ЯКИМІВ ГРІХ*

Спогади бувають різні. Знаю про це з власного досвіду, та й  з оповідок знайомих. Є такі, котрі ночами спати не дають. Прокинешся, ні, не страхом охоплений, а якоюсь невідомою бентегою… Здається, чиїсь невидимі сильні руки тримають міцно тебе за горло, що й дихати ніяк…

Минуле змінити не можна, хіба що зробити певні висновки, бажано правильні. Є такі чи то помилки, чи хибні кроки, які виправленню не підлягають. Мабуть це гріхи. Вони час від часу переслідують людину, нагадують про себе. І хотів би виправити, та неможливо… Людині властиве прагнення жити так, щоб бодай не повторювати старих прогрішень, та й не робити нових. Якщо таке можливо…

Якось Платон, дослідник мистецтва, гостював у Якима Яхненка, знаного живописця в одній з місцин центральної України. Вони від першого знайомства одразу заприятелювали. Платон частенько заїжджав до художника, вивчав його небуденну творчість, багато годин проводили у спілкуванні. Влітку на подвір’ї Якима, сидячи на зручних ослінчиках під старою черешнею, любили вести неспішну балачку.

Митець останніми роками нездужав, рідко виходив з дому, а мешкав в невеликому будинку на околиці обласного центру. Жив усамітнено. З віком людина все більше розуміє справжню вартість дару спілкування, дійсно, великого дару. Яхненко у своєму кутку мав славу людини неговіркої, загадкової. А може, загадка криється в тому, що співрозмовник близький по духу не траплявся.

Одного разу, а сталося це влітку, того року літо видалося спекотним, як ніколи, Платон вкотре гостював у Якима. Здавалося, усе йде своєю чергою, - розмови, чаювання, знову розмови. Гутірку вели про мистецтво, про минулі роки, звісно, згадували й молодість, як без цього. Непомітно вечір надійшов, смеркалося. Вкрадливо, тихесенько ніч-володарка вступала в свої права… Видалася задушлива, заснути не вдавалося, що тільки не передумаєш за таких обставин. Платон декілька разів виходив з хати, викурював чергову цигарку, а все одно, як не спиться, то вже ніяк.

Українська ніч. Яка вона? Треба мати дар Архипа Куїнджі, або з нині сущих – Івана Марчука, або Володимира Гарбуза, чи Анатолія Криволапа,  щоб передати її чари фарбами. Тиша навкруги, порушували її лише цвіркуни, дивною мелодикою свого стрекотання. Усе довкруж завмерло. Глянув вгору, а там, високе синьо-чорне небо всіяне зірками-цяточками, які привітно блимали. Ніч наче огортає своїми теплими, лагідними обіймами, повниться незнаними пахощами. Може то пахощі ночі? Запах запаморочливий, аромат зілля та листя плодових дерев. І,… задуха, нестерпна, піт крупними краплинами затікає за комір сорочки, зволожує і чоло. Отаке поєднання, - чаклунство ночі і гостре відчуття нестачі повітря.

Повернувшись до оселі, гість несподівано почув із сусідньої кімнати голос господаря: «Ти ж не спиш?! Вставай, запалюй світло, будемо бесідувати…».

Вираз обличчя художника свідчив – хоче розповісти про щось вельми важливе. Після кількох хвилин мовчанки він заговорив: «Знаєш, Платоне, мав я пригоду, драматичну можна сказать. Вона усеньке подальше життя поламала, перевернула з ніг на голову, не інакше», - дуже схвильованим, надтріснутим голосом промовив він. Знов пауза, певно набравшись рішучості Яким продовжив: «Хочу з тобою поділитися тією оказією, вона мене карає нагадуванням про те, що відбулося, роками, та якими роками, десятиліттями давить на душу, а вона знаходиться десь неподалік од серця, правіше, відчуваю, що саме там…

Так ось, одружився я після закінчення інституту вдало, жінка трапилася освічена, працьовита, серйозна, порядна, пощастило мені, що й казати. Невдовзі донька народилася, Оленкою назвали. Що важливо, Меланія, так звали дружину, розуміла мою мистецьку натуру. Для художника це має чимале значення.

І тут наш спокійний, розважливий плин буття порушила одна-одненька історія. Зателефонував мій молодший брат Григорій, повідомив про одруження. Ясна річ, треба їхати на весілля, недалечко, до сусідньої області. Відправився в дорогу один, ніби лихий щось недобре підлаштував, якби ж то знаття…

Весілля як весілля, - заздравиці, музика, танці, гуляння одним словом. Там познайомився з молодшою сестрою молодої, Зіною. Ех, якби ти побачив її тодішню, вродлива, струнка, запально танцювала, бистра така. Очі чорнющі, блискучі… Спокусився я, а вона, перестигла в дівках, душа і тіло вимагало чоловіка. Які любощі були, скажені…

Повернувся додому, неспокій не полишав… День за днем, тиждень за тижнем, минуло кілька місяців, брат повідомив, - Зіна завагітніла опісля тієї ночі. Ти розумієш, бабієм ніколи не був, не волочився за кожною жіночою спідницею. Стосунки з жіноцтвом складалися проблематично, а виявилося, достатньо одного разу схибити, але всерйоз, надалі все пішло до занепаду…».

Яхненко ніколи не був прихильником чаркування, про цю його рису знали знайомі художники. Коли вже відкрутитися від застілля видавалося неможливим, він випивав келішок-другий  хмільного , а потім непомітно виходив, і,… не повертався. Під час весілля хильнув зайвого, як чоловік незвичний до випивки у великих дозах, сп’янів, та й добряче… Фатальний випадок? Є питання на які відповідей немає…

«Як пояснити дружині, -  що ж відбулося, слів дібрати не міг, та й хто б зміг… Вирішив, якщо вже натворив отаке, то одружуйся Якиме вдруге. Ходив сам не свій, що вже казав про потребу розлучення не пам’ятаю, те що трапилося, неначе у поганому сні діялося, так не у сні ж…

Спільних поглядів, зацікавлень життєвих у мене із Зіною не було. Жили якось, частенько сварилися, але незлобно. Намагався з головою поринути у творчу працю, це й рятувало. Спочатку народився син, потім донька. Та коли обставини штовхають один до одного настільки різних людей, така сім’я, в якій нема ні любові, ні приязні, приречена на розпад. Офіційно не розлучалися, просто почали жити нарізно. Десять літ не бачилися…

Ще була одна пригода. Якби не Зіна, помер би, це точно. Інсульт мене схопив, заніміли руки, ноги, лежу на підлозі поворушитися не в змозі. І, … звідки не візьмись, з’явилася на порозі Зіна, вона й викликала швидку. В лікарні привели до тями, призначили лікування, та й на виписку. Особливо нічого не змінилося, живу одинаком, ти знаєш, подеколи провідують молодша донька і Зіна…», - завершив оповідь Яким, тяжко зітхнувши.

Запала мовчанка, Платон занурився в глибоку задуму, що тут скажеш? У сина і доньки художника від другого шлюбу особисте життя також не складалося, парубкові перевалило за сорок, Олеся, донька, на чотири роки молодша від брата… Світ так влаштований, що сотворене добро повертається добром , а в інших випадках – Ви самі знаєте….

Андрій Будкевич (Буткевич).

Обкладинка оповідання - картина Володимира Гарбуза "Іван Мазепа та Мотря"

*Оповідання опубліковане в УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРНІЙ ГАЗЕТІ  18.06.2022 року

На фото – Володимир Гарбуз (м.Київ) «Іван Мазепа та Мотря».