Його Світлість

20 вересня 2016
Ганна Черкаська
Я не клену своєї долі,
Хоч кожен день мені взнаки
І гне мене і мне боки,
І перемелює поволі.
І слава Богу, що сподобив
Мене для гарту і для проби
На згин, на спротив і на злам, –

 
писав всепрощаючий добровусий Іван Світличний – Ваша Світлість!
 
wikipedia.org
 
Іван Світличний народився на Донеччині в селі Половинкине Старобільського району Луганської області 20 вересня 1929 року. Батьки, хоч мали світле прізвище, були темні, неписьменні та мріяли дати освіту Івасеві та Надійці. Найвиразніший спогад дитинства – голод. Сільська школа, потім війна, 14-літнім намагався розібрати німецьку техніку – і залишився без пальців на обох руках. Згадував, як оперували руки й підліток мовчав, щоб не кричати, не ятрити матері душу.

Отак тепер і ручку тримати ніяк, але він закінчив школу із золотою медаллю, вступив на філологічний факультет Харківського університету, закінчив із червоним дипломом. Потім учився в аспірантурі при Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. Його науковий керівник академік О.І Білецький високо цінував здібного аспіранта. Після смерті О. Білецького новий керівник Шамота не дав ані захиститися, ані монографію видати.

Іван тоді друкувався в періодичній пресі: рецензії, переклади з французької. Працював відповідальним секретарем журналу "Радянське літературознавство", завідувачем відділу критики журналу "Дніпро" (1955). В Івана Світличного був дар відчувати талант і всіляко його підтримувати. Тому не дивно, що до нього тягнулась творча молодь, і не лише поети і прозаїки, а й художники — Алла Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха та інші.

Потягнулася й душа Івана до своєї єдиної Льолі Терещенко:
 
Коли померкнуть зорі строгі
І сонце каменем паде,
Єдиносущою у світі,
В моєму небі, у зеніті
Зорітимеш, як перше. Ти.

Вони звили гніздо на четвертому поверсі, під самою стріхою на Уманській, 35. З однієї кімнати на 28 метрів Іван зробив дві і рясно заселив їх книгами, керамікою, гравюрами. Стус так писав про їхню домівку і тамтешню атмосферу: "Згадую стіни, завантажені книгами – думну сутінь, де добре мислилося і почувалося. Ій-Богу ж, коли є в Києві і найрідніші закамарки, то один з них – там, у ластів’ячому гнізді (так друзі називали помешкання Світличних), під самим дахом".

Ніколи гніздо дисидентів не пустувало: прибульці були з усіх куточків. Хазяїн їх садовив у крісло, говорячи: "Ви тут почитайте, а я тим часом буду Вас культурно обслуговувати". Йшов на кухню й готував підкріплення. Гості могли оглядати книги, архів, де були недруковані твори Калинців, трьох Василів: Симоненка, Стуса, Голобородька; магнітофонні записи. У квартирі існував закон: холодильник, ключ, ліжко, книги – до твоїх послуг, але книги став на місце. Уночі хазяїни укладали гостей у ліжко, самі мостилися на стосах преси…
 
uahistory.com
 
Якось при трусі в квартирі Чорновола слідчий лаявся, ставлячи за приклад Світличного: "Он у Івана Олексійовича візьмеш папку, прочитаєш напис, і, будь певен, все так і є, як написано, а у Вас?" Василь Стус писав: "він умів премудро слухати і мудро мовчати. У його присутності навіть дурень говорить розумні речі. Все краще в мені – то Іван". Світличний зауважував: "Сам я грішний, братове, і Вам не суддя", а вже потім делікатно та мудро аналізував написане.

Іван Світличний попав під перший покіс – арешти інтелігенції 1965 р. вісім місяців у камері КДБ. Там він уклав збірку перекладів Беранже – пустотливі, грайливі поезії як добре вино. У цей час у великій зоні Василь Стус написав вірш-зойк, вірш-зітхання "Не можу я без посмішки Івана". Через 8 місяців "соціально неопасного" поета звільнили, але друкуватися, працювати за фахом йому було заказано. Тоді й народилися рядки: "поети стріляють римами, чекісти – із револьверів. У серце стріляють. Серце – мішень для куль і для рим".

На Різдво 1972 року одночасні тотальні арешти 200 інтелігентів були проведені по всій Україні. Тоді було арештовано Івана, його сестру Надійку; викрадено її дворічного сина Ярему. І молитовні слова:
 
Господи, не доведи
З розпуки, відчаю, зі страху
Покласти честь свою на плаху
Вже краще голову клади.

У роки перебування в таборах Світличний був ініціатором усіх акцій колективного протесту в’язнів, голодувань. Найдовше голодування Світличного тривало 56 днів, після цього вага його тіла становила 44 кг (а до того він важив 70 кг). Іван Дзюба писав: "Каторга вбила його тіло, але розкрила нові можливості душі. Ті, хто близько знав Івана Світличного, – неймовірно м’якого, делікатного – не впізнають його у каторжанській поезії".

Серед бруду, концтаборового матюччя І. Світличний уклав словник синонімів, удосконалював знання мов, перекладав із польської, турецької, сербської. Петрарка би перевернувся в домовині, якби побачив, що делікатні, тендітні сонети творив поет у цій "клоаці, бо де взяти інших декорацій?"

Ганебний зек, державний злодій
І волею богів – естет


Вільний світ зачитувався поезіями українців: у 1976 р. Іван Світличний разом із Василем Стусом, Ігорем Калинцем були прийняті до Міжнародного Пен-клубу. 1978 р. в США вийшла збірка "Ґратовані сонети", а на волі українці пошепки, потайки передавали поезії І. Світличного.

Після важкого інсульту, клінічної смерті паралізованого І. Світличного відправили на поселення до радіоактивної зони Алтаю, що було вкрай небезпечно для здоров’я. Вчений і поет працював сторожем, займався перекладами і писав:
 
В ситім тілі – ситий дух,
В п’янім тілі – п’яний
А як в тіла псячий нюх,
Дух – вірнопідданий.
Тіло – не зганьби мене.
Майся – ти ще можеш – гонорово, щоб не
Втратив образ божий!

Льоля переїхала до чоловіка: була і буднем, і Великоднем; і лікувала, і доглядала. А Іван радів: він відмітив на карті СРСР концтабори, де перебували українські дисиденти, українізатори Росії. У 1981 р. стався другий інсульт. "Таких убивати треба, а не лікувати", – сказала лікар і додала, що вона може зробити операцію, але пацієнт буде заздрити мертвим. І у терновім німбі голова лягла на плаху, тобто на операційний стіл. Перший раз трепанацію черепа зробили не в тому місці, потім – повторно. Після такого лікування паралізований Світличний не міг розмовляти, писати й читати, але інвалід І групи відбув свій термін "до дзвінка".

Колись він писав дружині:
 
Підем разом двоє.
Навіть, як немає
Поруч ні душі.
А як впаде один,
Ти не зупиняйся.
Шлях кінця не має,
Доки ноги носять,
Ти за двох іди.

І вона йшла за двох усі одинадцять років його мук: при світлому розумі майже повна відсутність можливості говорити, писати. Інколи життя радувало їх визнанням: 1989 р. – отримав премію ім. В. Стуса, 1990 – вийшла його книга "Серце для куль і для рим", у кінці наступного року знищений інтелектуально та фізично І. Світличний був "дуже своєчасно" реабілітований.

25 жовтня 1992 р. його змучене тіло упокоїлося на Байковому кладовищі. Страшно правдиво пролунав шепіт Леся Танюка: "Найкраще, що у тебе було, Іване, похорон!" Іван був похований у вишиванці, подарованій йому Василем Стусом. На могилі Івана Світличного, згідно з його останньою волею – неподалік від могили Василя Стуса, стоїть козацький хрест з написом "Він був світильником, що горів і світився". Поряд із Іваном спочила й Льоля Світлична.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Як Франко молодицям писав: Уляна Кравченко
Гадаю, ви помітили зі скількома молодими, успішними й не дуже, жінками мав діалог "дух, що тіло рвав до бою" - видатний Іван Франко. На які ж теми спілкувалися активістка жіночого руху й Каменяр українського народу - читайте в матеріалі.
Читати більше