Читати більше
ЯК І ЧИЇМ КОШТОМ НАМ ВЧЕРГОВЕ РОЗШИРИЛИ ЖИТТЄВИЙ ПРОСТІР
ЯК І ЧИЇМ КОШТОМ НАМ ВЧЕРГОВЕ РОЗШИРИЛИ ЖИТТЄВИЙ ПРОСТІР
Які чинники забезпечили успіх русифікації?.. Насильство? Воно теж, хоча в багатьох інших випадках насильство над мовою та її носіями приносило вкрай обмежені результати (Грузія, Литва) й, навпаки, чимало мов вийшли з ужитку майже без жодного насильства (Шотландія, Прованс). «Підступна» близькість української мови до російської? Однак лише в Європі можна навести не один десяток прикладів тривкого співіснування вкрай близьких між собою мов. Не(до)сформованість українства та його мовної ідеології на початковій стадії процесу? Але, знов-таки, багато народів, чиї мови нині процвітають перебували на той час у схожому стані… Тому звернімо увагу на чинники іншого порядку – сказати б, «конструктивні»*, якби наслідком їхнього застосування не було знищення українського слова.
По-перше, дієвим провідником русифікації став прошарок осіб, для яких російська була рідною мовою, а її поширення – природною формою поведінки, незалежною від плинних політико-ідеологічних обставин та норм закону. Початково це були майже виключно приїжджі – професіонали, військові, чиновники, члени їхніх родин тощо. Вони розносили російську по вулицях і оселях, шинках і крамницях; започатковували російськомовні установи, церкви, школи, видавництва тощо – неофіти російськомовності з числа природних українців масово з’явилися лише згодом.
По-друге, стратеги русифікації повсякчас дбали, щоб перед лояльними до їхньої політики уродженцями України відкривалися дверцята соціальних ліфтів і вони мали спокусливі можливості для особистого зростання. Тисячі українців скористалися цими можливостями, зробивши в Росії або на російській службі блискучі кар’єри адміністраторів, дипломатів, військових, науковців, митців. Імперія адже – це не тільки «кров та залізо», а й величезний ринок, широка аудиторія, грандіозні проекти і… так, здатність «верхів» мислити й діяти в ім’я великої стратегічної мети, а не лише задля цьохвилинної користі!
По-третє, «русский мир» приходив на українську землю не лише, сказати б, у чиновницьких і поліцейських мундирах. Окрім силових структур, справу російщення просували чинники культурного впливу; українській культурі протистояла багата й повнофункціональна (від високої поезії – до блатного жаргону) імперсько-російська культура. Затруєна наркотою московської великодержавності та зневаги до всього «нерусского», вона однак мала розлогі канали поширення й поволі почала впливати на свідомість майже всіх українців. В період політичного поглинання України Московією перевага росіян у цій сфері ще була маловідчутною, однак невдовзі шальки терезів рішучо схилилися на їхній бік.
Згадуємо про ці чинники передовсім тому, що вони мають критичне значення й для відродження мови, про що, схоже, ні сном, ані духом не відають адепти (ре)українізації. Але повернімося до історії появи на Світ Божий України та її «солов’їної». Цей національний проект далеко ще не був завершений, коли згубні для його розвитку обставини почали виникати із зовсім несподіваного боку…
*****
XVIII ст. було ознаменовано низкою російсько-турецьких війн, які відсували європейський кордон Росії дедалі на південь – аж поки наприкінці століття той не вперся в чорноморсько-азовське узбережжя на цілій його довжині від гирла Дунаю до Таманського півострова.
Відтак на володіння Російської імперії перетворилося все те, що перед тим було землями Війська Запорозького, Диким Полем та Кримським ханством. Імперські чинники в різні способи, аж до відверто геноцидних усунули з таврійських степів мусульманське населення й уже в сер. ХІХ ст. про його колишнє там перебування нагадувала хіба що топоніміка. Українці не повстали в обороні своїх традиційних сусідів, щиро втішаючись тим, що споконвічний кривавий наратив національного буття «За річкою вогні горять/Там татари полон ділять…» відійшов нарешті в царину історичних спогадів.
Переможцям дісталися розлогі масиви родючих земель, щедрі надра, зручні морські гавані та інші цінні призи. Вони однак мусили терміново заселити цей край, аби втримати його в своїх руках та скористатися з природних багатств. Про гостроту проблеми свідчить бодай той факт, що саме в ході спроб її розв’язання постали сумнозвісні «потьомкінські села»… Царські урядовці вживали тут різні підходи – запрошували працьовитих німців, зваблювали православних підданих Османської Порти (греків, сербів, молдаван та ін.), цілими селами перевозили російських кріпаків, проте наймасовішим та найдоступнішим людським ресурсом були, безперечно, українці. Крім іншого, російські чиновники давали собі звіт у тому, скільки соціальної вибухівки накопичилося в Україні після ліквідації Запорізької Січі та в ході закріпачення селянства й у колонізації новоприєднаних земель убачали спосіб скерувати бодай частину цієї небезпечної енергії в корисне для імперії річище.
Єдиної моделі колонізації не існувало – її суб’єктами були й поодинокі мігранти (не раз такі, що на попередніх місцях проживання мали конфлікти з владою й законом), і гурти самодіяльних колоністів-землеробів, і поміщики-землевласники, й державні інстанції. Не раз на Південь вирушали великі групи переселенців зі «старої» України, ба навіть цілі сільські громади. Осівши на теренах колишнього Дикого Поля, вони нераз подовгу зберігали традиції регіонів свого виходу: ставили білосніжні хатки під солом’яними стріхами, вишивали рушники, розмальовували писанки; розмовляли, а нераз дотепер розмовляють такою чистою полтавською або чернігівською говіркою, яку на самій Полтавщині чи Чернігівщині вже мало де почуєш… Українство таких переселенців було як правило стихійним, неусвідомленим, механічно успадкованим, а відтак стійким лише до перших серйозних зіткнень із неукраїнськими чинниками.
Між тим урбанізація нових теренів мала важливі особливості. Деякі урбанати, переважно менш значні, тут виникали природним шляхом виділення економічних та комунікаційних центрів, до яких тяжіло населення певних територій – достоту так само, як у «староукраїнських» землях чи на Слобожанщині. Натомість головні міста регіону, військові укріплення та осідки місцевих адміністрацій поставали за задумом і наказом петербурзьких урядовців. Їхнє первинне населення складалося з росіян та російськомовних «інородців», а державні та приватні установи від початку функціонували в рамках єдиної імперської системи й, звісно, в російськомовному режимі. Навіть назви таких міст були підкреслено «немісцевими»: Новоархангельськ, Вознесенськ, Маріуполь, Тирасполь, Херсон, Одеса…
З власне українськими історією та традиціями нові міста Півдня й Сходу були майже ніяк не пов’язані, проте ці засновані чужинцями урбанати, які стрімко розвивалися під опікою центральної влади, ставали центрами тяжіння для місцевого населення. В них легше було «загубитися» (така потреба з різних причин виникала в багатьох), знайти працю й заробіток, збити якусь копійчину, знайти застосування здібностям та енергії, забезпечити кращу долю своїм дітям… ясна річ, якщо беззастережно прийняти накинуті росіянами правила гри, поводитися так, як вони й, звісно, почати говорити їхньою мовою.
Відтак постав феномен «Новоросії»** - території з переважно українським населенням, але, сказати б, російським виразом свого адміністративного, господарського, культурного й духовного обличчя; регіону, де українська мова без особливого опору прийняла уготований їй статус діалекту, недолугої сільської говірки, суржику… Тут напрошується аналогія з деякими латиноамериканськими країнами, які перед зовнішнім світом та в публічних практиках постають як суто іспаномовні, хоча більшість їхнього населення становлять чи донедавна становили індіанці.
Чи коректним є позначання описаного вище процесу терміном «русифікація»? Принаймні в прямому сенсі цього поняття – мабуть ні, бо тут не мала місце заміна автохтонної мови російською; нові населені пункти, установи, галузі діяльності тощо одразу поставали як російськомовні. В історії, приміром, Одеси або Маріуполя навряд чи можна виділити бодай короткий період панування там української мови; на металургійних комбінатах Півдня чи кораблях Чорноморського пароплавства вона так само ніколи не була домінантною... Разом із тим «новоросійські» міста та установи ставали вогнищами русифікації, в своєму лоні перетворюючи сотні тисяч природних українців на ментальних росіян, а згодом і поширюючи потужні впливи на вже суто українські терени.
Втім, на початках цього процесу ніхто не міг передбачити ні його майбутній розмах, ні ціле розмаїття наслідків. Народжувані в лоні романтизму українська суспільна думка й національна самосвідомість довший час оминали увагою проблему Новоросії; «ментальна Україна» початково не мала визначених кордонів і була насамперед простором розгортання національної історії та міфології. Землі теперішнього Півдня та Сходу України посідали в цьому просторі місце чужої та ворожої периферії – тут «у городі Килії татарин сидить бородатий…», а степами попри Савур-могилу тікали «із землі турецької до городів християнських» троє братів…
Лише пізніша праця етнографів і статистиків, а особливо наступне відродження українського питання в політичному контексті призвели до формування уявлень про місце цих земель у складі України. Останній процес, на жаль, відбувався за недостатнього усвідомлення всіх супутніх проблем та мізерністю й неадекватністю засобів для їхнього позитивного розв’язання.
* Власне вони були чинниками розбудови російськомовного простору. Доля українства приносилася (й приноситься дотепер!) у жертву такій розбудові нераз автоматично, сливе «непомітно» для самих будівничих.
** Ми дозволимо собі вживати цей термін, якщо не буде спеціальних зауважень, для позначення всіх колонізованих українцями в рамках російської експансії нових земель, а не лише теренів Новоросійської губернії абощо.
Умови використання матеріалів сайту
Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку
Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com
Читати більше
Читати більше
Читати більше