В Червоній Книзі найсумнішими є перші, власне червоні її сторінки, куди заносять назви тих видів рослин і тварин, які повністю зникли. Чимало з них могли б і не потрапити на ці сторінки, якби загрозлива ситуація була вчасно зауважена та осмислена. Однак людська свідомість є надзвичайно інертною – так, у деяких країнах премії за знищення певних видів тварин продовжували призначати й через десятиліття після їхнього остаточного зникнення…
Якщо дикі тварини мешкають здебільшого в малодоступних лісах і горах, то мовами користуються суто в людському середовищі де, здавалося б, наочно видно всі зміни. На жаль, і в цьому випадку масова свідомість не встигає за реальністю. Нераз буває, що становище мови кардинально погіршується, але її носії цього не бачать, або принаймні поводяться так, ніби не бачать.
…Фінська журналістка А.-Л. Лаурен свою книжку "У горах всі рівні" (Львів, ЛА "Піраміда", 2012) присвятила сьогоденню народів Російського Кавказу. Ось, приміром, її "замальовки" з Кабардино-Балкарії: "Найвищий привілей кавказьких мов – домашнє спілкування. Поза домом – у школі, на роботі, у політиці та науковому світі – котирувалася винятково російська мова. Так триває понині.
Схоже ставлення до рідної мови домінує не лише у вищих суспільних колах, але й серед простих кавказців. Коли я цікавлюся у Сетгалі, чи не шкода йому, що немає шкіл з кабардинською мовою викладання, він не розуміє суті запитання. Кабардинська, мовляв, нікуди не поділася, нею ж розмовляють удома!
- Але ж мова, якою спілкуються тільки в родинному колі, недовго зможе проіснувати, - заперечую я. – Вона потребує важелів захисту. Має бути освіта цією мовою, інтелектуальний контекст її вживання, зрештою, повинна бути відповідна суспільна позиція…
Ніхто за столом, жодний з присутніх не розуміє мого занепокоєння! Їм невтямки, чому це кабардинська і балкарська мусять бути обов'язковим предметом для вивчення у школах – у республіці, яка називається Кабардино-Балкарією…" (с. 91)
Вкрай важливо вчасно побачити та осмислити симптоми вмирання мови, які виявляють себе задовго перед тим, як мова остаточно вийде з ужитку… Але чому автор воліє вживати медичний термін "симптоми" замість більш універсального "ознаки"? Спробую це пояснити. Мова може вмерти внаслідок етноциду, лінгвоциду, жорстокої політики репресій та заборон. Таке вмирання мови має свої ОЗНАКИ, але вони не свідчать про кризові явища в самій мові, чи то пак – у соціальному середовищі її носіїв; тут можна сказати, що "є ознаки, але нема симптомів". Натомість СИМПТОМИ вмирання свідчать якраз про наявність внутрішньої кризи. Одне й друге – речі зовсім різні.
Тотальна депортація кримських татар завдала жорстокого удару їхній мові. Травень 1944-го: спорожнілі оселі, напаковані "спецпереселенцями" ешелони, брутальна поведінка карателів були певними ознаками того, що на мову кримців чекають нелегкі часи. Однак уявімо собі, що реалізація жахливого сценарію на якійсь стадії зупинилася й жертви повернулися до рідних домівок. Очевидно, їх материнська мова швидко відновилася б у всій повноті своїх попередніх функцій та практик…
Натомість під час мандрівок Кримом у 2000-х роках автор зауважив відсутність кримськотатарської мови у візуальному довкіллі півострова. Майже винятково російськомовними були вивіски та оголошення в населених пунктах із татарськими громадами, ба навіть написи на кав'ярнях та крамницях, які належали татарам і обслуговували переважно самих татар... І це вже був симптом внутрішньої кризи, далекосяжного відчуження етносу від власної мови! Коріння цього відчуження тягнулися в трагічний травень 1944-го, проте воно давно вже стало самостійним явищем, здатним тривати й тоді, коли радикально змінилися обставини, що його спричинили.
Протиставлення "симптомів" та "ознак" вмирання мови не є простим термінологічним вивертом, за ним – принципова відмінність ситуацій виходу мов із ужитку. Мова може зазнавати винятково жорсткого зовнішнього придушення, але при тому залишатися життєздатною! В таких випадках припинення насильства над мовою та/або носіями мови має наслідком її зцілення, крім хіба жахливих, але нечисленних прикладів тотального геноциду. Ба більше, практика придушення мови суперечить міжнародному праву, привертає до себе увагу й майже завжди породжує спротив. Набагато гірше, коли організм мови вражає внутрішня хвороба – не суть важливо, стається те внаслідок насильства чи з інших причин. У таких ситуаціях міжнародне право "мовчить", солідарність із жертвами практично відсутня, увага суспільства не сфокусована… Тут потрібен цілком відмінний протокол лікування, самé воно є складнішим і вимагає ґрунтовного розуміння причинно-наслідкових зв'язків.
Цікаві міркування про симптоми вмирання мови можна знайти в
Claude Hagége "On the Death and Life of Languages" (Yale University Press, New Haven and London, 2009), який привернув увагу автора до важливості цієї теми.
Отже, що свідчить про наявність загрози для існування певної мови та реальність перспективи її зникнення? Перше місце в списку належить найочевиднішій з ознак: статистичному скороченню кількості осіб, які підтверджують факт володіння цією мовою (далі
мову під загрозою йменуватимемо просто
мова, якщо не буде додаткових вказівок на те, про яку мову йдеться). Приблизно раз на 10 років перепис населення подає такі дані, зазвичай, по двох позиціях: рідна мова громадян та друга мова, якою володіють опитувані. Соціологічні дослідження дозволяють доповнити ці дані "міжпереписною" статистикою, конкретизувати інформацію в лінгвістичному, соціальному, віковому та інших аспектах.
Ця ознака, зазвичай, є найвагомішою, тим більше, що дані переписів, переведених у демократичних і достатньо розвинутих країнах, украй рідко підлягають оспорюванню. Їх публікують, доводять до відома державних службовців, отже, принаймні теоретично, вони прямо спонукають до дії. Проте показник "валового" скорочення кількості носіїв мови теж має свої "підводні камені". На прикладі української мови ми бачили, що програми переписів та опитувань не завжди передбачають конкретизацію уявлень опитаних про "рідну мову", до того ж останні нераз схильні переоцінювати свої рідномовні компетенції. Крім того, скорочення кількості мовців може мати демографічні причини й не свідчити про внутрішню кризу. Так, хоча після розпаду СРСР з колишніх "національних республік" виїхала певна частина російськомовців, ті, хто залишився, продовжують використовувати російську в таких же обсягах і практиках, як і перед тим…
Тому при з'ясуванні реального становища мови слід брати до уваги також інші загрозливі симптоми, сукупність яких дозволяє оцінити ситуацію більш комплексно. Дуже тривожним, зокрема, слід вважати стабільне скорочення сфер застосування мови, а надто - її невикористання в новітніх практиках. Приміром, за роки незалежності України на її теренах фактично заново виникли ринок відео- та аудіопродуктів, багаторівневий маркетинг, ІТ-технології, рекет, рейдерство та багато інших модерних практик. Проте навіть у Західній Україні, яку багато хто вважає вогнищем "тотальної українізації", такі практики постали й функціонують майже винятково як російськомовні.
Важливою ознакою вмирання мови є обмеження або повне припинення її передачі молодим поколінням. Адептів рідного слова має неабияк турбувати ситуація, коли, навіть за значної кількості живих його носіїв, серед останніх переважають люди старшого віку. Так, на поч. 60-х рр. минулого століття в одеських двориках, на вуличках Молдаванки, базарах тощо часто можна було почути розмови на ідиш, проте майже всі мовці були старшими людьми і… Через кілька десятиліть мови Шолом-Алейхема вже не було чути ніде! Коли невдовзі нащадки "останніх могікан" ідишу в пошуках кращої долі рушили у засвіти, вони прибували на далекі береги вже як активні розповсюджувачі російської мови та культури.
В процесі вмирання мови неминучим є поступове обмеження мовних компетенцій її носіїв. Вони уникають користуватися мовою в спілкуванні на певні теми (передовсім, пов'язані з новими для їхньої спільноти явищами та практиками), не вміють правильно писати нею, мало й насилу читають, у певних ситуаціях зле сприймають мову на слух; навіть у розмові між собою раз у раз, і щодалі частіше, переходять на домінантну мову… На завершальній стадії вмирання мови пам'ять її "носіїв" ще може утримувати якісь здебільшого короткі тексти (пісні, молитви, приказки тощо), але переважно їхнє мислення вже працює в іншомовному режимі.
Паралельно з обмеженням мовних компетенцій відбувається засмічення мови чужими, невластивими їй елементами, стихійно запозиченими з домінантної мови або через її посередництво. "Червоними мітками" в цьому процесі є дві обставини: масове запозичення невластивих рідній мові граматичних форм та конструкцій (не лише окремих слів) та припинення "підгонки" позичених елементів під фонетичні, граматичні та інші рідномовні стандарти.
Не завжди, але в багатьох випадках вмирання мови супроводжується її посиленою діалектизацією. Природний процес розвитку (від простої сукупності діалектів – до єдиної загальнонаціональної мови) ніби розвертається в протилежному керунку – єдиний стандарт втрачає авторитет, якщо не зникає; мовці замикаються в своїх локальних говірках, носії яких для взаємного спілкування воліють використовувати домінантну мову. Таке має місце зокрема в Провансі, на Корсиці, в Ірландії тощо.
Описані процеси неабияк впливають на ментальність носіїв мови, породжуючи в них сором, страх, підсвідоме бажання дистанціюватися від рідного слова, яке стало непрестижним і недоречним. Роботящий гватемальський хлопець Цезар Рамос, який виріс в індіанській родині, ледь не з гордістю зізнавався авторові в тому, що "діалектом" своїх батьків він майже не володіє. Приголомшливий приклад відчуження наводив один письменник, ім'я якого пам'ять не зберегла на установчих зборах місцевої "Просвіти" наприкінці 80-х. Одного разу на селі "місцеві" зробили йому зауваження, що він, мовляв, "говорить,
як в Україні". "Де ж ця Україна?" - перепитав ошелешений літератор. "Там…" - невиразно махнув рукою кудись у простір його співрозмовник. Розмова та відбувалася… на Вінниччині!
Зрештою, нехибним симптомом вмирання мови є підвищена внутрішня конфліктність у середовищі її оборонців – якщо, звісно, такі в принципі існують. Згадане середовище легко й без вагомих приводів поділяється на численні, здебільшого мікроскопічні "партії" та угрупування, які завзято поборюють одні одних. Ця обставина може відображувати як об'єктивну нерозв'язність у багатьох випадках проблеми
ревіталізації мови, так і суб'єктивну розгубленість її захисників, позбавлених ресурсної бази, масової підтримки та чітко усвідомленого плану дій.
Як бачимо, ознаки вмирання мови є доволі чисельними й більшість з них легко проектуються на українську ситуацію. Як же протистояти цьому процесові? На які засади мають спиратися зусилля з порятунку мови, які чинники та ресурси можуть бути помічними в цій нелегкій справі?
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
