ЯК ПЕРЕСЕЛЯЛИСЯ НАРОДИ Й ЩО З ЦЬОГО ВИЙШЛО
 

ЯК ПЕРЕСЕЛЯЛИСЯ НАРОДИ Й ЩО З ЦЬОГО ВИЙШЛО

Тут землі щедрі. Тут річок без ліку.
Всіляки руди в надрах залягли.
І через те отак тут споконвіку —
життя і смерть на відстані стріли.

Які тут не прокочувались орди!
Яка пройшла по землях цих біда!
Мечем і кров’ю писані кросворди
ніхто уже повік не розгада.

                      Ліна Костенко

Лейтмотивом Великого переселення народів було одвічне прагнення бідних та відсталих етнічних спільнот поживитися плодами більш розвинених, але вражених внутрішньою кризою цивілізацій. Платою за цей бенкет була втрата соціальної рівності, а в багатьох випадках і власної ідентичності, проте «гнаних та голодних» це не зупиняло. Доцентрове притягання античного світу визначило основний напрямок цього безприкладного руху, проте він був далеко не єдиним. Хтось шукав легкої наживи, хтось інший – нових ситних пасовищ, а ще хтось мусив тікати світ за очі від перших і других, своєю чергою «штовхаючи плечами» сусідів та змушуючи їх теж полишати насиджені місця.

На хвилях Великого переселення з небуття виринули десятки перед тим нікому не знаних народів. Переважна їх більшість вписали свої імена в історію лише для того, щоб невдовзі безслідно зникнути з її сторінок. Навіть войовничі германці, попри їхні численні епічні походи та завоювання, за остаточним підсумком «записали собі в актив» хіба що здобуття Англії… На цьому тлі вражають уяву територіальні надбання слов’ян, які зі своєї не вельми розлогої та залюдненої прабатьківщини спроміглися лише «у першому турі» поширитися від Ладоги до Егейського моря й від Ельби до верхів’їв Дону. При тому слов’яни не почали й не завершили собою цей рух, а серед його учасників не були ні найчисленнішими, ні найкраще озброєними, ні найбільш розвиненими економічно та культурно; могутніх вождів чи виробленої ідеології вони нібито теж не мали…

Оскільки саме з цієї кампанії почалася еволюція українства та його мови, маємо зрозуміти, на який ґрунт впало насіння слов’янської експансії. У Великому переселенні Праукраїні дісталася роль горловини, через яку у вируючий казан «європейської політики» вливалися дедалі нові потоки ніким не очікуваних дійових осіб цього процесу. Ясна річ, таку роль виконував переважно степовий коридор, натомість лісостепові та лісові області значно меншою мірою були втягнені в цей рух – хоча починався він, як не дивно, саме звідти.

Перший поштовх дали готи. Їх прабатьківщиною був південь сучасної Швеції, де дотепер збереглися виразні топонімічні сліди цього германського племені, зокрема острів Готланд. У перших десятиліттях християнської ери кораблі з готським «десантом» перетнули Балтику й для кількох наступних поколінь готів домівкою стали терени в районі сучасного Гданська. Потім вони повільно рушили вгору Віслою й, долаючи численні переправи, болота та пущі, вийшли на праукраїнські рівнини, де вирішили затриматися на довший час. Тут прибульці створили «королівство» Оюм, землі якого за Йорданом простягалися від Чорного до Балтійського (якщо не Білого!) моря й від Вісли до Волги. Це виглядає явним перебільшенням, тим більше що слідів готів на Півночі чи в Поволжі ніхто досі не виявив, але… Звідки готський історіограф міг знати імена таких віддалених угро-фінських народів, як merens, mordens та ін., якщо його земляки не мали жодних справ із ними?.. Отже, все-таки мали?

В будь-якому разі основним напрямком експансії готів було аж ніяк не Поволжя. Приблизно в 30-х рр. ІІІ ст. н.е. вони вийшли на береги Чорного моря, просунулися до Дунаю й почали серію нападів на кордони Римської імперії. В цих сухопутних і морських акціях військовий та організаційний хист готів допоміг їм залучити на свій бік представників багатьох праукраїнських племен та загони шукачів чужого добра з-поза меж Оюма. Аж у 270-х рр. римляни, пожертвувавши Дакією, спроміглися відбити першу хвилю готських атак. Укриті ранами та обтяжені здобиччю вояки повернулися на терени між Дніпром і Дунаєм, де германському пануванню нічого наразі не загрожувало.

В північних та центральних регіонах Праукраїни з готами асоціюють археологічну вельбарську й, меншою мірою, поліетнічну черняхівську культури. Як для свого часу були вони доволі високорозвиненими, а останню чимало дослідників відносять до кола «провінційно-римських» культур. Зовнішні зв’язки відігравали важливу роль в господарці «черняхівців», які за товари й послуги розраховувалися римськими монетами. Чимало ознак свідчать про стабільність і добробут цієї доби – так, люди жили в неукріплених поселеннях (порівняймо з грандіозними фортифікаційними спорудами минулої епохи), в похованнях відсутня зброя, ті самі цвинтарі використовувалися общинами протягом 150-200 років… Північно-східними сусідами «черняхівців» були носії менш диверсифікованої київської культури.

Панування готів на наших теренах завершилося в 375 р., коли орди гунів перетнули Дон. Тепер уже готи були розгромлені й змушені рятуватися втечею на захід, де стали дійовими особами низки масштабних історичних подій. Мала частина цього великого й могутнього племені, яка сховалася від нападників за Кримськими горами виявилася, на диво, найбільш довговічною. «Гóтскія крáсныя дЂ́вы» ще згадає автор «Слова о полку Ігоревім», а в XVI ст. фламандець Бусбек в Стамбулі запише від заїжджого кримчанина, ставного й світловолосого, близько 80 готських слів…

Невимовним жахом просякнуті сторінки хронік та літописів, присвячені гунській навалі. Стародавні автори ніби змагалися у приписуванні цим прибульцям найбільш потворних рис, висуваючи протилежні навзаєм версії їхнього походження. Від сер. XVIII ст. в науковому світі усталилася була думка про прихід гунів із монгольських степів, звідки на межі нової ери відкочували кудись на захід орди таких собі «сюнну», які перед тим довший час тероризували Піднебесну. Натомість сучасні історики майже одностайно вважають принаймні тих гунів, які «наслідили» в європейській історії такою собі багатокомпонентною сумішшю племен.

Які саме події дали поштовх такому потужному рухові цієї орди? Чи мала вона свою етнічну домінанту й чи була ця домінанта незмінною протягом цілої історичної епопеї гунів?.. Ці питання залишаються наразі відкритими й правильною відповіддю на них може виявитися парадоксальна на перший погляд теза про те, що гуни – це не звичаї, віра, мова чи навіть генетико-антропологічні ознаки певної людської спільноти, а процес, імпульс, хвиля. Що властивість, подібна до корпускулярно-хвильового дуалізму може бути притаманною не лише фотонам і електронам, а й людським спільнотам… Але за цими розважаннями ми надміру віддаляємося від нашої основної теми, до якої саме час повернутися.

Увагу істориків та зацікавлених історією осіб привертають т. зв. записки Пріска Панійського – переказані іншими авторами уривки з твору візантійського дипломата (оригінал до нас не дійшов), який свого часу здійснив поїздку в «столицю» найславетнішого гунського вождя Аттіли. Свідоцтва Пріска, єдиний відомий нам опис країни гунів, побаченої зсередини, спонукають до перегляду усталених уявлень про центральноазійське походження цього народу. З них постає образ радше слов’янського «стольного граду», ніж ставки хана степової орди, а наведені в тексті «гунські» слова (медос, страва) дотепер побутують в українській мові. Тут справді є над чим замислитися… Ми однак схильні в цьому питанні більше довіряти обережності істориків-фахівців, ніж розкутій уяві деяких «реконструкторів», які легко й невимушено роблять із гунів навіть не просто слов’ян, а правдивих українців.    

Неповні три десятиліття перебування гунів в праукраїнських степах докорінно змінили місцевий етнополітичний пейзаж. По-перше, було покладено край понад тисячолітній традиції античної колонізації Північного Причорномор’я, де гунську навалу пережив один лише Херсонес. По-друге, ця навала захопила й потягла за собою значну частину кочового населення, зокрема аланів, які рушили на Захід разом із гунами. По-третє, непрямим, але важливим наслідком вторгнення гунів став занепад черняхівської культури – не так через руйнування її осередків, як через порушення системи міжнародної торгівлі. Останнє своєю чергою створило вікно можливостей для менш залежних від зовнішніх ринків сусідів «черняхівців»…

На межі V ст. володарі гунів перенесли свою ставку в Паннонію, звідки намагалися далі тримати під контролем праукраїнські терени. Після смерті Аттіли (453 р.) міжусобиця між його нащадками та повстання підкорених народів спричинили швидку загибель величезної імперії та зникнення гунів з історичної арени. Саме тоді політико-демографічну «порожнину», яка лишилася по гунах почали заповнювати носії безсумнівно слов’янських пеньківської (спадкоємиці київської) та празько-корчаківської культур, а на сторінках хронік ніби «нізвідки» з’явилися анти й склавини.

Між тим циганський телеграф розносив євразійськими степами звістку про те, що розлогі й багаті причорноморські пасовиська знов лежать перелогом. І через століття після занепаду гунів на ці пасовиська вторгається нова кочова орда зі Сходу… Авари (обри) вкотре довели, що гострим мечем можна підкорити півсвіту, але на його вістрі неможливо всидіти. Їхня епопея в багатьох деталях повторила гунську – хіба що затриматися на орбіті європейської історії аварам вдалося на дещо довший час.

З легкої руки автора «Повісті временних літ» за «обрами» закріпилася вкрай недобра репутація. Їм приписували надмірну фізичну силу, гріх гордині (один із найтяжчих у християнстві) й таку нечувану жорстокість, як використання слов’янських жінок замість тяглової худоби. Останній сюжет був відтворений у десятках «дорослих» та дитячих книжок, шкільних підручниках і навіть художніх фільмах. «Чорна легенда», на яку спирався літописець вочевидь не відображала цілого спектру слов’яно-аварських стосунків – не лише тому, що авари, попри своє варварство, безперечно знали й ліпші способи використання слов’янських жінок, а передовсім тому, що історично слов’яни частіше були їхніми союзниками, ніж опонентами. Вони чудово доповнювали одні одних: авари, неперевершені кавалеристи, були посередніми піхотинцями й ніякими моряками – слов’яни ж, навпаки, вміли воювати на воді й у пішому строю.

Саме під час аварської епопеї слов’янська експансія набула найбільшого розмаху! Енергію тюркомовної кочової орди слов’яни примудрилися використати для досягнення власних експансіоністських цілей, під протекторатом аварів заселивши терени майбутніх Чехії та Словаччини. Тоді ж набрали повної сили та нечуваної жорстокості слов’янські атаки на придунайські володіння Візантії, які завершилися майже суцільною слов’янізацією Північних Балкан. «Прогресивне людство», довший час заклопотане розв’язанням аварської проблеми, не одразу усвідомило нову реальність, яка полягала в тому, що Центральна та Східна Європа перетворилися на майже всуціль слов’янську територію, серед населення якої розпочалися процеси політичного та етнічного переформатування.