...якщо нам пощастить

Час іще літній, не зимовий, та вже знелітнений.

Та якщо нам пощастить, ще буде літа - тиждень, а може, і всі два; нас ще грітиме, ще сліпитиме; найстійкіші дерева ще зеленітимуть нам крізь спалахи жовтого та червоного. Ілюзія час від часу буде повною; та водночас скрізь і всюди і повсякчас буде ще більше натяків.

Літо зносилося, мов крила бабки: вона ще літає, але руйнування вже почалося, і кожен подув вітру, кожен новий злет-посадка вириває з крил ще один сегмент, а може, і два. І кожен листок, що опадає з дерева, і кожна крапля дощу, що падає з неба, і стебло трави, що хилиться долі та вже не підводиться, - це все сегменти, які час вибиває з літа. Мов крила бабки, літо зносилося.

Та виплекало воно - тривале, щедре, спекотне, запашне, нерозважливе, легковажне, задушливе, зливове, блискавкове, аномальне, кому-яке-випало, хто-яке-побачив, хто-що-відчув - виплекало воно стільки нових крил, що стане йому сили відлетіти у вирій і повернутися вчасно, а якщо нам пощастить, - і раніше, ніж вчасно.

А ще це літо наплекало нам жовтень - місяць меланхолійних роздумів, підбиття підсумків, будування планів, зародження мрій та сюжетів - коли нового життя, а коли нових книжок. А щойно літо верне в наші краї, будуть для того всього й нові крила: стрімкі, прозорі, легкі - як в бабки

...якщо нам пощастить.

*Фото автора, 30 вересня 2018 року, Київ, Осокорки