ЯК ОПРИШКИ В КАРПАТАХ ЗИМУВАЛИ

Коли ліси вкривало хуртовинами, а ріки товстою кригою, Довбуш разом зі своїми легінями вирушав в довгу і далеку подорож на полонину, у схови... "Час зимувати, інакше нас знайдуть панські гайдуки", - казав Олекса. У кого були сім'ї - розбігалися по домівкам, інші - ватагами по 6-8 осіб зимували в коморах на Чорногорі або в печерах на Бубнищі чи Писаному Камені, куди могло потрапити від 20-ти до 60-ти чоловік. Були й такі, які подавалися до своїх побратимів на Словаччину або Мадярщину. 

У зимарках опришки курили баконтові файки, вигравали на дримбах та флоярах, співали коломийки та колядки, вистругували порошниці та всіляке інше. Годі було шукати входу у такі криївки. А хто чужий зайшов - більше не повертався. Та якби все-таки дістався, то багато б чого побачив... 

Були там і книги премудрі, і магічні обереги. А на столі - виблискував золотий арійський хрест. Стіни вкривали давні бартки та буйволячі шкури, пістолі дбайливо стояли в оливі, а гроші у бербеницях - самі сороківці та червоні. Підлога у покоях була вистелена золотими монетами, награбованими з панських маєтків. Та до тих покоїв такі двері, що ніхто б не отворив, з величезної кам'яної плити, ну хіба, що велет спромігся б відсунути. 

Опришки були сонцепоклонниками, практикували народну магію та цілительство. Ставали у магічне коло-танець «Аркан», крутили бартками та вистукували ними об землю. Месники чудово усвідомлювали, що єдина цінність в людини - це єдність з Природою та рідними Богами, а тому берегли її та цінували свій рід, захищали від чужоземних впливів, загарбників і самозванців. Опришки не терпіли рабства і не ставали ніколи перед Богом на коліна, але хвалили його як свого брата. 

У печерах були продовбані глибокі ями, якими можна було спуститися до дверей. Двері ті вели до пивниць, де лежали величезні бочки зі скарбами та скрині з дорогоцінним одягом, прекрасами й іншими коштовностями, що їх відбирали у панків.

На протязі зими, хтось із опришків обов’язково, час від часу, спускався у долину, щоб дізнатися, що відбувалося в селі, відвідували родичів і знайомих, запасалися харчами, а іноді приводили з собою худібку, щоб заколоти на свята. 

Навесні схованки опришків заростали непрохідними корчами, мохом і густими травами. Багато хто згодом шукав таємничі опришківські скарби, та так і не знаходив нічого. 

Сьогодні душі опришків споглядають з Чорногори на свій рідний край і жахаються. Судилося їм відродитися у цю важку пору, щоб захистити країну, але вже у нових тілах. Це будуть месники духовні, які досвід минулих поколінь помножать на досвід теперішній, в серцях яких запалає вічна і непереможна іскра арійської ватри, котрі власною самопожертвою, а не пустим словом допоможуть рідній Батьківщині звільнитися від чужинських оков... 

© Віталій Креслав (https://www.facebook.com/vitaliykreslav) - етнолог, краєзнавець, засновник т-ва "Спадщина Предків"