Як влаштована любов і чи можлива вірність з точки зору науки?

Що таке любов? Де вона знаходиться і що її викликає? Що насправді відбувається в наших головах і тілах, коли ми закохуємося «по вуха»? Біологи, антропологи, психологи та нейрофізіологи роками шукають відповіді на ці запитання, а Realist зібрав деякі з них.

Біологія любові

Багато в чому любов схожа на залежність: крім прихильності та сексуального потягу, людина відчуває ряд яскравих інтенсивних почуттів. Присутність партнера або думки про нього активують гіпокамп, гіпоталамус і поясну звивину — ділянку мозку, пов'язану з винагородою і мотивацією. Через це наша захисна поведінка придушується, занепокоєння знижується, а довіра до коханих підвищується. Крім того, «раціональні» ділянки мозку (мигдалина і префронтальна кора) «деактивуються», знижуючи ймовірність негативних емоцій або засудження партнера (те, що в народі прийнято називати рожевими окулярами).

Найбільш тісно пов'язані з любов'ю і вірністю гормони окситоцин і вазопресин. Вони виробляються гіпоталамусом і вивільняються гіпофізом. При цьому жінки більш чутливі до окситоцину (він допомагає під час пологів та грудного вигодовування), а чоловіки — до вазопресину (він спонукає батьків піклуватис про своє потомство).

На перших етапах романтичної любові концентрації окситоцину і вазопресину зростають. Вони взаємодіють з дофамінергетичною «системою заохочення» і стимулюють вивільнення дофаміну гіпоталамусом. У результаті людина відчуває задоволення, щастя і прихильність. Але дофамінергетичні шляхи також пов'язані з емоційною залежністю і нав'язливою поведінкою, що нерідко спостерігається у закоханих на початку відносин.

Вчені неодноразово досліджували вплив окситоцину і вазопресину на ссавців. Улюбленим об'єктом їхнього дослідження є миші — жовтобрюхи і сірі полівки. Задокументовано, що перші утворюють довічні моногамні відносини і мають в мозку набагато більш високу щільність рецепторів окситоцину і вазопресину, ніж другі, схильні до безладних статевих стосунків. Крім того, вірні жовтобрюхі полівки стають мінливими, коли вчені штучно блокують у них вивільнення окситоцину і вазопресину. Разом ці результати підкреслюють, як гормональна активність може сприяти (або перешкоджати) формуванню близьких і стійких відносин.

Дослідження показали, що «фаза прихильності» пов'язана зі зменшенням концентрації «гормонів задоволення» — дофаміну і серотоніну. При цьому кількість зв'язуючих хімічних речовин може збільшуватися. Але навіть якщо пара задоволена своїми спокійними «вазопресино-окситоциновими» відносинами, чи може вона повернути колишню пристрасть?

Чи можна повернути почуття закоханості

У 2005 році американські вчені використовували функціональну магнітно-резонансну томографію (фМРТ) для вимірювання активності мозку людей, які недавно закохалися. Коли добровольцям показували фотографії їхніх партнерів, багата дофаміном вентральна область покришки мозку активізовувалася. Такий же ефект спостерігався після вживання кокаїну або шоколаду, і він змушував людей знову і знову прагнути до цього задоволення.

Але дофамінова буря закоханості триває недовго: спільне життя, ведення господарства, виховання дітей і побутові проблеми створюють безліч приводів для конфліктів і негативних емоцій, і «рожеві окуляри» спадають. Навіть якщо після довгих років шлюбу відносини залишаються стабільними і задовільними, всепоглинаюча, що викликає звикання, закоханість повертається рідко.

Незважаючи на «холодний душ» для нашого мозку, деяким парам вдається підтримувати пристрасну любов з плином часу. В іншому дослідженні з візуалізацією мозку вчені набрали пари, які щасливо одружені не менше 10 років. В експерименті з фотографіями подружжя фМРТ показало сильну активність тієї ж системи винагороди і мотивації, що і в тих, які нещодавно закохалися. У чому їхній секрет?

Партнери, яким вдається роками підтримувати пристрасть, схильні поділяти новий досвід. У порівнянні з парами, зайнятими більш повсякденною діяльністю, любителі спільних пригод повідомили про підвищені почутті задоволення і любові.

«Обмін новим досвідом збільшує почуття любові, тому що це дозволяє нам в процесі спілкування дізнаватися щось нове про партнерів і самих себе, — пише соціальний психолог Сара Гомілліон з Абердинського університету (Великобританія) в колонці для The Conversation. — Тим часом, спільна фізична активність також підсилює фізіологічне збудження, прискорює пульс і дихання. Коли ці психологічні і фізичні ефекти з'єднуються, пари відчувають стан, дуже схожий на сплеск палкого кохання».

Моногамні звички

У 2009 році палеонтолог Оувен Лавджой припустив, що перехід людини на переважно моногамні відносини трапився з нашим предком ардіпітеків (Ardipithecus ramidus) близько 4,4 млн років тому. Ардіпітеки почали пересуватися на двох ногах, і вільні руки самці змогли використати для того, щоб носити cамкам їжу. Це підвищувало їхні шанси на взаємність, і в результаті природний відбір сприяв утвердженню моногамних спілок.

Крім того, моногамія — набагато більш економічно вигідний механізм, ніж полігамія, яка призводить до розтрати часу і енергії, коли чоловікам доводиться постійно конкурувати за жінок.

По ходу розвитку цивілізації багатожонство було неодноразово скомпрометовано. Воно може спричинити за собою соціальні проблеми, залишаючи багатьох бідних чоловіків без дружин. Це збільшує частоту конфліктів і може негативно позначитися на добробуті суспільства.

Застосування «політики однієї дитини» і традиційна перевага синів в Китаї спотворило природне співвідношення чоловіків і жінок. Так, в період з 1988 по 2004 рік число неодружених чоловіків в країні подвоїлося, як і кількість злочинів. За даними BBC, до 2020 року число одиноких чоловіків в Китаї на 30 мільйонів перевищить число жінок, що шукають пару.

У сучасному світі моногамія практикується набагато ширше, ніж полігамія. Багатожонство законне в 58 з майже 200 суверенних держав. Переважна більшість з них складають мусульманські країни в Азії і Африці. При цьому юридично жодна країна в світі не визнає ситуацію, де одна жінка може вступити в офіційний шлюб з кількома чоловіками.

Один партнер на все життя — міф чи реальність?

У колонці для The Times Дітер Лукас з Кембриджського університету зізнався, що він і багато інших біологів вважають моногамію еволюційної загадкою. У своєму дослідженні доктор Лукас і його колега Тім Клеттон-Брок припустили, що вона розвивалася, коли самок ставало більше, а самцям ставало важче подорожувати і відбиватися від конкурентів.

Вчені з Лондонського університетського коледжу, які проводили дослідження на приматах, прийшли до іншого висновку: триматися довгий час поруч з однією партнеркою самців змусила загроза дітовбивства, що виходить від хижаків й інших агресивних самців. Але наскільки це актуально для сучасних чоловіків і жінок?

Предок людини відокремився від предків шимпанзе близько 7 млн ​​років тому, і з тих пір наш родовід ніколи не був строго моногамним. Здатність тривалий час зберігати вірність одному партнерові в наші дні зумовлена ​​не стільки біологічно, скільки економічно і соціально.

Психологи з університету Мічиґану вважають, що концепція моногамії стала настільки глибоко вкоріненою частиною культури, що навіть результати наукових досліджень через це спотворюються. Так, дослідження відносин можуть бути помилковими, тому що самі вчені віддають пріоритет моногамним спілкам як до більш правильних і бажаних.

Поліаморію (численна любов — прим.ред.) психологи характеризують як домовленість, в якій всі учасники згодні, що допустимо мати більше одного сексуального та/ або романтичного партнера в свій час. Це відрізняється від багатожонства, оскільки не завжди ясно, чи можуть дружини відмовитися від таких відносин.

Команда Мічиґанського університету стверджує, що поліаморні відносини настільки ж успішні, як і моногамні. Вчені опитали понад 2000 осіб, старших за 25 років, з яких 617 назвали себе «однозначно не моногамними». Оцінивши ряд факторів, таких, як-от ревнощі, пристрасть, довіру і загальне задоволення, вони виявили, що поліаморні відносини функціонують так само добре. Це не означає, щоб жити в міцному шлюбі, партнери повинні стрімголов кидатися на пошуки нової любові, але і звинувачувати долю в тому, що особисте життя не відповідає усталеним в культурі романтичним міфам, теж буде помилкою.

Професор психології Люсія О'Салліван з Університету Нью-Брансвік в колонці для The Conversation пише,  якщо пара зможе заздалегідь обговорити і прийняти можливість того, що в якийсь момент один або обидва партнери можуть відчути потяг або вступити в зв'язок з іншою людиною, це може зробити відносини більш компромісними, адаптивними і спокійними, якщо це станеться.

«Якщо ми зможемо визнати, що швидкоплинний потяг або зв'язок з іншим партнером не може завдати непоправної шкоди нашим основним відносинам — і навіть може зміцнити їх — тоді наші відносини зможуть жити довше і краще», — пише вона.

Ця точка зору йде наперекір мрії про те, що одна людина може назавжди задовольнити всі наші емоційні, романтичні і сексуальні потреби. Але, щоб мрія стала реальністю, людям доведеться навчитися адекватно її оцінювати.

Усі зображення — pinterest.com