ЯК ЗАВАРЮВАТИ ЧАЙ

            Колись, багато років тому, країна, яка мала назву Радянський Союз, надіслала мене в Болгарію допомагати місцевим геологам шукати і розвідувати родовища корисних копалин. На одній з ділянок, недалеко від старовинного міста Пловдив, ми бурили свердловини, щоб оцінити те, що знайшли, тобто визначити буде чи ні тут промислове родовище. Начальником бурового загону сюди призначили болгарина, який колись закінчив Софійський університет, але працював не геологом, а директором цегельних заводів. Для нього це була незнайома справа, але ментально він залишався директором: розмовляв безапеляційно, зберігав спокій у будь-яких ситуаціях, полюбляв випити і добре закусити. І вигляд мав відповідний: зріст приблизно метр вісімдесят, помітне пузо і вага сто двадцять кг. Ми з ним добре працювали і були в дружніх стосунках. Він часто запрошував мене в гості до Пловдива, куди кожний день їздив своєю машиною.  Але я постійно ухилявся, бо мій приятель міг випити літр виноградної чи сливової ракії, тобто фруктового самогону міцністю 40-50 градусів, і робив це досить часто. Нарешті він пообіцяв мені, що ми не будемо пити, хіба що трохи домашнього вина. А його рідні, дружина і дочка, запрошують мене, щоб я навчив їх заварювати чай, бо в Болгарії чай не п’ють, а вони багато чули про російську звичку вживати смачний чай з будь-якого приводу. Сам я звичайно пив зелений чай тричі на день, до чого звик під час роботи в Середній Азії. На таке прохання родини мого приятеля я не міг відповісти негативно. Попросив тільки, щоб він приготував, що потрібно для заварювання чаю: хоч який-небудь чай, краще індійський чорний, бо вирішив, що зелений на перший випадок не підійде, порцеляновий чайник і цукор. Він, ясна річ, пообіцяв без будь-яких питань.
       В найближчу суботу приятель приїхав за мною в польовий табір. В Пловдиві він жив недалеко від центру, у звичайній квартирі звичайного п’ятиповерхового будинку. Нас зустріли майже святково вдягнені його дружина, жінка близько сорока років, і дочка, студентка років вісімнадцяти на вигляд. В найбільшій кімнаті чекав великий стіл, заставлений пляшками ракії і домашнього вина з великою кількістю різноманітних закусок. Озирнувшись навколо, я не побачив нічого, що б свідчило про майбутній урок з заварювання чаю. Спитав про це мого приятеля, але він мене заспокоїв, сказавши, що усе готово, а зараз ми тільки трохи закусимо, бо ще не обідали, а чай, як вони вважали, росіяни п’ють після обіду.
       Я не став сперечатись, тим більше, що жінки вже усілись за столом і з цікавістю дивились на мене. Обід тривав довго, мій приятель успішно випив свій літр ракії ( я в цей час намагався вирішити, як мені краще дістатись дому). Жінки розпитували мене про життя в Союзі, яке, як вони вважали, чекало на них в Болгарії за декілька років. Нарешті справа за столом дійшла традиційного десерту, тобто хазяйка принесла кекс. Я вирішив, що прийшов час заварити чай, про що й сказав жінкам. Непідробне їх здивування примусило мене подумати, що мій приятель нічого їм про те не казав. Звертатись з цього приводу до нього після літру ракії не було сенсу. Жінок моя пропозиція, хоч і заскочила зненацька, зацікавила.

• Що для цього треба? – спитала хазяйка.
• В першу чергу заварка, – відповів я.
• Що таке заварка?
• Це пачка чаю, яку продають в магазині.
• У нас таке не продають.
• Мама, у нас є чай. Пам’ятаєш, ти купила років три тому, коли я застудилась? Але ми тоді його не робили, – вступила до розмови дочка.

    Мати зраділа, попросила принести. Дочка пішла і хвилин за п’ять повернулась з невеликою картонною коробочкою, на якій польською мовою було написано «Хербата», тобто чай трав’яний.

• Е-е-е, – вимовив я, – це зовсім не чай, а сушена трава.
• У нас тільки такий, – розвела руками хазяйка. – А який ще буває?

    Я прочитав їм маленьку лекцію про чай, як він росте, як його збирають і виготовляють. Мій приятель в цей час, помітно посапуючи, спав, сидячи на стільці.

• А що ж робити? – спитала дочка хазяйки.
• Ну, добре, – вирішив я, – покажу вам, як треба заварювати, а ви, коли знайдете справжній чай, вже будете робити, як слід. Давайте чайник.
• Що таке чайник?! – здивувалась дочка.
• Це такий посуд, як каструля, тільки з носиком.

 Жінки замислились.

• Пам’ятаєш, – звернулась хазяйка до дочки, – у нас було щось таке, ми  нібито  поставили його на буфет в кухні. Пошукай, будь ласка.

Дочка пішла і повернулась з високим емальованим чайником зеленого кольору, який у нас називають кофейником. Літра так на півтора.

• Добре, – сказав я, – а такий же, але круглий і фаянсовий, або ж порцеляновий, маєте? Щоб в ньому чай заварити.
• Такого нема, – розгублено повідомила хазяйка.

 – Тоді воду закип’ятимо в каструлі, а тут заваримо, усе рівно це «понарошку».
     Обидві жінки кинулись до кухні кип’ятити воду. Я з умовним    чайником пішов за ними. Коли вода скипіла, засипав в кофейник півпачки хербати і залив її окропом, закрив кришкою.

• Нічого, – подумав, – додам цукру і щось буде.

          Коли ж принесли «чай» до столу, виявилось, що цукру теж нема. Як і чайних чашок. Були тільки порцелянові  чашечки для лікеру, грамів на п’ятдесят кожна.
   Налили  « чай» в них. З такого приводу збудили мого приятеля, поставили перед ним чашечку, куди він відразу налив ракію. Жінки ж з цікавістю випили з чашок гарячої жовтуватої води. На їх обличчях відбилось здивування.

• Не розумію, – сказала хазяйка, – чому це росіяни так полюбляють цей чай?