Як народилася ідея ревіталізації мов

Як специфічна соціальна практика, ревіталізація мов, себто повернення їх до повноцінного земного буття після періоду пониження або "напівіснування", є явищем порівняно пізнім. Перші змагання на цьому ґрунті можуть бути датовані кінцем ХVIII-го, а перші вагомі здобутки таких змагань – хіба що 2-ю пол. ХІХ-го ст. Однак ідеологічні та матеріальні передумови ревіталізації мають давню історію, про яку варто сказати кілька слів, перш ніж перейти до розгляду конкретних її прикладів.

Як відомо, культурною "колискою Європи" була Стародавня Греція. Елліни чітко протиставляли себе "варварам" і походження слова "варвар" від "бурмотіти" (себто говорити незрозуміло) свідчить про те, наскільки важливе значення в такому протиставленні надавалося мові. Давні греки створили доволі розвинену науку про мову (терміни сучасної лінгвістики недарма мають переважно грецьке походження), однак вочевидь не пробували застосовувати її для вивчення та опису якихось інших мов, крім своєї власної.

Інтенсивна колонізація вкрила береги Середземного та Чорного морів численними грецькими поселеннями, на теренах яких відбувалася еллінізація місцевого населення. Колхи, скіфи, фракійці, іллірійці, італіки та представники інших народів долучалися до античної культури через грецьку мову та писемність, майже не намагаючись змагатися з еллінами в цій царині. Їх власні мови залишалися неписьменними, непричетними до "вищих сфер", переважно застосовуваними в локальних релігійних практиках та патріархальному побуті.
 
Стародавній Рим протиставив грецькій мовно-культурній експансії міць своїх легіонів, які істотно розширили межі античного світу. Хоча приватно й самі римляни не раз надавали перевагу грецькій, в їхній державі латинська мова була обов'язковою до використання в офіційному діловодстві, а володіння нею – умовою долучення до елітних станів суспільства. Проте в "програму" римського завоювання не входила тотальна романізація. Остання, як і попередня еллінізація Середземномор'я, була наслідком радше культурної переваги завойовників, ніж примусу та заборон; їй майже не піддалися ті підкорені Римом країни, які мали власну вироблену культурну традицію (Греція, Єгипет, Юдея тощо).

Натомість питомі мови Італії, Галлії, Іспанії, Дакії та деякі інші повністю були витіснені латинською, лишивши по собі вкрай убогі сліди. Звернімо увагу на дві характерні обставини цього процесу. По-перше, історія зберегла свідоцтва запеклої боротьби італіків, галів, іберів, даків тощо проти римського панування, але про спроби цих народів затримати свої мови при житті нам нічого не відомо. По-друге, попри наплив в колонії офіцерів, адміністраторів, інтелектуалів та інших освічених римлян, які безперечно стикалися з місцевими мовами, ніхто не намагався зафіксувати письмово, скласти їх словники, граматики тощо.

Античний світ загинув під ударами варварських орд. Настала "темна епоха" хаосу, кровопролиття й… інтенсивних мовних взаємодій, які, на жаль, майже не залишили по собі письмових свідчень. Однак щойно на руїнах античності почали відроджуватися державність, релігійне та культурне життя, як мова Вергілія й Горація знов виявилася поза конкуренцією через виробленість її письмових форм та виражальних засобів, багату культурну спадщину й міжнародне поширення. Християнство вчергове розширило сферу побутування латинської мови та підперло її застосування незаперечним авторитетом католицької церкви. На довший час латинська стала мовою релігії, культури, королівських дворів, дипломатії тощо.

Але дивна річ: на відміну від першої, ця друга латинізація не призвела до витискання латиною місцевих мов! Авторитетна, жорстко нав'язувана "згори", потужно підтримувана елітами латинська ніде не стала мовою масового повсякденного спілкування. Місцеві мови, переживши тривалу добу зневаги, "непомічання" і діалектного розчленування, згодом почали завойовувати дедалі нові позиції в різних сферах суспільного життя, крок за кроком обмежуючи застосування латини. Це був болісний, конфліктний, вкрай довготривалий процес, однак загальний його керунок всюди виявився однаковим і не таким, як за античної доби.

Чому ж цього разу латина відступила перед багатоманіттям місцевих мов, а не навпаки? Адже на боці латинської мови виступали чинники, позірно не менш потужні, ніж за римських часів. Автор бачить таке пояснення цього факту. За античності латинська мова мала природний центр свого розвитку – Рим та прилеглі до нього терени Лацию. Тут латинська була повнофункціональною мовою повсякденного вжитку, в середовищі місцевих мешканців формувалися мовні нормативи, які поширювалися імперією через письмові тексти та емісарів Риму в колоніях. Середньовічний світ такого центру вже не мав, тому зберегтися в статусі міжнародної мови вищого рівня латинська могла лише за умови її невикористання в повсякденному житті – в протилежному випадку неминуче почалося би творення місцевих діалектів, а потім і локальних романських мов "2-го покоління".

Згодом нова доба покликала до активного життя ті верстви населення (купців, мануфактурників, мореплавців), які, в масі своїй не отримуючи латинської освіти, були життєво зацікавлені в ширшому використанні місцевих мов. Натомість у таборі прихильників латини не виявилося осіб, для яких ця мова була би справді рідною, своєю до мозку кісток. Університетський професор читав латиною лекції й писав нею трактати, але в колі сім'ї спілкувався іншою мовою… Монахи цілий день відчитували латинські молитви, але ввечері за келихом монастирського вина співали сороміцькі пісні місцевим діалектом… Для долі середньовічної латини вирішальною виявилася відсутність на міжмовних бойовищах її природних оборонців.

(Мимоволі напрошується порівняння з сучасним станом української мови, ревіталізацію якої значна частина її адептів уявляє керованим "зверху" процесом. За логікою, рушійною силою такого процесу має бути армія державних чиновників, які, не секрет, самі в побуті не є україномовними. Як же ці нещирі оборонці захистять нашу калинову від численних, могутніх і, головне, природних у своєму українофобстві воріженьків?.. Але то тема іншої розмови, до якої ми, певна річ, наразі ще не зовсім готові.)

Так чи інакше близько XVIII ст. провідні нації Європи вже диспонували мовами, які мали вироблені словники та граматики, усталені літературні форми та розлогу практику використання в багатьох сферах суспільного життя. Проте більшість мов континенту продовжували залишатися зневаженими, вузько використовуваними й фактично неписьменними. Їхнє становище було спричинене комбінацією в різних пропорціях таких несприятливих чинників, як відсутність державного статусу, непредставленість в елітах суспільства та незавершеність етнічної консолідації народів-носіїв цих мов.

Живі мови Європи виразно поділилися на "вищі" й "нижчі". Адепти перших швидко забули про важку, не раз сповнену драматичних випробувань (приміром людину, яка вперше переклала Святе Письмо англійською, було спалено на вогнищі) історію набуття цими мовами визнання та повнофункціональності. Тепер ідеологи експансії привілейованих мов, безсоромно спираючись на міць їхнього офіційного статусу, державну підтримку й не раз високу демографічну потужність, прагнули законсервувати понижене становище мов-"міноритаріїв", а не раз і звести їх нанівець.

В цих змаганнях сильніша сторона нечасто вдавалася до прямих заборон використання тієї чи іншої мови на кшталт Валуєвського циркуляру, проте… Приміром, у демократичній Франції довший час не допускалося навіть факультативне вивчення міноритарних мов у школах, а в державних закладах освіти таке положення фактично збереглося дотепер. Навчальні програми та окремі вчителі-"ентузіасти" плекали в дитячих душах почуття сорому за недосконале володіння французькою (провансальське слово Vergonha – "сором" стало прозивним для позначення цього явища), а до учнів, які бодай на перервах намагалися спілкуватися своїми питомими мовами, вживалися жорсткі "виховні заходи".

В різних державах високопосадовці висловлювалися проти використання "нижчих" мов у суспільно важливих сферах, причому ці висловлювання їх підлеглі сприймали як пряму вказівку до дії. Інтелектуали "обґрунтовували" таке становище роздумами про "природну" неповноцінність певних мов, їх буцімто непридатність до висловлення складних понять та високих почуттів, грубість, немилозвучність, "низьке" походження тощо. Але все це було лише вершиною айсберга мовної дискримінації, "підводну частину" якого становила добре знана українцям практика повсякденного глузування, приниження, цькування, відштовхування, яка набирала розмаїтих форм та давалася взнаки за найнесподіваніших обставин. Із цього "мовного гетто" було лише два виходи: остаточна асиміляція в середовищі панівної нації, або…

Тим часом демографічний "вибух" збільшив число носіїв "малих" мов за одночасного зросту соціальної мобільності населення. Вже непоодинокі, освічені представники цих народів тепер не завжди розчинялися в чужомовному середовищі, але зустрічали одні одних, ділилися своїми переживаннями, згадували почуті в родинному колі народні пісні та перекази, з тривогою відзначали ознаки наступу чужомовної стихії. На їхні думки впливали ідеї загальної рівності, закоханого в автентику романтизму, а згодом і "новонародженого" націоналізму.

Ще за доби Реформації окремі священики, почасти під впливом Лютерових практик, пробували використовувати "непрестижні" місцеві мови для перекладу та написання релігійних текстів. У деяких мовах цей імпульс невдовзі згас, в інших продовжився, але в рамках обмеженої мети зробити церковну проповідь зрозумілішою для нижчих верств…

Нове покоління авторів прагнуло обдарувати свої народи повноцінними літературами, які єдині могли спростувати міф про "неповносправність" їхніх мов. Однак для того мало було лише написати вартісні тексти – належало створити мережу їх тиражування та поширення; підготувати зацікавлену й, до речі, платоспроможну аудиторію; розтопити кригу недовіри до національного письменства не лише в серцях чужинців, а й власних одноплемінників… Словом, "сиру етнографічну масу", яка вже почала танути під сонцем модернізації, слід було швидко перетворити на повнофункціональну модерну націю – або ж безсило спостерігати процес її незворотного зникнення.

На зламі XVII-XIX cт. процеси ревіталізації низькостатусних мов стартували з незначним часовим розривом в середовищі багатьох націй Старого Континенту. Інші нації долучилися до таких змагань пізніше, або й значно пізніше**, ще в інших ревіталізація з різних причин переривалася, відкочувалася назад – і згодом розпочиналася знову. Далі ми розглянемо окремі приклади ревіталізації й побачимо, що цей процес у кожного народу мав власну специфіку й не завжди завершувався успіхом. Утім, негативний досвід, як відомо, теж може бути корисним…
 

* "…бо ж не слід питатися в літер латинської мови, як слід розмовляти по-німецьки. Але матір-домохазяйку, дітей на вулиці, просту людину на базарі спитайте про це, притому в рот їм заглядаючи, як то вони говорять – і перекладайте так само! Тоді вони вас зрозуміють та зауважать, що ви звертаєтеся до них німецькою".

Мартін Лютер, "Послання перекладачам"

** Ясна річ, ревіталізаторам пізніших епох уже варто думати не тільки й не так про рідномовну літературу, як про опанування модернізованого інформаційного простору - преси, радіо, телебачення, інтернету, блогосфери тощо.