Святкове священне причастя: Різдвяний Божичний коровай.
24 грудня. Був звичай запалювати лампадку, «додаючи в пітьмі доброго світла і прохаючи сонце зійти на землю, запалати і відігнати нечисті сили».
1582 року Папа Римський Григорій XIII запровадив новий календар, який ухвалено як міжнародний і названо григоріанським. Константинопольський патріарх Єремія, протестуючи, закликав церкви східного обряду дотримуватися старого календаря. Після 15 лютого 1918 р. в Україні настало 1 березня, себто 13 днів просто щезли у безвість! Отак ми перейшли на новий стиль, хоча Новоріччя досі дехто відзначає за обома стилями. Втім, обидва стилі – неправильні й не наші...
«У наших Предків був ідеальний (бо природний) колодар («календар»)! Кожне перше число кожного наступного місяця було чітко синхронізоване з кожною наступною фазою Місяця-Молодика. Себто щоразу, коли настає фаза Місяця-Молодика, це й було першим числом наступного місяця. Тому досі 12 календарних одиниць, із яких складається рік, називаємо місяцями, бо кожен місяць, як основна і єдина календарна одиниця року, триває від фази Місяця-Молодика до наступної фази Місяця-Молодика. Тому кожен місяць залежить від Місяця, а кожен рік містить у собі 12 фаз Місяця-Молодика (иноді 13, якщо рік «високосний»). Серед 12 (іноді 13) фаз Місяця-Молодика є одна, визначена як точка відліку, фаза Місяця-Молодика: це Весняний Місяць-Молодик, перед Весняним Рівноденням. Якраз оця визначна точка відліку й починає новий відлік часу» (Володимир Онищук).
«Століття за століттям вивершувався аграрний календар нашого народу, домінантою якого була пошана природі, праці і людині. Гімн Природі, яка, як вважали наші пращури, була найвищим Богом буття, – ось ті первісні засади, на яких формувалося дайбозьке вірування і календарна обрядовість» (Василь Скуратівський).
Отже, ДІД МОРОЗ, ЯЛИНКА ЧИ ДІДУХ?
Новий рік наші пращури відзначали з березоля. Був час, коли Новоріччя припадало на Весняне рівнодення: 22 березня. Наступні місяці мали назви цвітень, травень, липень, спасич (жнивень) і вересень (руєн). Ці шість місяців складали світлу пору року: час Білобога. А що наші пращури були сонцелюбами, то й початок року було встановлено органічно й мудро: на весняне рівнодення.
Ще у прадавніх примовляннях було: «Морозе, іди до нас кутю їсти!»». Мороз – це наше, бо давні українці обожнювали сили Природи.
Щодо ялинки як новорічного символу є така інформація (перепрошую за «їзик» цитування): «Это наши, тюркские, традиции. Теперь их празднуют во всем мире, а раньше только наши народности праздновали. Петр І запретил указом и за несоблюдение сильно наказывал. Строго с этим стало и постепенно перестали их соблюдать, заменили самодельными гирляндами. А после – искусственными игрушками, шарами, блестящими гирляндами и дождиком. Все это символ наших древних традиций. И теперь все народы исполняют их. У нас детям рассказывают обязательно, что когда наступал новый год, выбирали в селеньи самую красивую девушку, одевали красиво и шли с ней в лес. С собою везли бочку воды. В лесу выбирали самую высокую и пышную елку. Садили или становили под нее девушку и обливали ее водой. Когда она вся превращалася в ледяную статую, ей разрезали живот и все внутренности, пока дымились, развешивали на елке. Обряд делали шаманы с танцами вокруг елки. Справивши обряд, оставляли все как есть замерзшим и сидящую или стоящую девушку под елкой. Снегурка соединилася с Морозом» (фейсбук).
Навіть не знаючи цієї моторошної історії, я давно перестала ставити на сучасне новоріччя ялинку. З різних причин. А головна, мабуть, – саме та: несприйняття, внутрішнє відчуття чогось чужого й негативного. Тож дуже хочеться сподіватися, що тепер, дізнавшись про цей страшний, нелюдський, обряд, homo sapiens («людина розумна») нарешті відмовиться ставити її у своїй оселі! Бо гірлянда нагадає їй кишки заживо заморожених дівчат, а кульки й инші «прикраси» – нутрощі тих юнок: серце, печінку, нирки, вуха, волосся… Тож нормальній людині повинне бути прийнятним усе чисте, людське, а щирим українцям – любов до людини, Природи і рідних звичаїв.
Тож пошануймо свій, Рідний, символ життя і достатку, поставивши на покýтті (почесному місці) Житній Дідух, прикрасивши барвистими стрічками і вбравши дарами рідної землі: квітами, горішками… Бо
- зрізана ялина – символ смерти, нищення Природи. Її місце – на могилах і кладовищах. Це дерево суму і жалоби, символ невідворотности смерти.
- Дідух – Дерево Життя, символ Роду, сонячного воскресіння і зв’язку Поколінь, результат відбору зерна кращого з кращого. Місце Дідуха – у Красному Куті світлиці на покуті! Дідух, особливо зажинковий, – це потужна життєва Енергія Життя, здатна до розмноження і дарування життя.
Наші пращури, природолюби-сонцепоклонники-хлібороби, жили у гармонії з природою, розуміли свою залежність від неї. Тож їхній спосіб мислення і ритм життя визначало Сонце і природні цикли. Вони створили космічно-природний і одночасно святково-трудовий колодар, у якому були закріплені їхні основні світоглядні засади, їхнє розуміння сенсу життя, визначальні свята і обрядовість. Фундаментом їхнього життя був Звичай. Основними святами українців із давніх-давен були чотири: зимове і літнє сонцестояння та весняне й осіннє рівнодення. Ці вшанування головного небесного світила, без якого нема життя на Землі, підкреслювали, що людина – частина Природи і Всесвіту.
Природний народний колодар сонцепоклонників, який сягає глибини тисячоліть, називають Колом Сварожим. Коляду, або Різдво (народження) Сонця, святкували після зимового сонцестояння (21 – 22 грудня і ще впродовж кiлькох днів), коли день починає зростати. Тому пояснювати прадавні свята дуже просто, позаяк вони не прив’язані до жодної релігії, а тісно переплетені з природою і були філософією життя наших мудрих пращурів.
Від Коляди («Коло» – це Сонце) до Коляди крутиться Коло Свароже – завершується коло обрядів і починається все заново. І так без кінця. Вірогідно, слово «календар» походить від «колодар». У час зимового сонцестояння народжується молоде сонячне світло (Сонце, Коло), яке щодня прибуває й поборює темряву. Відбувається смерть (закінчення) Корочуна: найтемнішої частини року. Так вірили наші пращури.
Стародавні свята і вірування люди забувають або спотворюють їх. Через об’єктивні (перехід на чуже літочислення) й инші причини найважливіші свята було зсунуто в часі. А це призводить до повної втрати магічної дії свята і перериває зв’язок минулого, сучасного й майбутнього нації.
Щодо долі ялинок, то тут теж варто замислитися: скільки тисяч дерев вирубуємо щороку заради кількаденної чи кількатижневої розваги!.. Адже від посадки до заготівлі ялинки проходить 8 – 10 років, а щоб виростити дерево заввишки 3 м, потрібно близько 15 років! Можна обмежитись гілками, а ще краще – встановлювати нашого обрядового Дідуха! (Лариса Громадська).
Синонімічні назви Дідуха: Дід, Хлібне Дерево, Сніп (житній, пшеничний або вівсяний), Коляда, Король, Колядник – свідчать про тривалий час використання Українського народного символу Новоріччя, добробуту, затишку, радости, тепла. Дідух – це дідівський дух, дідів дух, себто дух усіх попередників родини, роду, нації. Тому шануймо Своє, Рідне, Національне, якщо ми вважаємо себе українцями й патріотами! Відрадно, що відродження обрядів і звичаїв шириться Україною, що в багатьох родинах і в містах знову встановлюють наш Дідух замість чужого символу (ялинки) на Різдво і Новий рік (за сучасною датою). У музеях і книгозбірнях навчають виготовляти Дідуха. Усе більше українців вивчають національну символіку. Бо, як писав ще Конфуцій, символи і знаки правлять світом.
Свою культуру ми залишали на всіх землях, де раніше жили, тому вона досі побутує у звичаях багатьох народів, яким ми дали початок, заснувавши там цивілізації: мову, звичаї, обряди, міста...
«У колядках маємо останки українського героїчного епосу з передхристиянської доби» (Фольклорист Філарет Колесса). Тож вивчаймо, відроджуймо й поширюймо свою, Рідну, українську національну, культуру – «і вічні ми будемо з нею»!
