Як відбулося зачаття "українського п'ємонту"

ЯК ВІДБУЛОСЯ ЗАЧАТТЯ «УКРАЇНСЬКОГО П’ЄМОНТУ»

Судило нам ся послѣдним бути. Боколи другі Славяне вершка ся дохаплюют, и єстли не ўже то небавком побратают-ся с поўним, ясним сонцем; нам на долинѣ в густій стденній мрацѣ гибѣти. Мали и ми наших пѣвцѣв и наших учителів, али найщли тучи и бури, тамті занѣмѣли, а народови и словесности на доўго ся здрѣмало; однакож язик и хороша душа руска була серед Славлянщини, як чиста слеза дѣвоча в долони серафима.

               Русалка Днѣстровая/Передслівє

Як Урядови добре відомо — у східній части Галичини є 2½ міліона руського населення. Але не зважаючи на се, заходами Поляків починає вводити ся у всіх судах руської части Галичини урядова мова — польська. Та чи може що більше ранити почуваннє народу, як коли йому заперечують його найдорожший скарб — його мову. Така зневага мала би в теперішних обставинах впасти тільки на Русинів, що мають свою власну вироблену мову, яку треба тільки впровадити до шкіл і урядів 

Пропамятне письмо з 9. червня 1848, до цісаря Фердинанда

Надворі стояла весна 1848 р. - імперія Габсбургів у різних своїх кінцях спалахувала маніфестаціями й повстаннями. У ці дні у Львові представницька польська делегація відвідала австрійського намісника зі своїми вимогами: полегшити долю селянства, демократичні свободи, автономія та неподільність провінції, польська мова в школах та установах, усунення чиновників-іноземців... Поляки, очевидно, воліли створити в провінції базу для відродження своєї державності, і граф Штадіон, представник офіційного Відня, за поточних обставин мав небагато можливостей їм у цьому перешкодити. Проте добре знав універсальний принцип усіх імперій:“Divide et impera!”* «Польським бунтівникам – думав намісник – треба протиставити тих, хто не поділяє їхні гасла… але кого саме? Не євреїв же! Тоді хіба русинів…» На цій думці герр Штадіон, замість підстрибнути вгору з криком «Еврика!», тяжко зітхнув і почав пригадувати, що він знає про цю загадкову верству галицького населення. 

Галичина відійшла до Австрії в 1772-му внаслідок розборів Речі Посполитої й сприймалася попервах як звичайна собі польська провінція. Проте новоприбулі австрійські адміністратори слов’янського походження зауважили: більшість сільського населення краю називають себе русинами й не є поляками ні за мовою, ані за вірою! «Правдиві» поляки схильні були замовчувати або легковажити цю обставину. Так В. Залевський в передмові до збірки «Pieśni polskie i ruskie ludu galicyjskiego» зазначав, що «руські» й польські народні пісні регіону не відрізняються навзаєм за жодними ознаками, крім мовних особливостей. Отже, робив він висновок: місцеві русини є відгалуженням польського люду, а їхні говірки – діалектами польської мови.

На користь цього висновку промовляв і той факт, що нечисленні освічені представники русинства вочевидь віддавали перевагу польській мові перед «руською». Щоправда, вони зберігали уривчасті спогади про своє походження від стародавніх руських князів, якусь невиразно окреслену «Святу Русь» тощо. Виглядало так, що церква залишилася єдиним інститутом, який пов’язував цю людність зі славетною минувшиною, натомість її сьогодення було аж ніяк не славетним. Становище русинського населення вражало своєю безпросвітністю навіть на тлі загальної відсталості регіону. Чи не єдиним соціальним станом, у лавах якого ці люди діставали шанс просунутися «вгору» було духовенство – втім, більшість русинських священиків матеріально й культурно майже не відрізнялися від своєї пастви. Недаремно поляки зневажливо називали Галичину kraj popów i chlopów.

І та «руська мова», права якої «освічені» час від часу намагаються обстоювати – з нею теж суцільне непорозуміння! Що саме вони мають на увазі? Їхня церква користуються старослов’янською літургійною мовою, посполитим русинам ще менш зрозумілою, ніж польська. У нерелігійних текстах уживають «язичіє» - ту саму старослов’янську з домішками «мужицьких» і російських слів. Русини, russische, Russland… Пан намісник знав, що в столицях сусідньої держави радо вітають приїжджих з Галичини, не раз довіряючи їм церковні та світські посади. Зі свого далека ті підтримують контакти з земляками, навіюючи їм думку про те, що Російська імперія, мовою якої має послуговуватися ціле руське плем’я й русини зокрема, є та сама «Свята Русь» їхніх мрій… Звідси до сепаратизму один лише крок! Проте гіпотетичне москвофільство русинів годі порівняти з реальним і сливе намацальним сепаратизмом поляків, а греко-католицькі священики, які становлять переважну більшість русинської еліти знають про послідовно «антиуніатські» настанови російської влади. Зрештою, прагнучи обдарувати свій народ російською мовою, місцеві адепти російщення самі (намісник іронічно посміхнувся) до пуття не володіють нею.

Але ж як тоді слід розуміти їхні нагадування про права «руської» мови?.. І тут граф Штадіон пригадав історію, яка наробила галасу ще за його відсутності в краї. Тоді трійко студентів, захоплених ідеями романтизму та відродження слов’янських народів видрукували в угорській Буді літературний альманах тією мовою, якою розмовляють між собою галицькі мужики. У русинському середовищі поява «Русалки Дністрової» викликала роздратування: комусь не сподобалася її «мужицька» мова, комусь – вжитий авторами правопис, інших образило переважання національних мотивів над релігійними абощо. Намісник проте здогадувався про правдиву причину невдоволення: вельможних русинів обурила претензія нікому не знаних молодиків на роль просвітників та будителів. Між рядками безневинних пісень в народному дусі вони вичитали натяк на те, що їхня власна, увінчана титулами й посадами місія провідників громади була безславною та безплідною, а такого в цьому народі нікому й за жодних обставин не пробачають! Русинська еліта терпітиме чужоземне поневолення, національне приниження, безпросвітні злидні одновірців – тільки не зазіхання на своє в ній лідерство.

Доля жорстоко покарала зухвалу трійцю, причому переважно руками їхніх же одноплемінників! Її лідер-семінарист, діставши висвячення, поневірявся по нужденних сільських парафіях, на одній з яких, зломлений та упокорений, у молодому віці помер від сухот. Інший довго не отримував висвячення, теж бідував, а тепер, як виглядає, пристав до поляків. Третій далі сповідає мужиків і пише наукові розвідки… Намісник більше не вагався: не впевнений у відданості русинів габсбурзькому домові, він може твердо покластися на їхні обскурантизм, ретроградство, ревність до чужих успіхів, боязнь утратити свої впливи та маєтності. Граф Штадіон запросив «на килим» представників русинської еліти й запропонував їм скласти свій маніфест, розраховуючи протиставити його польській програмі й відтак опинитися в ролі арбітра.

Загалом очікування намісника справдилися. Не поділяючи польських інтенцій, ці добродії виявили такий консерватизм та відданість імператорові, що згодом «заслужили» в нього прізвиська «мої улюблені русини» та «тирольці Сходу». Проте роль безвідмовно керованого владою «антимайдану» не цілком влаштовувала русинських лідерів і до можливості висловити найяснішому цісареві свої прагнення вони поставилися серйозно. Ця ситуація актуалізувала давнє питання: хто такі галицькі русини? Частина великоруського народу? Заявляти про таке було необачливо й просто небезпечно. Окремий народ однієї з австрійських провінцій? Але переважну його більшість становить темна й упосліджена селянська маса, з якою, ясна річ, уряд рахуватиметься в останню чергу?.. І тоді Ю. Лаврівський, один із небагатьох в цьому зібранні представників світської інтелігенції запропонував «компромісне» рішення: назвати себе частиною… так, єдиного народу, який мешкає по обидва боки австрійсько-російського кордону – але не державних великоросів, а наддніпрянських малоросів!

Думка ця не була цілком новою, однак у документах Головної Руської Ради та Собору руських учених вона вперше дістала офіційне вираження. «Ми Русини Галицькі належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 міліонів виносить, з котрого пілтреття міліона землю Галицьку замешкує. Той нарід бил колись самодільний, рівнал ся в славі найможнійшим народам Европи, мал свій письменний язик, свої власні устави, своїх власних князів, - одним словом: бил в добрім биттю, заможним і сильним. Через неприязні судьби і різні політичні нещастя роспал ся поволи той великий нарід, стратил свою самодільність, своїх князів і прийшол під чуже панованнє» («Зоря Галицка» з 15. мая 1848). Тут відсутнє слово «українці», але по суті ходить саме про українство. Зауважмо іншу важливу обставину: акт української самоідентифікації руської Галичини був суто одностороннім і не супроводжувався зустрічними процесами в публічній опінії Великої України, для якої тема «братів-галичан» ще довший час залишалася чужою.

«У відповідь» польська пропаганда сформулювала тезу про те, що «українців винайшов граф Штадіон». Як бачимо, ця теза, що їй судилося довге життя не була цілком безпідставною; проти неї можна висунути по суті лише одне, але аж надто вагоме заперечення. Якби українська ідентичність русинів постала  наслідком суто політичної комбінації, вона, безумовно, давно поринула б у небуття, як тисячі інших комбінацій, що створюються під потреби поточного моменту. Ця ж ідея, попри нераз найнесприятливіші для її розвитку обставини, з плином часу тільки міцніла, дедалі глибше вкорінюючись у народній свідомості. На голому місці такі ідеї ніколи не народжуються! Руським установам, які з подачі габсбурзького урядовця постали в ході «весни народів» випала місія лише «легалізації» галицького українства.

Невдовзі потому австрійський цісар мусив звернутися до російського колеги по допомогу в упокоренні своїх угорських підданих. Теренами Галичини, Закарпаття, Буковини крокували російські полки й русини не раз із подивом виявляли, що мова та віра прибульців із чужої країни є близькими до їхніх власних. Тим часом офіцери та чиновники при війську встановлювали «неформальні» стосунки з місцевими парохами, війтами, вчителями…

Щойно революційна буря вщухла, як імперські чинники втратили будь-який інтерес до русинства. Уже на поч. 50-х рр. ХІХ ст. переважна більшість новостворених національних установ припинили свою діяльність. Між тим становище русинської більшості населення краю продовжувало погіршуватися. Розпочався «демографічний вибух», внаслідок якого селянські наділи не вельми родючої галицької землі невпинно маліли. У лихварській кабалі перебували цілі села, мужики в шинках від безвиході заливали очі горілкою…

Тим часом поляки після поразки повстання 1863-64 рр. узяли на озброєння тактику «малих кроків». Вголос не висуваючи ідею державності, вони через свою еліту й, зокрема, високопоставлених чиновників-поляків на австрійській службі активно будували національну інфраструктуру, по суті виконуючи положення тієї програми, яку в 1848-му їхні лідери обстоювали перед намісником. В 60-70-х рр. польська мова в Галичині стає мовою діловодства, освіти, літератури, мистецтва... Юний І. Франко ще застав був у Львові німецькомовні установи, ресторації тощо, але ті невдовзі «заговорили» польською, а потім нові підприємства, навчальні, видавництва, професійні згромадження та ін. вже усталено поставали як польські за мовою й духом.

На відміну від поляків, євреї не мали «своїх людей» у владних структурах. Віддавна жорстко обмежені дискримінаційними законами й «традиціями», вони навчилися протиставляти їм високий рівень самоорганізації та групової солідарності. Євреї домінували в багатьох містах та містечках Галичини; попри відсутність законодавчо закріпленої єврейської монополії, багато видів діяльності фактично зосереджувалися в їхніх руках. Опанувавши протягом ХІХ ст. чимало нових для себе господарських та соціальних практик, сини ізраїлеві, як і поляки, стрімко розбудовували мережу національних організацій, і то не лише релігійного, а й дедалі частіше світського спрямування.  

Конкуренцію з іншими національними громадами русини, як правило, програвали, стало залишаючись на нижчих щаблях соціальної ієрархії. За цих обставин навіть русинська еліта почувала непевність своїх позицій, воліючи знайти більш надійну та потужну опору для себе, ніж пасивна лояльність темної злиденної маси. Багато хто вбачав таку опору у великій північній державі, народ якої був близький за мовою, вірою й самою своєю назвою… Тодішніх москвофілів не варто ототожнювати з сучасною московською «п’ятою колоною» в Україні – якщо останні відверто протиставляють себе українству та бездумно виконують настанови своїх «працедавців», то ті давніші нераз були тісно пов’язані з народною масою, трудилися для її добра й щиро вірили в «общерусскую» перспективу – надто на тлі благовоління офіційного Відня до поляків, з якими русинів ділили століття ворожнечі. «Як нам все одно судилося потонути – вважали вони – краще потонемо в російському морі, ніж у польському болоті!»

У 50-60-х рр. під вплив москвофілів потрапили майже всі культурно-освітні установи русинства: Ставропігійський інститут, Народний Дім у Львові, Галицько-Руська Матиця та численні періодичні видання. На їхній бік перейшли видні постаті національного руху – варто згадати бодай Я. Головацького, одного з членів «Руської Трійці», а згодом ректора Львівського університету. Тепер масова свідомість фактично ототожнювала москвофільство з русинством. Здавалося, що започаткована в буремному 1848-му «українізація» поринула в небуття, а українську ідею заступила ідея московщення як єдиної дієвої альтернативи полонізації…

* Поділяй і володарюй! (лат.)

Обкладинка - pinterest.com.