Україна на порозі чергового виклику. Надскладна обстановка спонукає нині суспільство до мобілізації всіх резервів. Чи під силу і до снаги державі, людям таке випробування? Якщо так, то де цей потенціал Духу шукати?! Адже бачимо – не в рядах політичних партій. Це підтвердила ситуація з опозицією на Майдані. Її народ, здебільшого, не сприймав (й не дуже-то сприймає), радше – мовчки терпить… Поясню більш образно. Гарячою пустелею рухається величезний караван. Він йде до мети, а під його крилом знайшов собі прихисток випадковий попутник (опозиція, - авт.). Останній, на своє щастя, тільки в такий спосіб зможе подолати шлях і зберегти життя…
Отож найважливішим у розв’язані згаданої проблеми є пошук формули успіху (з ідеологічного, фізичного, морального чинників), яка б забезпечила перемогу у нерівному протистоянні з підступним Кремлем. Цей «Код» – у Майдані. На сьогодні тільки він абсолютно вільний серцем і є генератором нового бачення європейської, некорумпованої, демократичної країни, а також незрівняної згуртованості перед небезпекою. І, що найголовніше – тут утвердилося повне несприйняття старого, морально «відстояного», насильницького, бандитського. За три місяці протистояння Майдан навчився бути самодостатнім, зорганізувався у керовану силу, перетворився на живу барикаду. Саме це й найбільше вразило світ. Не заперечити теж святу істину: над Майданом – і вдень, і вночі витала Молитва… За Україну, за порятунок, за гідність!
Молитва до Бога від мільйонів сердець
Не буду перелічувати інші чинники, які живили народний (всеукраїнський) Бастіон спротиву в центрі столиці. Їх чимало. Приміром, багатотисячний людський ресурс тільки самого Києва, жертовна допомога всім необхідним (фінансами теж) звідусіль, потужне плече світового українства, небачена підтримка найближчого сусіда – Польщі, а також Литви. Додаймо сюди послідовний і дужий тиск на Москву США, Англії, Німеччини (заради справедливості, перелічувати треба всі країни світу). Що ще більше доводити скептикам, аби збагнули, на чиєму боці правда. Зауважу лишень, якби у них під ногами була б хоч п'ядь бруківки, зрошеної кров'ю «Небесної сотні», тоді прозріли би остаточно, збагнули, чому не встояла бандитська піраміда.
Я щасливий, що мав змогу відчути ауру Майдану. І хоча було це не в найтяжчі години, проте від самого лише перебування в середовищі рівних серед рівних: українців і росіян, вірменів і грузинів, кримських татар і євреїв, різних за професією – будівельників і вчителів, акторів і військових, професорів і журналістів, медиків і юристів докорінно змінювався світогляд кожного. Де-факто – на Майдані ти ставав частиною великого «Я». Майдан, як Храм, з неповторною атмосферою, Господнім благословенням і теплом.
Гімн і Молитва…
В цій малій-великій «країні» в центрі столиці я зустрів земляка з рідного села Ілемня, що на Прикарпатті, батька чотирьох дітей – Володимира Тріща. Ми довго спілкувалися, а пізно ввечері побували на найвіддаленішій барикаді. Володимир працював у Києві, тому по роботі щодня йшов на Євромайдан. Пояснював, що не всидів би в таку пору вдома…
Кілька неділь тому я і не придумав би, що вдруге повернуся до розмови з цим майданівцем, а її зміст переповім читачам. Власне, його розповідь дозволить зрозуміти краще те, що я намагаюся довести. Найаргументованіша відповідь на запитання: «Звідки беруть сили люди, які боронять своє життя, свій дім, свої родини, країну?».
В той ранок, 18 лютого, Володимир разом із сільськими парубками Віталієм і Миколою Тріщами, Романом Процівим, Іваном Іванейком, Василем Кузьмином та Романом Пилипівим бусом повернулися від родин до Києва. Всі вони з 22-ї сотні самооборони. Вдягнути екіпіровку (бронежилети) не встигли, бо почалося протистояння біля Верховної Ради.
…Кипіло, мов у котлі. «Дивилися «очі в очі», а від ударів палиць тріскали каски і скроні», - каже. Відчуваю, як він хвилюється на іншому кінці слухавки. Голос змовкає. Згодом Володимир пояснює, що мусить запалити цигарку. Продовжує… Знову палить цигарку… Зауважу, наша розмова відбувалася після чергового обходу хворих. Він нині перебуває на стаціонарі в обласній лікарні Івано-Франківська, що на Пасічній (відділення неврології, четвертий поверх 3-тя палата). Загоює рани разом із кількома побратимами та сотенним з Богородчан Петром Зіняком. Володимир – ройовий.
«…Ударів не відчував… Стояли горою разом із хлопцями-сваричівцями Іваном Савчуком, Василем Дацьком, Євгеном Сагайдаком, Василем Іннесом, Олегом Вовчуком, Василем Савчуком, Василем Рибчаком. Та сили були нерівні, бо ряди «беркутівців» постійно збільшувалися. У нас стріляли гумовими кулями, одну впіймав... Поранили ногу, рука набрякла й обезсиліла. Не зміг більше боронитись...». Відчайдух оточили і, розбиваючи на групи, висмикували з лав.
«Хлопці – Степан Пазяк, Ромко Проців, Роман Пилипів – молоді, прорвалися, а мене поволокли в Маріїнський парк». Ударів не відчував. Копали ногами, ставали на голову, а коли набридало і втомлювалися – накидалися інші. Спочатку били «беркутівці», а завершували катування «тітушки». То справжні звірі: обкурені, знавіснілі, ні на що не реагували. Око запливло, час від часу втрачав свідомість… Дякую Богові – якийсь «беркутівець» змилосердився, зупинив катюг, переконав, що «этот» – уже не жилець…».
Опісля Володимира кинули під деревом, до ще 15 таких самих: пошматованих, закривавлених. Потім грубо хапали і «коридором» ганьби тягнули на сцену, для каяття… До речі, у свій час, за іронією долі Володимир служив у внутрішніх військах, тож вмів боронитися, однак…
Настала його черга. Тягнули «коридором». «Метрів сто треба було мені стрибати на одній нозі, бо другою уже не володів. Весь час молив Бога, щоб вберіг. Скрізь сипалися прокльони, пенсіонерки плювали на кожного майданівця, рвали закривавлене волосся, кричали «бендэровцы»… А я благав у молитві, щоб не впасти на коліна. І Бог почув… Замість сцени (передумали, мабудь) штовхнули до намету. Там вчиняли допит: «хто і звідки, скільки платять?». Відповів, що на свої останні приїхав, за що отримав удар в голову.
Особливою старанністтю відзначалася чорноволоса молода жінка. Остання не контролювала себе, розпускала руки, а вже такою нецензурщиною лаялась, що в житті не чув подібного. На наших хлопців страшно було дивитися. Всіх кидали просто в купу в куток намету. Місиво живої плоті і крові. Руки позаламувані за спиною, стягнуті «галстуками», набряклі, змертвілі. Мене обминуло, бо що за одну руку чіпати? Закривавленими пальцями я спромігся витягнути з кишені вервичку, освячену на Майдані. Затиснув міцно в кулак і став молитися. Образки з паспортом відібрали…».
Чудом пояснив Володимир своє повернення у світ живих. Каже, що Мати Божа і вервичка врятували...
Володимира обміняли, як найбільш постраждалого (а чи безнадійного?!, - авт.) з ще чотирма такими ж. Хоча, сумнівається, не впевнений: може, за їхню волю заплатив хтось... Так потрапив до «швидкої» і вже згодом опинився в 17-й лікарні столиці. Хіба не чудо? Дорогою опритомнів, повідомив про себе по мобільному землякові, нині киянину, Анатолію Якимечкові. Цей з автомайданівцями з'явився швидко і вже не полишав до завершення обстеження; боялися, що чоловіка викрадуть «тітушки».
«Лікарі дивувалися, що жодна кістка, при таких травмах, не пошкоджена, - продовжує бесіду Володимир. – Казали, що маю щастя, адже голову зашивали, а внутрішніх гематом не було».
По завершенні процедур, Анатолій забрав постраждалого додому. Наступного дня, з великими труднощами Володимира вдалося вивезти за межі Києва і доправити до друзів на Львівщину. Додому в такому стані боявся повертатись. Дружина могла б перелякатись…
Нині Володимир Тріщ (як і його побратими) одужує. Очевидно, що знадобиться ще багато зусиль і уваги кваліфікованих фахівців-реабілітологів, а також фінансова допомога. Та смію сказати й інше: перший тривожний дзвінок – і всі вони, їхні друзі, родичі, як і мільйони рядових українців вийдуть назустріч ворогові. Бо такі вони патріоти – поранені, катовані та незламні духом. Вони живуть з любов'ю до родини і України! З ними в серці – Бог…
Слава Україні!..
Богдан Пилипів
Пірографія. «Порив Майдану», робота автора.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
