Якщо рукописи не горять, чому палають бібліотеки?

Асоціація перша.

"451 градус за Фаренгейтом" (англ. Fahrenheit 451) - науково-фантастичний роман-антиутопія Рея Бредбері, виданий у 1953 році. В епіграфі роману говориться, що температура займання паперу - 451 ° F (233 ° C). У романі описується суспільство, яке спирається на масову культуру і споживче мислення, в якому всі книги, які змушують замислюватися про життя, підлягають спаленню; зберігання книг є злочином; а люди, здатні критично мислити, виявляються поза законом.
 

Асоціація друга.

За 300 років до Різдва Христового засновано Олександрійську Бібліотеку. Зібрали у ній близько семисот тисяч рукописних книг. Одна з них "Про світловий пучок у небі", - перший, офіційно визнаний твір про літаючі тарілки. Була там також "Історія світу" вавилонського жерця Бероса. У ній він описував свої контакти з інопланетянами - таємничими Апкаллусами, істотами, що нагадували риб, які передали людям перші наукові пізнання. Там же були книги, що містили секрети виготовлення золота і срібла. Цілком ймовірно, в них містилися головні ключі до алхімії, яких нам бракує для розуміння цієї науки. Бібліотека була знищена або Цезарем, або пожежею – навмисною чи випадковою. Але, швидше за все, не повністю. У Римі на початку IV ст. н.е. було близько 30 великих бібліотек.

У Західній Європі найбільш значними у 4 столітті були бібліотеки Кентерберійського абатства в Англії, у десятому столітті – Празького єпископату у Чехії, у ІХ-Х столітті - зібрання Шартрського собору у Франції
В 11-му столітті Бібліотека київського князя Ярослава Мудрого – одна з найбільших та найзначніших у Європі.

Пожежі - головний ворог бібліотек. Але ж відомо, що рукописи не горять. А може якісь таємні організації сьогодні мають рукописи олександрійського походження? Швидше за все, вони старанно їх ховають.
Тому що книги за всіх часів дарували своїм власникам найбільший скарб – владу.
 

Асоціація третя.

Колись не на Майдані у Києві, а біля пам'ятника Тарасові Шевченко, що коло червоного корпусу київського державного університету імені Т. Шевченка, збиралися свідомі українці – декламувати Кобзаря та критикувати культурну політику комуністичного режиму. Наприкінці травня 1964-го там тільки й говорять про пожежу.

Левко Лукяненко: "Знаєте, в Україні, така наша доля, що тут були і німці, і тут були поляки, тут були татари, тут були і різні турки, і вони татари. Але ніхто не нищив архіви, бо це ніби, знаєте, священне щось, для кожного з народу, це ж коріння нації…"

22 травня 1964 року у відділі україністики бібліотеки НАН України сталася пожежа. Згоріло близько 600 тис. томів, що становило 20% фонду книгозбірні. Втрати – раритетні документи, більшість з яких мали європейську і світову цінність. Під час слідства збитки, майже, на мільйон доларів у справі не фігурують. Офіційна версія слідства наполягає на тому, що пожежа виникла через співробітника бібліотеки Погружальського, який підпалом помстився керівництву закладу за образу. Обвинувачений вину визнає і стверджує, що підпал здійснив, витративши лише коробку сірників. Не криючись, розповідає, що коли брав і підпалював книжки, то бачив перед собою замість фоліантів мармизу ненависного директора.

У залі суду не дозволяється нічого записувати. З працівників бібліотеки взято підписку про нерозголошення обставин скандалу.
 
Класик стверджував, що рукописи не горять. Але якщо вдатися до такого жахливого експерименту, то переконаємося, що сірником книгу не підпалиш. Аби влаштувати одночасне займання багатометрових стелажів із книгами не вистачило б навіть і цистерни бензину. Хто ж і навіщо підпалив фонди бібліотеки?

Радянські газети не друкують повідомлення про знищення фондів, а тим більше про те, що аркуші стародруків щедро пересипані червоним фосфором, який від контакту з водою розпалюється ще дужче. Пожежу не могли загасити впродовж трьох днів, бо на час прибуття пожежників у всьому районі була відсутня вода.

Усі ці деталі люди дізнаються зі статті, яку тиражують самвидавом - переписують і перефотографовують. ЇЇ таємно передаватимуть з рук в руки.

Левко Лукяненко каже: "Там проаналізовано, що занесли магнієву стрічку і червоний фосфор вклали між тими полицями де зберігалися стародавні друки, стародавні архіви, стародавні письмена наші, то загорілось одночасно на великій території, але це треба дуже багато тої магнієвої стрічки. То таку кількість магнієвої стрічки треба було заносити дуже довго якби це один заносив. Тому це доводить, що справу зорганізувало КДБ".

У ті часи звичайна людина, а тим більше працівник бібліотеки у простому доступі магнію не має. Цей метал тоді можна було отримати хіба що напилком, наточивши порошку з дисків коліс літака. Саме у них є максимальний вміст елементу, температура горіння якого здатна спричинити займання вогнетривкої поверхні.

Для того, аби підпалити книги на величезній площі книгозбірні, потрібно було того порошку не кілограм і не два.

Масштаби пожежі однозначно свідчать на користь версії автора статті самвидаву - підпал не випадковість, а цілеспрямована диверсія, масштаби якої видають почерк спецслужб. Не побоявся правду написати Євген Сверстюк.

Інше свідчення підпалу - цитата зі спогадів Українського дипломата та письменника Олександра Овсюка. Від тодішнього Заступником Міністра закордонних справ УРСР Анатолія Кисіля він дізнався: "Нам подзвонили в ЦК, що бібліотека горить, і ми негайно кинулися туди. Вскочили в приміщення і там на всіх стелажах з українськими виданнями, особливо дореволюційними та емігрантськими, висіли таблички з написами "К сожжению". КДБ все це зробив".
 
Багато хто знав, багато хто про те говорив, але тільки Євген Сверстюк тоді написав правду про підпал бібліотеки у своєму памфлеті "З ПРИВОДУ ПРОЦЕСУ НАД ПОГРУЖАЛЬСЬКИМ".

Євген Сверстюк. 1928 року народився на Волині. Закінчив Львівський університет ім. І. Франка. Публіцист, У 1960-х його чотири рази звільняли з роботи через політичні мотиви. Про продовження підпалів, коли горіли книгозбірні Софії Київської, Видубицького монастиря у Києві, медичного інституту у Тернополі, Успенської церкви та музею українського мистецтва у Львові, Сверстюк не відгукнувся. Тому що у 1972 році за статтею "антирадянська агітація" був засуджений до семи років таборів суворого режиму і п'ять років заслання.

1 грудня 2014 року Євген Сверстюк відійшов у інший світ. У вирі втрат, які нас переслідують впродовж останнього року, ця смерть шарпнула по серцю. Слів забракло, бо перед очима його ясний погляд, вишукана мова, в якій поміркованість інтелігентної людини поєднується із переконливістю духу. А сьогодні, якби зустрілися б ми із паном Євгеном, то напевно б дивилися у вікно…. мовчки.

З чого почалось.

30 січня 2015 року горить Бібліотека Російської академії наук, яка налічує 14,2 мільйона примірників на древніх, сучасних східних, європейських та російських мовах, у тому числі рідкісні видання XVI – початку XX століть.