ЯРОСЛАВ САТО: ХОЧЕШ МИРУ - ГОТУЙСЯ ДО ВІЙНИ

Покоління людей, об’єднаних Україною, вочевидь внаслідок відповідних і безперервних історичних процесів та набутих під час них ментальних особливостей, непомітно для самих себе втратили інстинкт самозбереження, відчуття України у собі, і разом з ним, здатність розпізнавати небезпеку в своєму домі та перед своїм порогом. Внаслідок чого, країна вкотре зазнала агресії з боку андрофагів з Півночі, котрі скористались моментом ослаблення українців для свого нападу. На жаль, ані завчасні передумови, ані очевидні обставини, ані явні сигнали, котрі свідчили про наміри та цілі ворога, не були взяті до уваги українським суспільством, і наслідки не забарились.

Протидію антиукраїнській діяльності в Україні мали забезпечити відповідні служби, підрозділи антитерору та правоохоронні органи. Зазвичай, вони мають діяти превентивно чи шляхом швидкоплинних операцій. Однак сприятливі моменти для випередження в Україні колабораціонізму, та утворення на його основі тероризму про-української частини населення, у передвоєнний період були завідомо втрачені. Сама українська держава потурала діяльності РФ на своїй території, а також не перешкоджала діям її доморощених апологетів.

Відсутність достатньої протидії поширенню антиукраїнської пропаганди, інспірованої РФ, як в самій Україні, так і у світі, та ігнорування історичного досвіду російсько-українських взаємин загалом, сприяли зародженню серед населення України антиукраїнськості, байдужості чи навіть антагонізму до української державності, збільшенню чисельності проросійськи налаштованих громадян, що якнайкраще сприяло утворенню в країні умов для дестабілізації обстановки в інтересах ворога.

Пособництво споконвічному стратегічному противнику України з боку українських інтелектуальних та моральних деградантів, в тому числі з олігархічно-політичних кіл, а також внаслідок дезорієнтації широких мас населення третьорядними питаннями, змогли сформувати відповідне підґрунтя для практично легальної діяльності антиукраїнських спільнот, і агресивно налаштованих до дійсного устрою України верств населення, з яких і були створені під патронатом спецслужб РФ незаконні воєнні формуваннями в Україні. В належний час, вони були задіяні за волею противника для хаотизації обстановки, організованої протидії правоохоронним органам, перешкоджання переміщенню військ, терору над проукраїнськими активістами та населенням взагалі. Активність організованих злочинних антиукраїнських груп на нашій території дозволила ворогу маскувати під нею діяльність своїх військових підрозділів. Безумовно, даний плин обставин призвів до військового протистояння з рішучо українськими патріотичними силами та до втягування країни у фактичний стан війни.

Важлива вірна оцінка подій. Це, безсумнівно, давно і ґрунтовно планована ідеологічним ворогом української державності – Російською Федерацією, всебічно забезпечена та витримана у часі антиукраїнська війна, не лише в межах території України, але й масштабована у міждержавній та міжнародній площинах, метою якої є збереження імперії андрофагів, її розширення та зміцнення. У 2014 році війна вступила в наступну, так звану гарячу фазу, і ми маємо визнати, що загалом, вона протікає успішно до сьогодні.

Як наслідок, немала кількість населених пунктів України опинилась в окупації та ізоляції, певна частина з них зазнала руйнації під час бойових дій, і більше мільйона українських громадян були змушені залишити свої домівки, тисячі загинули та отримали поранення.

При цьому, в ускладнених умовах функціонування держави, незважаючи на виклики російсько-української війни, та вкрай недостатню модернізацію та реформацію війська, система цивільної оборони України продовжує занепадати, а самоорганізація громадян з метою вирішення питань індивідуальної та колективної безпеки в різних умовах дестабілізації обстановки залишається винятком на загальному тлі низької обізнаності та грамотності більшої частини суспільства з питань державної та особистої безпеки, малої функціональності всього комплексу державної системи безпеки, котра уражена анахронізмами, корупцією та саботажем.

Історія воєн та конфліктів у світі демонструє, що основою національної безпеки суспільства будь-якої країни, особливо в умовах війни, є насамперед національна єдність перед обличчям небезпеки, а також доцільна і постійно діюча система загальнодержавної мобілізації наявних ресурсів, і у першу чергу людських. Суспільство зможе адекватно реагувати на будь-які загрози, небезпеки та виклики лише при умові усвідомленого та системного плекання питань особистої та колективної готовності до них.

На превеликий жаль для Батьківщини, ні широкий український загал, ні більшість українських посадовців, котрі, незважаючи на уповноваження вирішувати важливі питання державного значення, або не осмислюють рівень загрози та очевидних небезпек, або не переймаються ними, надаючи перевагу досягненню більш прозаїчних цілей, що, тим не менше, не відміняє ймовірність наслідків такої позиції, або прямо чи опосередковано сприяє намірам ворога. І ще гірше, насправді представники вищого ешелону влади часто вчиняють дії, що прямо чи опосередковано сприяють намірам ворога.

Простіше кажучи, андрофаги з півночі вже завойовували Україну у минулому через підступ, інтриги, інертність чи хибні пріоритети українського істеблішменту, недолугої більшості та з мовчазної згоди світу, і однозначних причин, котрі можуть їм завадити зробити це ще раз, немає на цей момент. Особливо, якщо взяти до уваги, що державу Україна ніхто і ніколи не рятував, крім самих українців. І тут потрібно згадати, що свою землю відстоювала та захищала не українська нація загалом, а завжди її активна та усвідомлена частка, котра була традиційно ігнорована, або незрозуміла різними і не об’єднаними між собою верствами населення, що дозволяло ворогам України врешті решт досягати своїх цілей. І сьогодні Україну боронять ті, хто у порівнянні із широким загалом складають частку, допоки зашорена непотребом нація плекає індивідуальний егоїзм.

Відбиття нападу зовнішнього ворога є завданням держави, однак кожному громадянину важливо розуміти дійсний стан справ у країні. В ураженому корупцією суспільстві відбувається деградація державних інституцій, розпорошування і обкрадання корумпованими чиновниками та допущеними до державного управління олігархами державних ресурсів, зневажання нечисельних кваліфікованих кадрів, у тому числі і військових. Більше того, чиниться завуальована протидія формуванню української особистості, плеканню культу українського воїна, розмивання національного під виглядом його збереження.

На фоні відсутності верховенства права, нечіткої системи мобілізації, несистемної чи недостатньої підготовки відповідних фахівців, імітації продержавної діяльності посадовцями, відсутності ефективної протидії антиукраїнським діям, засмічення медійного простору псевдо ліберальною і відверто лівацькою пропагандою та інформаційним сміттям власних проституйованих ЗМІ, маніпуляціями громадською думкою та нав’язування хибних пріоритетів суспільству в інтересах так званої політично-економічної еліти країни, плекання пацифізму, легковажності щодо критичних проблем, релігійних упереджень та вивертів, марних сподівань щодо противника, заперечення необхідності захищатись у момент небезпеки, необхідності індивідуальної зброї для кожного та готовності її застосовувати, і тому подібне – стан безпеки країни та її громадян не лише залишається стабільно незадовільним і якнайкраще потурає сміливості ворога, але й призводить до її стагнації, тому ймовірність ефективного захисту державою усіх своїх громадян, їхнього майна та власних територій падає пропорційно.

Незалежно від рівня підготовки та забезпечення армії, у війні вона може отримати поразку. Одначе, згуртований і дисциплінований народ, що бореться та чинить відчайдушний опір поряд зі своєю армією, перемогти у війні неможливо. Того, хто не визнає поразки та продовжує битись, можна лише знищити буквально, але і знищеним, він залишиться непереможеним. Винищення народу називається геноцидом, і українська нація вже це пережила у минулому, тому тут варто чітко затямити важливий момент: якщо вірити історії, як науці, то з московським агресором битись за Україну, як за державу, ніхто з інших держав не стане, не зважаючи на моральну підтримку, гуманітарну та матеріальну допомогу, жодна країна світу не відправить своїх солдат помирати за нас. Сподіватись немає на кого. На США також.

Від економічної кризи та всенародного голоду 1891-1892 років Росію врятувала допомога з Америки, незважаючи на самодурство царату та відкрите гноблення ним поневолених народів. Промисловість молодого СССР після масового кривавого більшовицького терору та тотального мародерства побудувала американська інженерія. Під час Другої світової війни, незважаючи на мільйони безпідставно репресованих громадян, голодомор мільйонів українців, війну з Фінляндією та Польщею, і тісну співпрацю з Гітлером, Америка поставила СССР засоби ведення війни та різноманітне майно, що допомогло Москві уникнути ганебного розгрому. У дев’яності роки минулого століття, коли СССР став розпадатись на національні республіки, США знову рятували Росію не лише матеріальною допомогою, але й новітніми технологіями, не зважаючи на те, що Росія проголосила спадкоємність СССР, який був тоталітарним монстром, джерелом тероризму в різних регіональних конфліктах по світу, а новоявлена Російська Федерація успадкувала його ядерний потенціал та агресивну воєнну доктрину. Більше того, США дуже обережно поставились до гарантій безпеки Україні за Будапештським меморандумом, не зважаючи на немалу і дисципліновану українську діаспору в Америці та чисельних видатних американців українського походження, котрі доклались до її розвитку та возвеличення в світі.

Отож немає особливих підстав вважати, що США залишатимуться союзником України не зважаючи ні на що, і не пробачать вчергове Росії злочини проти людства заради власних економічних та геополітичних інтересів. Але при цьому можна вважати, що США гарантовано воюватимуть за Європу, питання лише в тому, де проходитиме лінія фронту.

Кожна країна переслідує лише власний профіт. Поблажливість дядька Сема до Росії та відстороненість від її звірств європейців оплачувала завжди Україна. Тому для України не існує жодних гарантій ні в чому. Навпаки, зацікавлені країни світу обов’язково скористаються українською ситуацією в своїх інтересах та вигодах.

Таким чином, завдання України в російсько-українській війні у принципі є очевидним – продемонструвати світовій спільноті, що українська нація є монолітом, який неможливо ані перемогти, ані знищити, і що московське одоробло впіймає облизня, а разом з ним й інші бажаючі поживитись за український рахунок. Бий найбільшого, щоб решта не наважилась. Прохачів світ використовує, а дослухається лише до сильних та рішучих. Ми мали б бути значно рішучішими, та безперечно незрівнянно сильнішими, відповідно до своїх можливостей, а не до навіювань ворожої та доморощеної пропаганди слабкості. Але не складається на разі.

Чи можливо застрахуватись від війни, агресії чи тероризму? Досвід Швейцарської Конфедерації, Фінляндської республіки чи Держави Ізраїль демонструє, що можливо, однак Україна на даний момент далека в усіх значеннях від зазначених країн, а керівництво нашої країни вперто ігнорує історичні факти, статистику та національну традицію.

Разом з тим, історія російсько-українських відносин однозначно нам показує, що політика Москви щодо України не залежить від її державних утворень та персоналій її керівництва. РФ продовжуватиме поглинання України та стратегію експансії у країни Європи: наполегливо, послідовно та однозначно. Вона робила це регулярно з огляду на історичну ретроспективу, і сьогодення не виняток. Успіх РФ в цьому процесі гальмується лише проукраїнською активністю в Україні та світі, глибиною корупції державних структур РФ, об'ємом розкрадань її економіки та традиційним москальським нехлюйством, що опосередковано сприяє захисту України.

Щоправда, при цьому в Україні є не менш суттєві фактори, котрі мають зворотній ефект. Український олігархічний клуб пов'язаний з російським ментально, мотиваційно та економічно, російський бізнес та фінанси широко інтегровані в економіку України, колишні та дійсні українські посадовці різних рівнів, а також безліч пересічних громадян, підтримують родинні, приятельські та ділові стосунки з громадянами, підприємствами та організаціями РФ, незважаючи на війну, та подекуди виказуючи байдужість чи навіть підтримку устремлінням РФ. Такий стан справ безпосередньо впливає на стан національної безпеки України та якнайкраще сприяє цілям ворога.

РФ постійно веде системну роботу з нарощування власних можливостей та впливу на процеси в Україні. В РФ величезний ресурсний потенціал та глибокі традиції самодурства. Натомість Україна практично не займається впливом на процеси в РФ, навпаки, поетапно втрачає власні можливості щодо самозахисту. В разі продовження цієї тенденції, шанси сьогоднішньої України на самостійність пропорційно зменшуватимуться до моменту її фактичної втрати. Якщо це відбудеться, українці стануть вістрям Москви у завоюванні Європи.

Попри офіційну риторику, країни Західної Європи, керуючись власними економічними вигодами та політичними інтересами, проявляють зацікавленість в цілісності РФ, що суперечить прагненням українців зберегти українську державу.

Широкий загал українців не замислюється над проблематикою, або ігнорує питання колективної та власної безпеки в контексті викликів сьогодення, та без огляду на загрози, що невпинно формуються всередині країни. Самозаспокоєнню та ігноруванню безпекових проблем сприяє і так звана українська політична еліта, котра культивує в суспільстві толерантність до антиукраїнських та антидержавних елементів, і при цьому, виказує нетерпимість до самозахисту загалом, та засторогу щодо права громадян на всі види індивідуальної зброї зокрема. Але справа в тім, що без належних умінь, навичок, зброї та ресурсів, не вдасться протистояти ідеологічно і всебічно підготовленому, озброєному дикуну, особливо коли його чисельно більше, а його прибічники вільно почуваються серед нас.

Протистояти противнику без належної підготовки героїчно, і безперспективно. Основними причинами героїзму у війнах є недостатня підготовка та недбала організація. А на війні потрібен не героїзм, а мотивований професіоналізм.

В Україні виробництво належних видів озброєння та техніки постійно саботується, збройне законодавство, порядок самозахисту громадян різними видами зброї не врегульовано, і на практиці не вирішено. Небажання влади рішуче вирішувати нагальні проблеми державної безпеки загалом, та особистої безпеки громадян зокрема, повинно було б спонукати населення вирішувати це питання самостійно, особливо враховуючи межі відданості правоохоронцями своїй присязі.

За українським досвідом, у 2014 році значна, або більша частина представників правоохоронних органів та служб після окупації території країни перейшла на сторону ворога, активно співпрацювала з ним, сприяла колаборації інших і залучала до антидержавної діяльності відповідні верстви населення.

Із кримських силовиків: ЗСУ – 3990 з 13468 (29.6%); МВСУ – 88 з 10936 (0.8%); ДПСУ – 519 з 1870 (27.7%); СБУ – 242 з 2240 (10.8%); УДОУ – 20 з 527 (3.8%) не зрадили присязі. Решта: 70.4%, 99.2%, 72.3%, 89.2%, 96.2% відповідно – зрадили. Якщо прийняти за аксіому, що люди не міняються, міняються обставини, а в країні в більшості важливих сфер реформи невідповідні до реальних завдань держави, то ситуацію можна умовно екстраполювати на Велику Україну. При великій бійці, з певними поправками та похибками, ми гіпотетично можемо отримати схожу картину, котра нам продемонструє, що саме ті, хто безпосередньо відповідає за унеможливлення антидержавної діяльності – першими, і у значній кількості, можуть виявитись зрадниками, чи не здатними на протистояння.

Крім того, варто розуміти, що в нових умовах економічної та соціально-політичної обстановки постійно зростає кількість громадян з бойовим досвідом. Їхня подальша після фронту життєдіяльність державою врегульована вкрай недбало, не всі люди війни є добровольцями, сповідують альтруїзм, чи мають високу мораль. Нерідко учасники бойових дій криміналізуються, стають частиною рейдерських груп, поповнюють ряди охорони антиукраїнських олігархів з українським паспортом, усіляких сумнівних авторитетів чи охоронних фірм з прозаїчною метою – поправити свій матеріальний стан завдяки отриманим на війні умінням та навичкам, або / та продовжити власний стан війни, тощо. На чиїй стороні вони опиняться, коли «час настане»?

Варто також пам’ятати, що в хаосі війни, з зони бойових дій вглиб країни було вивезено неконтрольовану кількість стрілецької зброї та боєприпасів. Ким, коли, де, і з якої метою це буде використано, є питанням.

З цієї ситуації є один важливий висновок – мова, ідеологія, правдива історія, виховання в українській культурі та у про-національних ментальних установках мають критичне і вирішальне значення для національної безпеки, адже зазначені відсотки зрадників у Криму чи на Донбасі – це, насамперед, програш України в ідеологічній боротьбі за здоровий глузд у людей та їхні серця. Тому усе, що Україна робить для свого існування сьогодні, вона повинна робити значно радикальніше, ефективніше, і у рази швидше. Відсоток гіпотетичних внутрішніх зрадників треба зменшувати всіма доступними шляхами.

Незалежно від глибини ураження суспільства колабораціонізмом чи песимізмом, громадянам, котрі не збираються полишати свою Батьківщину в умовах наближення війни і суспільної нестабільності, про зброю і боєприпаси потрібно подбати в обов’язковому порядку. Прихід війни не залежить від бажання чи небажання громадян, але від їхньої діяльності чи бездіяльності, а також від можливостей та дій ворога.

Із-за багаторічної відсутності в Україні дійсно про-українських, про-державних урядів, активним антиукраїнським старанням Москви, та, що більш критично, внаслідок діяльності високопосадових, впливових та грошовитих українських бовдурів, перспективи країни з одного боку розмиті, а з іншого очевидні – якщо нація не згуртується у принциповому та безапеляційному подоланні внутрішніх дилем, не стане повноцінно українською, не почне за українське та державне агресивно боротись, то форма розвалу країни буде непринциповою: велика війна, громадянський конфлікт, федералізація, повзуча окупація, чи усе й одразу; момент, коли доведеться битись кожному не за життя, а на смерть, невмолимо наблизиться.

Ворог не знає втоми, він набирає сил для кидка, тому кожен мешканець України має розуміти, що коли він прокрастинує чи дистанціює себе від політики та війни, ворог тим часом тренується і готується до нашого убивства. РФ постарається реалізувати свої наміри за будь-яку ціну, адже ні царська, ні комуністична, ні федеративна Росія, ніколи не рахувалась з власними втратами, тому вона жодного разу не рахуватиметься з втратами чужими. На те вони й андрофаги. А український істеблішмент занадто зайнятий своїм збагаченням та збереженням своїх матеріально-фінансових можливостей, щоб пам’ятати історію та розуміти небезпеку співпраці з москалями.

Отож, в разі кардинальної дестабілізації обстановки, громадянам слід розраховувати на самих себе у першу чергу. Готуватись, чи ні, озброюватись, чи ні, тренуватись, чи ні, підвищувати власні шанси, чи ні, бути громадянином своєї країни, чи ні – вирішувати кожному самостійно.

Попри поширені суспільні стереотипи, вогнепальна зброя на руках у населення є обставиною, з якою завжди рахується ворог та різномасті злочинні угрупування. В період окупаційної сум’ятиці, першими непрошеними гостями у домі мирних громадян часто стають не солдати окупаційних військ а мародери, чи заздрісний сусід. Однак наявність зброї у громадян актуальна лише у тому випадку, якщо громадяни є насправді громадянами, котрі прагнуть захищати себе та свою землю, а не колаборувати.

На початок 2014 року за даними МВСУ в Україні офіційно зареєстрованої вогнепальної зброї у населення було близько 830 тисяч одиниць. Донецька область була одним з лідерів за кількістю легальної зброї, але маса цієї зброї не взяла участі в обороні українських міст та країни загалом, і не зупинила навіть цивільних колаборантів на Сході. Цілком ймовірно, вона була застосована проти України, котру зрадники з числа місцевих мешканців перестали вважати своєю Батьківщиною.

Місцеві громади, на території яких діяли бойовики, не об’єднувались у збройні загони самооборони, щоб протидіяти їм, навпаки, часто надавали підтримку злочинцям та брали участь у протиправних діях, самі стаючи злочинцями. Це ганьба, котра говорить про те, що Україна програла першу битву гібридної війни, котра насправді розпочалася задовго до 2014 року. І на сьогодні є небагато передумов, щоб не зазнати поразки в таких битвах у майбутньому.

Разом з тим, РФ вчергове помилилась в своїй оцінці спроможності українців до герцю та опору, а також в нашій здатності діяти не завдяки, а не зважаючи на. Саме тому на даний момент існує ОРДЛО, а не інше утворення в межах відповідних регіонів України. Щоправда, ворог вчиться на своїх помилках швидше, ніж широкий загал українців усвідомлює свої. Тому сподіватись на підвищення рівня колективної безпеки у найближчій перспективі не доводиться. Варто потурбуватись про власний рівень індивідуальної безпеки, і починати ставати однією з цеглин в розрізненому на даний момент загальному масиві небайдужих до своєї країни громадян. Так чи інакше, одна з цеглин колись започаткує фундамент.

Але чи настане час так званої великої війни? Розплющимо очі, розтулимо вуха, увімкнемо логіку та критичне мислення, щоб знайти очевидну відповідь. Коли настане той час, чи будемо ми готові?

Якщо ви колаборант, і з ентузіазмом очікуєте на вторгнення окупаційних військ РФ, чи на возз’єднання з нею України, то в Кримінальному кодексі для вас знайдеться стаття. Або не знайдеться, що для вас буде однозначно гірше, бо пам'ять тих, хто був вам колись співвітчизником, не підводить.

Однак незалежно від політичних та ідеологічних уподобань, потрібно всім усвідомлювати, що коли час настане, будь-який населений пункт може бути захопленим, і персональний контакт громадян з ворогом, котрі опинились в окупації стане гарантованим. Уникнути навколишніх змін чи абстрагуватись від подій, що відбуваються довкола, буде неможливо. Будь-яку оселю може бути пошкоджено чи зруйновано під час боїв за населений пункт, чи експропрійовано в інтересах ворога. Сусіди або знайомі можуть перейти на сторону ворога, і відповідно, також стати ворогом, небезпечнішим за регулярні війська противника, оскільки вони знають вас особисто, і ваша позиція їм зазвичай відома. Саме такий ворог бажає помсти найперше, прагне прислужити та довести свою відданість новій адміністрації та не переймається законністю своїх дій.

Раніше чи пізніше, ворог може прийти до будь-якої оселі з будь-якого приводу, примусити до співпраці будь-якого характеру, вилучити будь-яке майно. При потребі, ворог застосує насильство, щоб заставити робити те, що йому треба, або усуне перешкоду найбільш простим та очевидним способом, поза усіляким сумнівом. Домовленості мешканців окупованих територій з ворогом не мають вартості для ворога, тому не працюють. Ворог робитиме будь-що, що вважатиме потрібним. Відкуплятись від претензій чи уваги ворога також небезпечно. Будь-який натяк на заможність може спонукати його до грабунку. В умовах захоплення, масової колаборації, відсутності українського правового поля, влада людей зі зброєю над захопленими людьми, ніким і нічим не буде обмежена.

Окрім очевидних небезпек, можуть виникати додаткові, такі як: колапс інфраструктури, суттєве погіршення умов життя, заселення невідомими особами чи ворогом залишеного біженцями житла поряд вашого, активізація агресивного маргінального населення, утворення масових заворушень певних категорій громадян, діяльність груп мародерів чи диверсійних груп противника, радіаційні, хімічні, бактеріологічні забруднення ділянок місцевості внаслідок застосування комбатантами зброї масового ураження, чи руйнації промислових об’єктів, затоплення територій водами із зруйнованих дамб і водосховищ, зсуви ґрунту, пожежі, руйнація інженерних конструкцій чи вихід з ладу механізмів та пристроїв контролю, поширення інфекцій внаслідок розкладання трупів загиблих людей та тварин, розкриття різних відстійників чи могильників, забруднення чи руйнування джерел питної води, тощо.

Варто усвідомлювати, що ворог розглядає територію всієї України, як власну, але потенційно непокірливу. Церемоній він не розводитиме, навіть якщо ви будете вести себе інертно чи імітуватимете його підтримку. Для загарбника вік, віросповідання, моральні принципи чи політичні переконання нічого не важать. Противник стріляє у будь-кого, кого вважає своїм ворогом, або жертвою, заради виконання наказу, заволодіння матеріальними цінностями, для демонстрації сили та залякування решти, або, як свідчить досвід українських бранців російсько-української війни – заради власного задоволення. І робитиме він це не відповідно до норм міжнародного права, а тому що хоче і може.

Покладатись на кращу долю та удачу не слід, варто плекати у собі дух українського воїна, тобто нетерпимість до брехні будь-якого роду, жорстку принциповість у відстоюванні українського, нещадність до ворога та здатність відповідати статусу громадянина своєї країни, визначитись з пріоритетами та навчитись влучно стріляти. Адже в умовах війни немає розподілу на поганих і хороших, добрих чи злих людей, а є ідеологічні опоненти з відповідними ментальними переконаннями, які хочуть вижити і перемогти. Різниця лиш в тому, що одні на своїй землі, а інші – загарбники, а бити загарбників – не право, а фундаментальний обов'язок. І щоб Україна залишилась українською, перемогти мають саме українці, тим більше, що у нас глибокі традиції виборювання перемоги. Українцям треба боятись не ворога, а прокляття полеглих у Славі пращурів та сучасників.

Робіть власний вибір, беріть відповідальність за самого себе, свою сім’ю та свою країну на себе, самостійно плекайте українськість у собі та довкола, готуйтесь, тренуйтесь, вчіться, як заповідав Великий Тарас, і озброюйтесь. В України бо немає нікого, крім українців, а в українців є лише Україна.