Як сказав Камю

Найдивнішим завжди лишатиметься те, що це місто в жодному разі не стало для мене рятівним арт-колодязем, осередком усієї української «поезії» та «шоколадності». Ото вічно я як нелюдь, граційно змирилася. Мало хто скаже такі брутальні слова про Львів. Але бути у всьому успішним – прісно та нудно, тому буду вважати, що роблю йому невеличку послугу.

Свято знищується тоді, коли ти стаєш безпосередньо на протилежну сторону його процесії, не в колі святкуючих, а в колі тих, хто цей сценарій будує. Так само, коли довго і ретельно готуєш якусь страву – поступово зникає бажання її куштувати, а тим більше – спробувати нею насититися. Ти чаклуєш над вишуканою вечерею, і це прекрасно, але чим довше ти залучений в процес приготування – тим менші твої шанси опісля розслабитись і погомоніти із запрошеними нарівні. Не можливо бути у двох місцях одночасно: або замовляй музику, або ти музикант.

Таких висновків я дійшла тоді, коли зрозуміла, що запізнюючись щоранку на роботу, ненавиджу кожного туриста з потоку – бо я вже не є гостем цього карнавалу, а через годину-дві деякі з цих роззяв обов’язково опиняться за столиками нашого пекельного суші-бару «ЯпонаХата»: в якості відвідувачів. З цього місця і починається «любов». Жодного разу за кілька місяців нам не випала можливість відвідати славетні кав’ярні, галереї, поетичні зустрічі та сейшни, чи хоча б засісти на вечір у одному з автентичних пабів. Якщо викреслити ці пункти з маршруту – яким Львів випростається перед Тобою? Про ці та інші жахіття в наступних абзацах.

Роботу ми знайшли рівно за тиждень. А для її пошуків вже прокидалися за робочим графіком. Виявляється, на кожному кроці чатують «рабовласники» – монополістично налаштовані боси, які мріють отримати владу над усіма силовими ресурсами сучасного студента. Продаж парфумів замість роздачі листівок, набір текстів тільки за наявності «кругленького» страхового внеску, неоплачуваний випробувальний термін розміром з повний робочий день і довжиною у вічність, та інші приємності, які ви знайдете у будь-якому новому та великому місті, але ми віднайшли їх для себе вперше саме тут.

Якщо Ви, будучи у Львові, захочете махнути на суші, знайте: офіціанти Вас вже ненавидять. Як би вони не посміхалися та як би довірливо не вимовляли фразу «мене звати містер ікс, сьогодні ваш столик обслуговуватиму я». Рештою закладів залякувати не можу, хоча здогадуюсь, що відмінностей менше, ніж схожостей. Трудяги працюють за крихітну ставку, радіють як діти, якщо перепадає можливість хапнути «смаколиків» на халяву, та за ширмою стриманості, приблизно десь на кухні, влаштовують пристрасні фольклорні побоїща. Нічна зміна шкрябає миючими засобами кожний сантиметр закладу. Нічого новенького, але кавовим присмаком кориці не пахне.

Квартир та кімнат в газетах не шукайте – юнацькі мрії про дешевий простір тануть із кожним новим автовідповідачем агенції, а в фіналі ми наткнулися тільки на кримінального елемента, який ще тиждень мені надзвонював, величаючи, дослівно, «анджелікою джолі». Господи прости, який колорит. 

Зрештою, краєвид за вікнами дістався цілком прозаїчний. Урбаністична тушка міста з рисами обличчя робочого класу: скрипить, перевертає метал, розвантажує, піднімає нагору тросами та дорогами, як трупи людей у романі Камю. Район «Санта-Барбара» – квартира, в якій за перший тиждень: поламався замок, відвалився кран, впали дверцята шафи, перестав відчинятися холодильник. Під балконом ешелон синіх іржавих вагончиків – метушливий місцевий ринок, городина, ятки з польськими напівфабрикатами, копійчані іграшки та промтовари. І чим, скажіть, – а ви завжди гордо наголошуєте – це місто відрізняється від Чернівців, до прикладу, з їхньою обурливою «калинкою»? Здається, це суто питання піару…

Центр – серце легенди, та в мене завжди навертається тільки одна фраза: «Тут пахне хіпстером». І це нині культ. Скоро можна буде перерізати стрічку на честь відкриття нового виду субкультури: «львівські кавомани», чи щось на кшталт іншої благородної старовини. Я не проти, але ж мейнстрим – не єдине, що могло би гуртувати молодь в університетах, галереях, історичних музеях чи поетичних квартирниках. Невже тільки через це столи ЛНУ щороку ломляться від кількості документів на вступ? Як на мене, ви просто не роздивилися місто з усіх можливих сторін. Ідеальної краси не існує.

Бо як сказав Камю, «найзручніший спосіб познайомитися з містом - це придивитись, як тут працюють, як тут кохаються і як тут помирають».

Власниця квартири хвора на рак, студенти престижних вузів ночами шкребуть ніжки столів в ресторанах, і тільки от сексу в рисах цього старого міста немає. Чому інтелігенція любить себе так нелогічно обмежувати? ;)