ЯК ПОДІЛИЛАСЯ РУСЬ ПІСЛЯ "БАТИЄВОГО ПОГРОМУ"

19 липня 2018
Влодко

ЯК ПОДІЛИЛАСЯ РУСЬ ПІСЛЯ «БАТИЄВОГО ПОГРОМУ»

Наслідком розгрому Русі монголо-татарами стало настання чергової «темної доби». Різко скоротилася кількість письмових джерел – з деяких регіонів протягом кількох століть (!) після навали не маємо жодної вірогідної звістки. Нераз перебіг навіть найважливіших подій цієї доби історики змушені реконструювати на підставі здогадок, аналогій, непрямих свідчень тощо, а чимало важливих тем – попросту оминати мовчанкою. Між тим саме цей «темний» період відіграв критичну роль в етно- та лінгвогенезі українства! Муза історії ніби постаралася «підпустити туману» в цьому питанні… а втім, хіба зачаття нового життя не відбувається теж здебільшого в темряві?

Монголи не стали насаджувати на Русі власну адміністрацію. Вони зберегли місцевих князів, найзначніші з яких тепер мусили отримувати в Орді ярлики на княжіння, ризикуючи, якщо нові володарі були чимось невдоволені, знайти там натомість мученицьку смерть. Князі відповідали перед Ордою за сплату данини (здебільшого фіксованої й не надто обтяжливої), а в разі потреби мали брати участь у військових кампаніях своїх сюзеренів, усіма решта питань опікуючись на власний розсуд. По суті єдиними представниками чужоземної влади, з якими пересічний русич міг зустрітися «лицем в лице» були баскаки (фіскальні ревізори), котрі сиділи у найбільших містах. Непокірні князівства зазнавали жорстоких каральних акцій, однак у цілому жахливі спогади про перший прихід «бусурманів» на довший час стали дієвим запобіжником від будь-яких виявів непокори.

Територіальна «циркуляція еліт» в масштабах Русі ще деякий час тривала, проте наслідки навали відчутно поділили східнослов’янський простір. Так, до Новгорода й Пскова монголи не дійшли, іржання їхніх коней ніколи не чули терени майбутньої Білорусії… На заході Галицько-Волинське князівство швидко оговталося від наслідків погрому й, провадячи активну європейську політику, навіть зміцнило свої державні позиції. Ще у передмонгольську добу воно зазіхнуло було на стольний Київ: його князі пару разів приєднували колишню столицю до своїх володінь, а обороною міста від монголів керував галицький посадник… В окремі моменти історії «Королівства Русі», як часом іменувалася Галицько-Волинська держава її контури вже нагадували щось протоукраїнське, але ці моменти були надто швидкоплинними, аби лишити по собі тривкі політичні та культурні наслідки.

«Патріотичні» автори нераз протиставляють політичну історію України, котра порівняно швидко (за «якихось» 123 роки…) позбулася монголо-татарського ярма традиціям Московської держави, яка постала «в кривавому болоті монгольського рабства». Адептам таких поглядів варто нагадати бодай про неодноразові спільні грабіжницькі походи руських князів із монголами проти європейських країн, в яких особливо «відзначилися» галичани на чолі з Левом Даниловичем - «хрещеним батьком» міста Львова… Врахування цих обставин підважує стереотипне кліше про виключно експансіоністську мету опанування руських земель західними державами – для останніх «руське питання» великою мірою було питанням власної безпеки, розв’язання якого вони просто змушені були шукати.

Так чи інакше, з послаблення Русі не могли не скористатися її сусіди… Натренувавши військові м’язи в сутичках із хрестоносцями, литовські володарі виявили, що на південно-східному напрямку на них чекає набагато легша здобич – і невдовзі їхня держава почала стрімко приростати руськими землями. В 1321 р. коаліція руських князів промонгольської орієнтації була розгромлена дружинами Гедимінаса на річці Ірпінь, однак Київське князівство ще певний час перебувало в подвійному підпорядкуванні Литви та Орди, й лише від 1362 р, коли литовці на Синіх Водах перемогли «самих» монголо-татар, воно однозначно ввійшло до складу Великого Князівства Литовського. Продовжуючи розширюватися, останнє поволі ввібрало більшу частину вкраїнських та білоруських теренів і на поч. XV ст. досягло берегів Чорного моря, хоча й не спроміглось надійно там закріпитися.

Для руських земель цей варіант був не найгіршим із можливих. Панування литовців клало край жахіттям ординського поневолення, а сама литовська держава в міру свого розширення стрімко слов’янізувалася. Язичники-литовці не мали власної численної й родовитої еліти, державницької традиції, писемної культури, модерного релігійного культу тощо, тож переймали все це в слов’ян – нераз на шкоду власній етнічній самобутності, але то вже була їхня проблема… Мізерна, попри тривале литовське панування, кількість запозичень з литовської в українській мові* свідчить про те, що ця мова в Україні майже не вживалася – місцева «литовська» адміністрація була здебільшого такою ж слов’яномовною, як і посполиті. В матеріальній та духовній культурі українців так само важко відшукати якісь елементи виразно литовського походження.

Набагато більшу небезпеку становили польські зазіхання на руські землі, напряму пов’язані з загрозами насадження католицизму, полонізації, політичної та культурної асиміляції. Спочатку на шляху польської експансії стояло могутнє Галицько-Волинське князівство, однак через тривалу династичну кризу до сер. ХIV ст. воно вже являло собою хіба змарнілий образ держави короля Данила… Опіка над князівством, буцімто заповідана полякам його останнім, отруєним власними боярами володарем Юрієм ІІ-м стала приводом для кількох польських військових експедицій в Галичину, внаслідок яких останню було приєднано до Польщі. У 80-х рр. XІV ст. , після періоду суперництва за край між поляками та угорцями, тут розпочалася кількасотрічна епоха неперервного польського панування – з магдебурзьким правом, шляхетською демократією тощо, однак заразом із дедалі інтенсивнішою експлуатацією селянства та жорстокішими релігійно-національними утисками.

Від XІV ст. під владою Молдови (спочатку воєводства, а потім самостійного князівства) опинилася Шипинська земля – майбутня Буковина. Натомість Закарпаття ще від часів Святого Стефана, хрестителя Угорщини (ХІ ст.) було приєднано до володінь Угорської корони. Мусимо визнати, що жодний відлам українства не спромігся звільнитися від татаро-монгольського ярма власними силами, з утворенням власної династії та держави. Цей факт, незалежно від його причин, означав довготривале зникнення Русі та русичів (принаймні південно-західного їх відламу, найвиразніше асоційованого зі стольним Києвом) з політичної карти світу.

На степових обширах після Батиєвого походу розселилися монгольські та тюркські кочові племена, номінально підвладні Золотій Орді, однак практично нераз слабо нею контрольовані. Протягом XІV ст. більш численні тюрки асимілювали монголів, і лише деякі знатні родини зберегли свої давні монгольські ймена та пам'ять про азійське походження. Поволі центром тяжіння для цього рухливого й неспокійного середовища став Кримський півострів, з його морською торгівлею, залишками давніх цивілізацій та природними укріпленнями. В сер. XV ст. тут постало Кримське ханство, невдовзі перетворене на сателіта могутньої Оттоманської імперії.

*****

З погромленого й тричі понищеного («проторосіянами», «протоукраїнцями», а на довершення ще й монголо-татарами) Києва митрополит Максим у 1299 р. переніс кафедру у Владімір-на Клязьмі, зберігши за своїми спадкоємцями титул митрополитів «Київських та всієї Русі». Попри безперечно збиткові для українського проекту наслідки цього акту, він на той час не вважався й фактично не був «національною зрадою». Ще довгі століття після розпаду Русі її нащадки зберігали уявлення про свою приналежність до єдиного народу. Повсюдно від берегів студеного Білого моря до сонячних долин Закарпаття вони називали себе «руськими», «русинами», «рутенцями» тощо. Волинські полки билися на Куликовому полі, а московські царі були «спонсорами» православного будівництва в Галичині. Українець Мелетій Смотрицький у Білорусі закладав основи російської граматики, а в західноукраїнських землях продовжив свою діяльність першодрукаря Іван Федоров-Москвітін, тікаючи від погрому, влаштованого його «вдячними» співвітчизниками…

Проте з плином часу уявлення про єдність «розпливалися», втрачали конкретність та актуальність, набуваючи нераз міфологізованих рис... На початку розвідки «Пророк у своїй вітчизні: Іван Франко і його спільнота» Я. Грицак приділив певне місце аналізові самосвідомості галицьких українців у добу, яка передувала народженню Каменяра. Історик дійшов висновку, що в їхньому середовищі, поряд із локальними та конфесійними самоозначеннями, зберігалися певні, слабо окреслені історично й територіально уявлення про свою приналежність до «Святої Русі»: приміром Москва, за одними версіями, входила до складу «Русі», а за іншими – ні… Підкреслимо, що в автора ходить про поч. – сер. ХІХ ст. – давніше ж такі уявлення могли бути більш чіткими та ідеологічно вагомими.

Окремі групи східних слов’ян опинилися в межах політичних утворень із ґрунтовно відмінними законодавчими системами. Вони воювали під різними прапорами, інколи схрещуючи зброю одні з одними. Економічні умови їхнього існування різнилися не менше, ніж герби володарів та плани місцевих еліт. Нові явища, звичаї, традиції, як і слова для їхнього позначення запозичалися цими групами з різних джерел. У локальних говірках розвивалися незалежні навзаєм процеси – за відсутності єдиного центру, вплив якого приводив би їх зрештою до спільного знаменника…

Так, проблема татарських нападів та оборони від них, яка протягом століть залишалася для українців однією з центральних, білорусам була практично незнайома. Натомість спільно з українцями «сябрів» оминула лихоманка «збирання земель» та територіального розширення, яка в росіян виявилася замало не ключовим фактором формування економічного й політичного укладів, ідеології, національної ментальності тощо. Католицькі релігійні та культурні впливи, що їх повсюди в православному світі сприймали з величезними нехіттю та підозрою, у володіннях європейських держав все ж далися взнаки куди більшою мірою, ніж у Московщині; для прикладу в цих володіннях широко використовувалася латинська мова, що її знавців серед московітів у допетровську добу можна було буквально рахувати на пальцях… Таких відмінностей було багато й вони щодалі більше давалися взнаки.

Поняття про Русь не зникло, але його зміст зазнав, сказати б, локалізації. Коли тепер, приміром, киянин казав про «руських людей», він фактично вже не мав на увазі смолян, новгородців, полочан тощо. Своєю чергою, для москвича чи мешканця Ростово-Суздальської землі Київ, як свідчать джерела епохи, став «Литвою». На міжслов’янських кордонах поставали вартівні й митні рогатки, ускладнюючи не лише рух людей і товарів, а й ідей, інформації, культури – протягом кількох поколінь це спричинювало вже й ментальні відмінності та поглиблювало розбіжності в усному мовленні, хоча ці останні на письмі ще довший час «ховалися» за машкарою єдиної церковнослов’янської мови.

* Український філолог-балтист А. Непокупний у своїй розвідці «Балтійські родичі слов’ян» (К., 1979) писав про два десятки литуанізмів, й то переважно в діалектах української мови. Порівняймо із сотнями, якщо не тисячами полонізмів, тюркізмів, русизмів…

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Gachchen 23 липня 2018
То московити словьяни? І "МИШЕБРАТЬЯ? Щось мені внутрішне підказує, що з т.з. росіянином в мене немає нічого спільного.
НЕ ТАК ТІЇ ВОРОГИ, ЯК ДОБРІЇ ЛЮДИ...
Наприкінці ХІХ ст. український рух опинився перед поважними й розмаїтими викликами. Лідери українства мусили шукати відповіді на ці виклики - й тут годі не згадати про ті тяжкі помилки та прорахунки, яких припустилися вони в своїх пошуках і які дали гіркі плоди в наступну епоху змагань за незалежність.
Читати більше
ЩИРІ 2019: 15 зірок знялися в благодійному календарі на тему українських свят
Маша Єфросиніна, Леся Нікітюк, Ната Філатова (ONUKA) і ще 12 українських зірок долучилися до створення благодійного календаря "Щирі", який присвячений традиційному вбранню та українським святам.
Читати більше