Нині нам важко уявити, якими були довколишній світ та уявлення про нього у "донаціоналістичну" добу. Ми звикли бачити населення планети поділеним на окремі національні спільноти – англійців, французів, греків, поляків, грузинів, єгиптян, іранців, китайців, японців… Хоча навіть найбільш усталені з них мають насправді доволі розмиті межі, а чимало інших (як-от, приміром, мешканці Південного Судану або Нової Гвінеї) ще перебувають у процесі свого національного самоозначення. Самий принцип національного поділу видається нам універсальним, а відтак "вічним", проте…
Дурнуваті комедії про Астерікса й Обелікса бачили, мабуть, усі. До реальної історії вони не мають майже жодного відношення, крім, хіба, єдиної деталі. Як пам'ятаємо, за сюжетом мешканці одного галльського села, хильнувши звареного їхнім друїдом чарівного трунку, раз у раз дають чосу римським завойовникам. Тим часом римляни успішно загарбали цілу решту Галлії, її мешканці стогнуть під чоботами окупантів, але ідея
загальнонаціонального спротиву залишається чужою для наших героїв… Розкомплексована фантазія сценариста саме в цьому пункті спромоглася влучити "в яблучко"!
На картах з древньої історії неважко відшукати Галлію. Освіченим грекам і римлянам ця країна видавалася певною цілісністю – її населяли люди зі схожою культурою, відмінною від культури античного Середземномор'я; вони розмовляли однією мовою або спорідненими мовами й дотримувалися більш-менш однакових релігійних практик. На підставі цих ознак сучасні історики роблять висновок про етнічну єдність галлів та протиставляють їх римлянам, германцям тощо. Проте для самих галлів ця єдність зовсім не була ні очевидною, ані актуальною! Їхній етнічний масив поділявся на кілька десятків племен, які ніколи не утворювали політичного цілого. Зв'язки між окремими племенами були несталими та непевними, натомість ворожнеча не вщухала ніколи. Коли хтось підносить на тебе свій меч – чи так важливо, якою мовою він при тому розмовляє та яким богам вклоняється?
Пересічний галл не вчився в школі, не читав книжок та газет, не покидав межі своєї округи, а відтак майже не мав змоги щось дізнатися про "велику Галлію". Рід, село, плем'я були для нього найбільшими спільнотами, з якими він себе ідентифікував та за інтереси яких готовий був битися до загину. Імовірно, під час походу на Рим чи міжплемінної релігійної церемонії в чубатих галльських головах могли роїтися якісь ширші уявлення про "національну єдність", але вони швидко випаровувалися, щойно учасники таких подій поверталися до своїх сіл та
оппідіумів…
Галли в цьому плані є лише типовими представниками епохи – такі самі, кволі або геть ніякі уявлення про свою національну єдність були притаманні бриттам, піктам, іберам, дакам, германцям, скіфам, сарматам та майже всім іншим недержавним "народам" давнього світу.
Аж ось промайнули століття й на місці колишньої Галлії постало Французьке королівство. Політично його мешканці були об'єднані підданством цієї держави, але зв'язки між регіонами далі залишалися слабкими й реальна політика, як і підприємництво, культура та інформаційні обміни розвивалися переважно в регіональних рамках. Типовий "француз" тієї епохи відчував себе, передовсім, нормандцем, бургундцем, гасконцем тощо і Франція залишалася для нього майже такою ж абстракцією, якою була для його далекого предка Галлія. Це, знову-таки, було типовим для етнічних спільнот середньовіччя, члени яких не раз навіть не підозрювали, що в майбутніх підручниках з історії вони постануть "іспанцями", "німцями", "італійцями", "поляками", "румунами"...
Під час І-ї світової війни військові дії докотилися до глухих закутків Полісся, де офіцери воюючих сторін застали людей, які… не мали уявлення про свою національну приналежність. "Ми тутейші" - відповідали вони на всі запитання прибульців. "Гаразд, якою ж мовою ви говорите?" - намагалися ті уточнити, й чули у відповідь: "Ми попрóсту говоримо…". Ці люди в розмові постійно переходили з білоруської мови на польську, з польської – на литовську, майже не усвідомлюючи відмінності між цими мовами, натомість чітко акцентували увагу на відмінності свого мовлення від мовлення містян та вищих класів. В Європі поч. ХХ ст. такий тип самосвідомості став уже явним анахронізмом, однак за одне-два століття перед тим його носіїв ще можна було зустріти в багатьох куточках Старого Континенту.
Ким була, приміром, славнозвісна Жанна Д’арк? Героїнею Франції? Ватажком національних змагань проти англійських наїзників?.. Спробуймо осмислити її місію в категоріях
тієї, а не теперішньої епохи. За життя "орлеанської діви" близько третини французьких земель були доменом англійського короля, й саме вони постачали основний контингент "англійських" військ під час Столітньої війни. Частина французьких регіонів, за прикладом Бургундського герцогства, виступили на боці завойовників, чимало "самодіяльних" феодалів зі своїми загонами теж прибули в англійський, а не французький табір... Останнє майже не вважалося зрадою – дворянин, не пов'язаний чинною угодою про службу королеві або у випадку недотримання останнім умов такої угоди (скажімо, затримання платні за службу) мав повне право запропонувати свій меч іншому сюзеренові.
Зрештою, виключно з французів складався і той суд, який спровадив Жанну на вогнище… Однак сьогодні шану пам'яті "орлеанської діви" віддає
ціла нація, натомість ЖОДНА територіальна чи соціальна група французів не вважає себе спадкоємцями тих чинників, які протистояли славетній войовниці на бойовищах чи в судових засіданнях. Себто героїня за фактом радше
громадянської війни перетворилася на героїню
загальнонаціонального опору та визволення! Варто замислитися над сутністю цього дивного перетворення.
Так само й Сида Кампеадора, Р. Брюса, О. Невського, Яна Жижку, Г. Скандербега, Міхая Хороброго та інших "національних героїв" домодерної доби надихали зовсім не національні мотиви у звичному для нас сенсі; патріотичні тиради, які часом промовляють ці персонажі в романах та кінофільмах, як правило, є внеском пізніших інтерпретаторів.
Ми вважаємо Хмельниччину національно-визвольною війною українського народу, проте історикам відомо, що в автентичних документах епохи відсутня власне національна мотивація дій української сторони. Інакше кажучи, якби
Хмельницький, Кривоніс, Богун зустрілися з провідниками ОУН-УПА чи сучасними "свободівцями"-"правосеками", одні одних могли б і не зрозуміти.
Якщо так довший час йшли справи в Європі, колисці націоналізму, то що можна сказати про неєвропейські народи? Серед останніх "донаціональні" форми самосвідомості трималися значно довше й у багатьох випадках залишилися актуальними дотепер. В новітній історії країн Азії, Африки, а почасти й Латинської Америки були сотні ситуацій, коли, здавалося б, потужні етнонаціональні рухи просто не могли не постати, але на їх місці поставало щось зовсім інше… Поза зоною переважання європейських культур виявів націоналізму, як такого ми зустрічаємо небагато, а ті, які є, сформувалися переважно під впливом європейських ідеологій.
Один з найбільших світових фахівців з національного питання Е. Геллнер вважав, що (само)ідентифікація людини домодерної доби трималася на двох принципових засадах – політична лояльність та конфесія. В ті часи питання рідної мови, територіальної приналежності тощо вкрай рідко мали якесь практичне значення чи то для диференціації спільноти, а чи для її мобілізації. Парадоксально, але факт: людство протягом майже цілої своєї історії не знало, а значна його частина донині не знає націоналізму. Останній, як і, загалом, скільки-небудь вироблені уявлення про нації та народності є продуктами порівняно недавніх часів. З чого ж, де саме й за яких умов постали такі уявлення?
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
