Як приручити смерть (рецензія на книгу Яцека Хуґо-бадера "біла гарячка)

«Біла гарячка» – це велика збірка репортажів польського журналіста, одного із найяскравіших представників польської школи репортажу Яцека Гуґо-Бадера; це опис життя соціальних низів колишнього СРСР з перспективи людини із Заходу; «це оповідь про Росію, якої росіяни не хочуть знати».  Та я зупинилася саме на репортажі про евенків (тунгусів) – сибірський малочисельний корінний народ, яких залишилося близько 76 тисяч у світі (за даними 2002 року), з них 35 тисяч проживають у Росії. Після прочитання репортажу, мене не полишає відчуття, що з кожним днем їх стає все менше.

«Надихнувшись» витвором радянських журналістів 1957 року – «Репортаж із XXI століття» – Яцек Гуґо-Бадер наодинці вирушив у довгу і небезпечну мандрівку УАЗиком Росією аж до Сибірської тайги. «Репортаж із XXI століття» описував Радянський Союз через 50 років, тобто якраз у той період, коли Яцек подорожував руїнами великої імперії. Він хотів побачити і відчути на собі справжнє життя найменш соціально захищених прошарків суспільства або так званого соціального дна. Автор каже, що йому не цікаво спілкуватися з олігархами, вони його не надихають, його більше цікавлять знедолені, ніж обрані.

Яцек Гуґо-Бадер писав, що всю філософію журналістської роботи можна виразити одним словом – злитися. «Потрібно зробити так, щоб стати непомітним, злитися з пейзажем». Саме це він і поставив собі за мету в подорожі Сибіром, адже люди неохоче діляться своїм болем, а з особою зі свого середовища це робити легше. Журналіст розповідає: ««Мої співрозмовники найчастіше п’ють горілку самі, щоб їм було легше, щоб менше боліло. Я дійсно частенько «випускаю з людей тельбухи», а для такої операції потрібна анестезія».

Біла гарачка (алкогольний делірій) – розлад свідомості, результат тривалого зловживання алкоголем, у народі зветься просто «білочка». Її симптоми: бзпричинний страх, агресія, галюцинації. Пострадянський світ, описаний Хуґо-Бадером, – це ральність у стані алкогольного делірію. Особливо життя евенків. Їхній біль дуже знайомий і українцям, адже вони втрачають свою національну ідентичність, забувають мову (тільки 15% її знають), культуру: «Навіть, шкури, кажуть, не вміємо обробляти... Тому що загнали нас у радгосп і від усього відучили». У Лєни Колєсової – лідерки місцевих івенків, яка керувала сумнозвісною бригадою номер один – була вхователька інтернату тьотя Валя, яка усіма способами намагалася витрусити з неї власне коріння. У нас, українців, також є така собі тьотя Валя.

Ця історія, для мене, приклад того, як занепадають нації. «Вони одомашнили смерть як собаку чи оленя. Живуть з нею в одній палатці. Разом п’ють, сплять і їдять». Детальний опис смертей 21 члена бригади номер один, для мене тут жорстока алегорія. Ми знаходимося на стадії демонтажу старого радянського світу, як на вулицях, так і у людських головах. Ми тільки вчимося жити, розпоряджатися власним життям та свободою. Тут головне – не хапатися за пляшку, щоб, у результаті, не схопити ножа.

«У цьому тексті 47 разів зустрічається слово «померти», «вбити», «смерть», 10 разів слово «гвитівка», 17 разів слово «горілка» і тільки один раз слово «кохання» й то нещасливе. Якщо не подобається не читай...».  Та я все ж раджу прочитати. Це не буде приємне, затишне читання, але це буде перевірка на моральний больовий поріг.