Почну одразу із заперечення. Звісно, добре, що є таке свято, то хоча б у цей день приділяємо увагу МОВІ, ПРОТЕ... Мабуть, комусь дуже хотілося, щоб ми почали свою історію не раніше, як із ХІІ століття. Чому таке враження? Бо ж не Нестор-літописець дав нам письмо! Українська писемність виникла задовго до ІХ століття. Але нас применшують, нам скорочують нашу історію! Тому не до привітань...
Однак... День украї́нської писе́мности та мо́ви – це свято розвитку державної мови, яке щороку відзначається в Україні 9 листопада. За православним календарем – це «день вшанування пам'яті Нестора-Літописця – послідовника творців слов'янської писемності Кирила і Мефодія» (цитата з Вікіпедії). А втім, дозволю собі виправити помилки у цьому реченні, вжитому в багатьох джерелах і документах, і просто відредагую: «…вшанування пам’яти про Нестора-літописця: послідовника творців слов'янської писемности Кирила і Методія» (Вікіпедію пишуть теж люди, які помиляються). Це – граматичні помилки. Проте є в цьому вікіпедійному реченні й «грубі» фактичні помилки, якими весь український нарід (і не лише український!) введено в оману.
Чому так сталося? Згадаймо. Свято встановлено 9 листопада 1997 року, коли Президент України Л. Кучма на підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови видав Указ № 1241/97 «Про День української писемності та мови». І, варто визнати, на той час (перші роки нашої незалежности) це було наче й доцільно і віталось. Однак…
Ми ростемо, розвиваємось, пізнаємо те, що імперсько-совєтська система приховувала від нас довгі роки. За 30 років незалежности ми дізналися багато нового про нашу минувшину, і тому думка, що писемність дав нам Нестор, – сьогодні видається хибною. Мало того! Хто цікавиться історією, той уже з упевненістю може сказати, що і мову, й писемність ми мали задовго до Нестора-літописця. І цьому є море підтверджень. Зокрема, й у дослідницькому виданні Віктора Кирунчика, «ТАЄМНИЦІ МАТРИЦІ УКРІВ-РУСІВ» (Науково-інтелектуальна міфосистема). – К.: ФОП Стебеляк, 2013. – 544 с.). Послуговуватимуся сьогодні лише його працею. Як приклади, наведу лише самі цитати, без коментарів.
«У Білояра було 7 братів і 5 сестер, серед яких найвідоміші: Златогор, Либідь, Кий відважний… Саме спадкоємець Златогора скіфський мудрець Етік передав кланові волхвів Ди-гу (Ди-гі) «слов’янську абетку», яка через віки потрапила до рук монахів-християн Кирила і Мефодія!» (с. 289).
«Академічна історія – не просто дуже умовний факт. Все (як завжди) зводиться до питання віри, яка, у свою чергу, виникає з «духовного нутра» кожного, генетичної пам’яті. Звичайно, необхідні ключі, правильні форми сприйняття. Один з таких ключів, як не дивно – українська лінгвістика, українська мова. Нині виявляється, що мова стає найбільш «страшним» свідком історії, недаремно панувало (і панує) прямо-таки навіжене бажання знищити її. І, зауважте, не в усіх, а лише у… Ви їх «мир» пізнаєте духом, на демон-страціях» (с. 307).
«Великоруський народ ніколи не мав родинного коріння з українським. Він утворений на базі фінських племен, змішаних з булгарським і тюркським етносами. Не було й переміщення словянських племен із басейну Дніпро – Дністер в райони Оки, Мещери, Верхньої Волги. В’ятичі – не слов’янські племена» (с. 309).
«Брахман індус твердить, що санскрит прийшов з України і найбільш споріднений з українською мовою» (с. 322).
«Ведичний санскрит вважався священним письмом волхвів-брахманів, послідовників Рами. Своєрідний тайнопис. За даними індійських Вед, брахмани почали їх вести» десь із середини 5-го тисячоліття до н. е.. Є там і глобальна інформація: самостворення Всесвіту почалося 4 млрд 320 млн років тому, що повністю узгоджується із сучасними науковими даними» (с. 326).
«У німецькій мові збереглася назва «венди», якою позначають сукупно слов’ян. Венеція так і названа тому, що її заснували венеди (етруски)» (с. 327).
«Гряде новий, стократ привабливіший звичай
Старому, бусурманському, на зміну.
Там мова тішить слух, там Борисфенів край
Початок здвигам покладе, злама рутину» (Нострадамус, ІІІ, 95).
«Найдавнішими проявами письма нашої мови можна вважати знайдені глиняні таблички у декількох інгульських похованнях району Великого Каменя, а коли з’ясувалося, що знайдене письмо пов’язане фонетично з сензаром (попередник санскриту), то стало зрозуміло, що укрівська (українська) мова – одна із найдревніших, і це значить, що ми – автохтони. Відомо й те, що так звана «черняхівська культура» – територія Скіфії-Скитії, мала древнє письмо, в якому нараховано понад 100 знаків, про нього згадував ще болгарський чорноризець-монах Храбр (відбірний воїн) у ІІ ст. н. е.. Він у своїй праці «Про письмо» вказує, що слов’яни писали римським і грецьким письмом у побуті, але мали алфавіт і своє «старе, священне письмо», яке було «в тайні». Це було книжне письмо власовиця (або курилиця). Курилицею воно називалося тому, що на березових дощечках розігрітим або розжареним вістрям волхви викурювали (випалювали) письмо. Щоправда, це не буквене письмо, а поскладове. Знаки були названі «риси-ризи, тому що писані різами («черты-ризы рос.). Вважається, що ханаанці, які в той час жили на землях Сирії, Лівану, офіційно отримали «алфавітне» письмо у 2000 році до Р. Х. і що їхній алфавіт схожий на фінікійський (гіксікський). ... Це письмо, назване за формою «лінійне письмо В», співпадає з письмом гротів Великого Каменя (власовицею) і Велесової книги, але за визначенням виразно древніше за ханаанське! Тобто є всі підстави вважати, що материнською мовою ханаанського письма було «лінійне письмо В»!
Є й побічні, незалежні підтвердження: напр., академік А. Потебня стверджує, що алфавіт ханаанців дуже схожий на власовицю вигляду 863 року н. е.. Навіть московинський письменник А. Кондратов стверджував, що рідною для шумерів мовою слід вважати українську! Навів прямі приклади: впертий-упертий, хвала-ухвала, згода-угода, вар-узвар, щелина-ущелина, лов-улов, ткнути-уткнути, мліти-умліти, тома-втома, вуста-уста, ява-уява, спіх-успіх, країна-Україна, відерце, барильце, сито…». О. Пріцак (учений-сходознавець) пише про знайдений ним в одному із каїрських архівів лист київських купців, які пишуть у хазарський каганат: «Спілкуємося ми київською мовою, ханаанською!»» (с. 358 – 359).
Рунами було записано багато древніх текстів, ними кодували свої послання тамплієри. «Руни – древнє клинописне письмо наших пращурів» (с. 359).
«Схожі підтвердження виникають несподівано у різних місцях: зовсім недавно неподалік Афін археологи відкопали глиняну табличку, записану лінійним письмом В, яку датують приблизно 1400 роком до Р. Х. (дуже схожу на глиняні таблички, які знаходили у курганах України). Вже визнано, що таке лінійне письмо широко використовувалося на о. Крит, у материковій Греції, щоправда, тепер воно видається як цивілізаційне досягнення тогочасної Греції. Лише знедавна наші вчені археологи поступово, дуже невпевнено на наукових конференціях у публікаціях починають доводити, що письмо Орійанни-Арати найдревніше, проте переписати академічну історію не просто. Але багато незаангажованих науковців приймають тезу поляка (філолога) Л. Гурського, який стверджує, що серед слов’янських мов українська мова найдревніша». (с. 359).
«С. Плачинда знаходить у «Ведах» до 80% однокореневих українських слів! Йому не залежно вторить зав катедри слов’янської філософії Київського університету проф. І. Ющук: «…українська мова (як і латина) кінцево сформувалися у ІІ тисячолітті до Р. Х.». Материнською мовою Шумеру (акаду) слід вважати мову Орійанни-Арати, тобто сензар! Мова древньої Арати – «калька санскриту» – сензар (точніше, санскрит – калька сензару).
Є багато інших взаємно не пов’язаних авторів, які висловлюють схожі переконання» (с. 360).
«Відомий «автор» кирилиці, місіонер-монах Кирило (Методій) спочатку побував у Хазарії і там теж зустрів той самий алфавіт, який складався з 22 букв! Але «отримав» абетку у районі Дніпрових порогів о. Хортиця, з рук Ді-гу; нічого він не створював як мінімум тому, що не знав мови, він отримав вже «готове» письмо русичів. Про це свідчить «Панонське житіє»: «…нашел Кирилл в 861-м году в Корсуне Еванглие и Псалтирь роусь-ким письменом писано, и человека обреть, глаголюща тою беседою, и беседовал с ним, и силу речи принял, и своей беседи начал прикладівая гласная и согласная и к Богу молитву творя, вскоре начал к чести речи сказати и многи ему дивляху». І сам Кирило у «Життіє Константина» (862) прямо вказує, що він від русича навчився (силу мови прийняв): «…оброть же тоу Євангеліє і Псалтить, руськими письмени писано и чловека оброть, глаголюща тою беседою и беседовавьсь ними и силу речи приим…». Прийняв силу мови і скоро почав читати і казати «по-київськи». Навіть після того Кирило не став ні тонким знавцем фонетичних особливостей руської мови, ні мовним філологом як таким. Зрештою, він ніколи не був на «Великій Русі», не «вправлявся» і не практикував мови. Але, виконуючи розпорядження імператора Михаїла, перекладає грецькі літургічні тексти на моравську мову» (с. 363 – 364)…
Отож гадаю, й цих фактів досить, аби переконатись у давності української (руської) мови та її писемности. Тим паче, що Нестор Літописець жив ув ХІ – ХІІ ст. н. е. (нар. близько 1056 р., а помер бл. 1114 р.). Ото, мабуть, тільки й правди, що у церковному календарі день вшанування Нестора Літописця припадає на 9 листопада, та й те умовно...
А тепер подивімося, яке багатство маємо ми, руси-українці, творці нашої мови й писемности! Підсумовуємо:
АБЕТКИ українські
Відомі: «старе, священне письмо», яке було «в тайні» (власовиця, або курилиця), Буквиця (Святоруське Письмо), Руниця (Руни, древнє клинописне письмо), Невпорядкована Азбука, Софійська Абетка, Іванове письмо – українська писемність, яка набула розквіту за часів Антії-України (ІІІ і VІІІ ст. н. е.). Черти і різі: власовиця (або курилиця. Курилицею воно називалося тому, що на березових дощечках розігрітим або розжареним вістрям волхви викурювали (випалювали) письмо. Це не буквене письмо, а поскладове. Знаки були названі «риси-ризи, тому що писані різами («черты-ризы рос.)». Велесовúця (сакральна абетка давніх росів, основа сучасної української абетки), пов’язана з верствою найвищих осіб рахмано-волхвівської духовної системи, яка діяла на Землі в останні 80 тис. років. Мова староотців-рахманів і волхвів. Велесовицею написані дощечки «Велес-Книги». Авторитарні Рюриковичі відверто привласнили собі усі надбання рахмансько-волхвівської системи і держав Дулібії й Роси. Глагóлиця. «Ґрамма́тіки Славе́нския пра́вилное Cv́нтаґма» М. Смотрицького (1619), Український, або Козацький скоропис (16 – 18 ст.), «Гражданський шрифт» (1708), Правопис І. Котляревського «Граматика малоросійського наріччя» О. Павловського (1818), Максимовичівка (1827), Правопис ч-су «Русалка Днѣстровая» (1837), Абетка М. Гатцука (1860), Правопис Т. Шевченка (у «Букварі южнорусськім», 1861), Кулішівка (1856), Зміни до кулішівки П. Житецького і К. Михальчука, «Записки Пд.-Західного відділ.-я Рос.-го геогр. тов.-тва» (1874 – 75), Слобожанський правопис, Ярижка (1876 – 1905), Драгоманівка (герцеговинка, к. XIX ст.), Правопис «Малоруско-нїмецкого словаря» (желехівка) Є. Желехівського і С. Недільського (1886), Орфографія Б. Грінченка (грінченківка) у «Словарі української мови» (1907 – 09).
Маємо ми й АБЕТКУ-ЗАПОВІДЬ!
ЦЯ АБЕТКА – НАШ ДУХОВНИЙ КОД!
Знати її треба всім! «А» – це не «автобус», «Б» – не «барабан» і «баран», «В» – не «ведмідь». Без неї, рідної абетки-заповіді, ми стали обрізаними духовно! Згадаймо і знаймо її:
Азъ букі веде. Глаголь добро єсть. Живіте зело, земля, і, іже како люди, мисліте наш он покой. Рци слово твердо – ук ферт хер. Цы, черве, шта єра юс яти!
Сучасний переклад цього послання:
Я знаю букви. Письмо – це дар. Живіть старанно, земляни, і, як подобає розумним людям, пізнавайте світ! Несіть слово впевнено: Знання – дар Божий! Нумо, проникайте, щоб Сущого світло зрозуміти! (Послання до слов’ян).
Зміст букв: Аз – я, Букі – букви, письмена, Веди – відати, знати, Глаголь – глаголити слово, говорити (сказане і написане слово), Добро – добро, багатство, Єсть – бути, є, Живіте – живіть, Зело – дуже, старанно, вперто (буква передавала звук «дз»), І – зв’язка «і», Іже – ті, які, вони ж (звук «г», «h»), Како – як, наче, подібно, Люди – люди, розумні істоти, Мисліте – «мисліть, думайте, Наш – наш, Он – оний, єдиний, Покой – основа (світу), Рци – наказове «кажи, речи», Слово – слово; те, що пе-редає зміст, Твердо – упевнено, переконано, Ук – основа, знання, доктрина, Ферт – запліднює, Хер – «божественний», Ци – точи, наказове «проникни», Червь – той, хто точить, проникає, Ш(т)а (Ш, Щ) – що, Єр, Єрь – простір-час, сонце, Юс малий – світло, ясний, Ять – зрозуміти, мати.
Тож будьмо пильні, аби нам не нав'язували неправди! Досліджуймо, пізнаваймо, вивчаймо історію, пишаймося рідною, українською, мовою: праматір'ю всіх індо-европейських мов! І – будуймо в собі Україну!
(Любов СЕРДУНИЧ)
Любов СЕРДУНИЧ
9 листопада 2021
