ЯК УКРАЇНЦІ НАМАГАЛИСЯ ЧИНИТИ ОПІР РУСИФІКАЦІЇ

ЯК УКРАЇНЦІ НАМАГАЛИСЯ ЧИНИТИ ОПІР РУСИФІКАЦІЇ

Узок круг этих революционеров, страшно далеки они от народа...

В. Ленін

Чи зустріла фронтальна русифікація 50—80-х рр. опір із боку свого об’єкта, себто українського суспільства? Скільки-небудь масового характеру такий опір в усякому разі не мав. Народна маса слабо усвідомлювала ту метаморфозу, яка з нею відбувалася, й один лицар-козак, готовий постати на захист мови й нації, припадав у ній на багато сотень безтямних свинопасів… Та все ж опір існував! Саме він, попри свої не надто рішучі форми та більш ніж скромні масштаби, перекидав місток з минулого в майбутнє українства, не давав йому остаточно завмерти, скоритися, віддатися плинові потужного й невблаганного російщення. 

Ми вже зазначали, що за радянської доби українська культурна інфраструктура була «взята на баланс» і підтримувалася державою-зверхником. Позірне «процвітання» цієї інфраструктури не раз відгонило штучністю; чимало її працівників (педагоги, артисти, редактори, ба навіть деякі письменники) були конформістами, часто російськомовними у побуті, які використання мови в професійній діяльності сприймали лише як накинуте ззовні правило гри. Чимало функціонерів «офіційного українства» щиро вірили в те, що все українське може бути лише погіршеним і запізнілим наслідуванням російських взірців; усередині очолюваних ними установ буяли провінційність, кумівство, клановість, боязнь бути звинуваченими в націоналізмі та ухилянні від лінії партії. Ця задушлива атмосфера спонукала сотні талановитих журналістів, літераторів, митців, які могли й хотіли творити українську культуру полишити цей задум і в своїй творчості орієнтуватися на масову, доступнішу та більш вдячну російськомовну аудиторію.

Та все ж не ціла «українська радянська культура» існувала лише «для галочки» в списку досягнень комуністичної влади… Найважливішою ланкою культурної інфраструктури в докомп’ютерну добу вважалося красне письменство. В епоху масованої деукраїнізації відходили літератори старшого покоління, які ще застали часи Української революції (П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра), проте з-поміж молодшої генерації, котра перебрала їхню естафету теж виділялися непересічні постаті О. Гончара, П. Загребельного, Д. Павличка, І. Драча, В. Симоненка, Л. Костенко, М. Вінграновського та ін. Творчість цих авторів заважала поставити бажану для багатьох жирну крапку в історії живого українського слова, оскільки мова, яка продовжує продукувати високу літературу, ніяк не може вважатися мертвою!   

Щедрим доробком тішили перекладачі, стараннями яких українці діставали змогу регулярно читати рідною мовою класичні та новітні твори світової літератури. Від кін. 60-х рр. майже зійшла нанівець практика подвійного перекладу цих творів з російської, причому оригіналами для українських інтерпретаторів слугували тексти, написані не лише основними європейськими мовами, а й такими, як в’єтнамська, корейська, тамільська, пенджабська, аварська, каракалпакська тощо. Свої творчі досягнення мав український театр; навіть переважно зросійщений кінематограф часом вибухав українськомовними шедеврами, як-от «Тіні забутих предків» чи «Білий птах із чорною ознакою», а майстри анімаційної творчості поряд із російськомовними продукували інколи й рідномовні «мультики».

На культурний феномен загальносоюзного масштабу перетворилася українська пісня. Вона звучала з найпрестижніших сцен країни, її не раз включали до свого репертуару виконавці й колективи, які не мали з українством нічого спільного. Згідно з деякими свідоцтвами, коли в Кремлі обговорювалася можливість подальшої інтенсифікації політики «зближення та злиття націй», опоненти цього курсу посилалися, зокрема, на українські пісні та грузинські танці, як на незаперечні цінності, які можна в такий спосіб утратити… Так чи інакше наша пісня мала своїх «лобістів» на найвищих «верхах», навіть серед осіб, яких загалом важко назвати українофілами.

У різні способи на боці українського слова виступали й окремі авторитетні представники природничих та технічних наук. Так, саме українською мовою було видано першу в світі (!) «Енциклопедію кібернетики» за редакцією акад. В. Глушкова – її російськомовний аналог з’явився лише згодом. У всуціль зросійщеному Харкові вишуканою українською читав свої лекції математик Г. Дрінфельд. Коли студенти просили Гершона Іхельовича перейти на російську, яка, мовляв, є мовою науки той відповідав, що в світі мовою науки є насамперед англійська, на яку він, так, готовий перейти… Автор вже не пригадує прізвище київського професора, який вів українською курс загальної та неорганічної хімії та писав підручники, почасти використовуючи в них наближену до західних взірців хімічну термінологію. Українськомовний статус Львівського університету послідовно обстоював харків’янин Є. Лазаренко, світової слави учений-мінералог і довший час ректор цього закладу.

Навіть частина компартійних функціонерів, інколи доволі високого рангу, на роботі послугувалися українською мовою й вимагали того самого від своїх підлеглих. Деякі автори вважають можливим говорити про кілька хвиль обмеженої за масштабами й тим більше практичними наслідками повоєнної (ре)українізації, що з них найпотужніша пов’язана з діяльністю 1-го секретаря ЦК КПУ П. Ю. Шелеста. Останній у багатьох відношеннях був типовим компартійним «номенклатурником» високого рангу, - завзятим борцем проти «українського буржуазного націоналізму», противником повернення на історичну батьківщину кримських татар, ініціатором збройного придушення «празької весни» тощо, проте він щиро вірив у рівноправність народів СРСР і болісно сприймав вияви російського гегемонізму. Шелест виступав за розширення прав України, як союзної республіки, збереження її самобутності та історичних особливостей і, зокрема, бодай часткового мовного суверенітету. Це спричиняло конфлікти з великодержавно налаштованими членами Політбюро (як-от М. Суслов) і зрештою призвело до його усунення з Києва із подальшою забороною повертатися в Україну.  

За умов фронтального російщення кожне сказане, написане чи бодай повторене українське слово de facto було актом спротиву. Проте кардинально змінити ситуацію не здатні були ні суто творчі форми такого спротиву, ні поодинокі вияви його підтримки функціонерами режиму. Ставала очевидною неможливість зупинити плин російщення, залишаючись у рамках того, що цей режим уважав прийнятним для себе…

Існує кілька різних теорій постання дисидентського руху. Практично ніхто не заперечує, що потужний поштовх цьому рухові дали спочатку хрущовська «відлига», а потім брутальне придушення володарями Кремля її паростків – частина людей, які ковтнули трунок свободи (бодай обмеженої) виявили готовність захищати своє право на подальше вживання цього напою. Оскільки ж ковтнути вдалося переважно людям творчим, у лавах дисидентів непропорційно високою була частка літераторів, митців, науковців тощо.

Західна Україна, де жевріли спогади про докомуністичні часи і ще не відпалали останні вогнища збройного спротиву режимові стала колискою перших згромаджень інакодумців; її уродженцями та продовжувачами національно-визвольних традицій була певна частина дисидентів. Основну ж їхню масу становили ті вихідці зі Східної України, які мали певні біографічні пов’язання з українським Заходом… Прикметно, що у величезною мірою вже зросійщеній та перетвореній на частину «общесоветского пространства» Україні майже цілий дисидентський рух обертався довкола національних питань (українського, подеколи єврейського) і практично не склалося регіональне відгалуження того дисидентського руху, який розвивався в Москві та Ленінграді.

Основна маса протестантів-інакодумців початково сповідували марксистські ідеї, і поштовхом до їхньої політичної активності стали протиріччя між цими ідеями та реаліями «застійної» доби. Частина були релігійними активістами, ще інші – послідовниками «традиційного» українського націоналізму… Проте режим бачив для себе однакову небезпеку у всіх цих ідейних відгалуженнях й ставився до їхніх представників однаково брутально. За крайньої нечисленності протестного руху загалом (за понад три десятиліття кількість активних дисидентів в Україні сумарно не перевищила тисячі осіб) його учасники в жодному разі не мусили дати владі можливість розколювати цей рух, протиставляючи навзаєм окремі його загони, в чому гебешники були неперевершеними "фахівцями"... З цього практичного міркування постав політичний принцип, чітко сформульований в документах Української Гельсінської Групи: обстоювати демократію й дотримання прав людини, а не конкретні ідеології!

Тактично дієвий, цей принцип спричинив поступове згасання інтересу до ідеологічних питань загалом; породив уявлення про те, що від моменту настання епохи правдивої демократії (та її більш чи менш вправних імітацій – В.) держава й політичний клас повинні зберігати ідеологічну цноту, полишивши стороннім гравцям повну свободу дій на ідеологічному поприщі. З цієї засади, як дуб із жолудя, проросла переважна більшість провалів та поразок майбутньої української держави, з-поміж яких зокрема – повна неспроможність цієї держави в царині національного та мовного відродження, геть нездійсненного без міцного ідеологічного підґрунтя.    

Зосереджені на своєму протистоянні з тоталітарною імперією, дисиденти саме її винуватили в занепаді української мови, яке їм видавалося наслідком єдино антиукраїнської політики Московії. Вони, на жаль, не спромоглися розгледіти інші, не раз потужніші за таку політику чинники вимирання українського слова; нав’язати діалог із суспільством, яке зазнавало русифікації; набути в цьому суспільстві моральний капітал та хоч скільки-небудь масовий авторитет.

«Я пропоную – писав, наприклад, І. Дзюба - … одну-єдину річ: свободу – свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання й саморозвитку. Але спочатку й насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду». Лишається тільки гадати, чому автор памфлету «Інтернаціоналізм чи русифікація» ототожнював вільний національний вибір із самопізнанням і саморозвитком, а не, до прикладу, з інтенсивним російщенням, загонами «титушок» для перевиховання незгідних та «Ложись бандера!» у вустах українського (!!!) поліцая. Адже все це теж, перепрошуємо, є виявами свободи національного вибору – як зрештою й поточна готовність українців віддати долю нації в руки олігархічно-промосковської маріонетки з виразними антиукраїнськими інтенціями… Чи, може, пропозиція свободи все ж мала би бути доповнена чимось іще?

Легальний опір російщенню, навіть «підсилений» дисидентським рухом все ж неспроможний був ефективно протидіяти асиміляційній загладі. Українство дедалі розчинялося в російськомовній та російськокультурній «новой исторической общности», але… Цей такий бажаний для державної нації процес приховував ще одну несподіванку, яка довший час залишалася непоміченою й майже не давалася взнаки.