ЯК ФОРМУВАЛАСЯ УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИКА БІЛЬШОВИКІВ

Українська політика більшовиків була доволі нестандартною й у багатьох моментах парадоксальною. Вона поєднувала непоєднуване: нечувану жорстокість у викорінюванні українства – з формальним демократизмом (теж нечуваним!) національного будівництва, ба навіть із зусиллями «верхів» для затримання вмираючої нації при житті та імітації її розквіту. Втративши природну розвиткоспроможність, українство зберегло в рамках цієї політики значну частину свого символічного капіталу й розбудувало систему національних інститутів. Феномен одностайного голосування за незалежність від століть поневоленого й великою мірою асимільованого народу принаймні на 80% був наслідком саме радянського виховання й хіба на решту 20% - тяглості історичних традицій, впливів націонал-дисидентів та/або діаспорного українства тощо. Це говорить про те, наскільки важливим є сутнісне розуміння згаданої політики й, зокрема, процесів її формування.

На момент історичного дебюту більшовизму російський революційний рух не диспонував виробленими поглядами на українське питання. Революціонери-великороси здебільшого «недобачали» цього питання; їх дратував опортунізм українофілів, хоча багато хто був схильний піти назустріч окремим запитам останніх (наприклад про викладання українською мовою в народних школах). Самі ж українці, долучаючись до лав противників режиму, зазвичай швидко починали мислити «общерусскими» категоріями. В декабристському, народницькому, ранньому робітничому та інших опозиційних рухах «український вектор» був виражений вкрай слабо, а власне українські опозиційні партії почали формуватися лише на зламі ХІХ-ХХ ст., майже одночасно з приходом у велику політику В. Ульянова-Леніна.

Останнє ім’я, справедливо асоційоване нині з жахливими злочинами проти людства й людяності, належало насправді доволі неоднозначній постаті, що її величезний вплив на перебіг подій та розвиток ідей неможливо заперечити. Ставши від юних років непримиренним противником царату й знайшовши в ученні Маркса зброю для повалення цього режиму, Ленін зрозумів водночас, що пролетарська революція має шанс на успіх у переважно непролетарській країні лише в разі її резонансної взаємодії з іншими антирежимними рухами, зокрема – національними змаганнями поневолених Росією народів. «Ілліч» перейнявся цією ідеєю, бувши одним із небагатьох російських політиків, геть позбавлених великоруських шовіністичних сентиментів. Його дореволюційна публіцистика просякнута глибокою, нераз дотепною критикою національної політики російської влади, в тому числі її постави щодо України та українців.

Якщо демократизм переважної більшості російських лібералів закінчувався на «українському питанні», то Ленін, навпаки, навіть визнаючи національну консолідацію українців та білорусів процесом незавершеним (отже таким, що його результати ще можна переглянути), беззастережно поширив на них право націй на самовизначення. Більшовики певний час не могли «переступити» через цей принцип і конфлікт між ними та УЦР виник не «напряму», а як похідний сюжет на тлі намагань «червоного» Петрограду придушити Доно-Кубанський осідок контрреволюції. За деякими свідченнями, «Ілліч» початково був проти інтервенції й «здався» лише під тиском своїх партійних соратників.

«Вождь пролетаріату» проте швидко почав розглядати Україну як таку собі бездонну хлібну комору, з якої треба, не зупиняючись перед насильством, вимести все до крихти для порятунку голодуючої Росії. При тому маріонеткові структури «радянської України» створювалися чисто штучними способами, про що Ленін сам видавав відповідні розпорядження. Тут однак життя внесло свої корективи – збільшовичені Ради промислових регіонів Сходу не захотіли ставати частиною українського цілого, хоча б і «червоного», створивши окрему «Донецько-Криворізьку Радянську Республіку (ДКРР)», яку воліли бачити в складі радше Росії, ніж України й яка приєдналася до «Української Радянської Республіки» лише під тиском Леніна та його емісарів.

Цей епізод заслуговує на глибший аналіз. Чим було мотивоване проголошення автономії й наскільки відповідало воно реальним прагненням її населення? Постанню ДКРР не передував жодний референдум абощо, тож на останню частину питання може дати відповідь хіба поглиблений аналіз історичних джерел. Відомо лише, що місцеві ради регіону поділилися в оцінках акту про автономізацію… Сама ж ця ідея виникла ще до революції й розроблялася попервах в середовищі місцевої гірничопромислової еліти. Так, уліті 1917 р. керівництво Ради З’їзду Гірничопромисловців Півдня Росії звернулося до Тимчасового Уряду з наполегливим проханням не допустити передання промисловості Півдня «провинциальной автономии и может быть даже федерации, основанной на резко выраженном национальном признаке». Більшовистські «батьки-засновники» нової «республіки» вважали, що «на местах федерации Российских Социалистических Республик будут строиться не по национальным признакам, а по особенностям экономически-хозяйственного быта» (С. Васильченко).

Не виражені в явний спосіб, українофобські мотиви імпліцитно були присутні в поглядах і діях «автономізаторів». Коротка історія ДКРР, як і ще коротша кривавва епопея «Одеської Народної Республіки» засвідчували наявність в промислових регіонах Півдня й Сходу потенціалу спротиву українізації – мабуть невипадково провалилися й усі спроби поширення контролю УНР на ці території. На цьому тлі позиція Леніна щодо обовязковості включення згаданих регіонів до складу України, хай навіть «червоної», може бути пояснена наступними міркуваннями. По-перше, постання самопроголошених «республік» могло торпедувати замирення з німцями (керівники ДКРР відкрито прогрожували кайзерові війною в разі перетину німецькими військами її кордонів). По-друге, «Українська Радянська Республіка» початково майже не диспонувала власними територією та ресурсами, натомість перехід під її контроль Донецько-Криворізького регіону одразу робив її потужною альтернативою «буржуазній» УНР. І, по-третє, не слід забувати, що в свідомості Леніна тверезий аналітик та кривавий диктатор ніколи не перемогли остаточно романтика революції. Він мабуть щиро вірив у життєздатність проекту «Радянська Україна», відтак прагнув зробити своє дітище якомога більш потужним і самодостатнім.

Втім, в партії більшовиків, ба навіть в її українській філії вистачало осіб з великодержавними, російсько-шовіністичними поглядами. Таким видавалося, що розгром УНР та її витискання з військово-політичної авансцени створюють сприятливі умови для того, щоб припинити «ламати комедію» національного рівноправ’я й почати будувати «нормальну» російську комуністичну імперію, де інородці «знатимуть своє місце». Приміром, Х. Раковський вважав українську націю «вигадкою інтелігентів», а на засіданні Київської міської ради публічно заявляв, що «декретування української мови як державної є реакційна, нікому не потрібна справа». Проте життя несподівано почало вносити свої корективи в очікування «червоних» адептів «русского мира»…

Серед більшовиків не бракувало вдумливих аналітиків. Ті розуміли, що досвід власної державності, хоч який короткий та малоуспішний, глибоко врізався в свідомість українців і що спогади про цей досвід неодмінно даватимуться взнаки. «Перебити» ці небезпечні для нової влади спогади можна було тільки створивши їм противагу, давши «молодшим братам» іншу інституцію, яку ті могли би вважати еквівалентом утраченої національної державності.

Сама КП(б)У в перші роки свого існування становила строкату суміш людей різних національностей, яка виглядала карикатурою на саму ідею національної компартії. Це кидалося у вічі навіть прихильникам комунізму, маси ж українців просто сприймали більшовицьку владу, як окупаційну. «Коренізація» стала нагальною потребою більшовизму; комуністам необхідні були видатні особистості, які досконало володіли мовою, знали та відчували місцеву специфіку, могли сперечатися й переконувати українців у своїй правоті. Інакше кажучи, партія мусила терпіти в своїх лавах людей, які «небезпечно балансували» між комунізмом і націоналізмом. Такими були, приміром, С, Мазлах і В. Шахрай, які в 1919 р. в Саратові (!) випустили книжечку «До хвилі», в якій, блискуче оперуючи саме марксистською діалектикою, доводили необхідність побудови незалежної Української держави, сміливо викликаючи самого Леніна на полеміку з цього приводу.

Такого роду виступи не лишалися непочутими. Приміром, вже згаданий нами Х. Раковський, румунський болгарин із походження й початково палкий противник українства, невдовзі почав відстоювати ідею самостійної української компартії, повязаної з російськими комуністами лише через структури Комінтерну. Сам «вождь світового пролетаріату» ніяк не відповів авторам «До хвилі», проте його твори засвідчують, що він був знайомий з ідеями цієї брошури й вони справила на нього неабияке враження.

Не забуваймо, що провід більшовиків мислив категоріями «світової пролетарської революції» й укладав величезні кошти в організацію комуністичних повстань та утвердження дружніх собі режимів у багатьох країнах світу. Аби схилити народи та лідерів цих країн до спілки з «червоною» Москвою треба було показати їм переконливі приклади відмінності комуністичної національної політики від імперіалістичної; звичні в українському випадку аргументи етнічної спорідненості та спільної історії не могли допомогти росіянам, коли ходило про Польщу, Німеччину чи, приміром, Китай. Отже, Україна, Білорусія, Кавказ та інші «совєтізовані» неросійські регіони мали, крім іншого, відіграти роль таких прикладів – «заманухи» до комуністичного раю.

Завершення громадянської війни призвело до певної «лібералізації» радянської політики. Розуміючи, що більшовики добряче «наламали дров», Ленін в останніх своїх працях намагався виправити наслідки бодай найбільших їхніх прогрішень та зловживань, зокрема в царині національної політики. Поринаючи в невиліковну хворобу, поволі втрачаючи важелі реального впливу на ситуацію, більшовицький лідер мобілізував весь свій величезний авторитет, аби домогтися часткового коригування партійного курсу. Висловлена Леніним в цей період позиція з національних питань зробила б честь будь-якому менш одіозному лідерові. Недаремно І. Дзюба у відомому аналітичному дослідженні «Інтернаціоналізм чи русифікація?» критикував радянську національну політику 60-х рр., посилаючись не на досвід сучасних йому демократичних країн, а саме на положення ленінських праць та практики раннього більшовизму.

«Ілліч» наполягав на тому, аби Україна та інші національні республіки стали рівноправними співзасновниками СРСР, а не ввійшли як автономії до складу Росії. З його подання Радянський Союз був і залишається єдиним прикладом новочасної держави, конституція якої передбачала, хай у суто декларативній формі, право певних територіальних одиниць на вихід з її складу. Ба більше, він припускав і те, «что «свобода выхода из союза», которой мы оправдываем себя, окажется пустою бумажкой, неспособной защитить российских инородцев от нашествия… истинно русского человека, великоросса-шовиниста, в сущности, подлеца и насильника». Відтак розглядав можливість збереження СРСР лише як військово-дипломатичного об’єднання, в якому розв’язання всіх решта питань буде полишено національним наркоматам.

Ленін прямо заявляв, що великодержавний російський націоналізм становить більшу небезпеку для новопосталого режиму, ніж націоналізми пригноблених Росією націй, щодо яких він радив виявляти якнайбільшу терплячість і толерантність. Хоча реальна політика СРСР виявилася прямо протилежною цій настанові, її роль принаймні як моральної максими важко переоцінити. Чесно кажучи, годі уявити собі лідера якої-небудь демократичної країни, приміром Великобританії чи Франції, котрий публічно проголосив би англійський чи французький великодержавний шовінізм більшою загрозою для своєї держави, ніж відповідно шотландський чи бретонський націоналізми…

На думку Леніна, «интернационализм со стороны угнетающей или так называемой «великой» нации (хотя великой только своими насилиями, великой только так, как велик держиморда) должен состоять не только в соблюдении формального равенства наций, но и в таком неравенстве, которое возмещало бы со стороны нации угнетающей, нации большой, то неравенство, которое складывается в жизни фактически». Він пропонував запровадження «найжорсткіших правил» відносно вживання національних мов та проти русифікації під приводом єдності залізничної служби абощо. Звертав увагу й на те, аби кадри нової влади готувалися на місцях, з місцевого населення, а не призначалися з центру. «Тут потребуется детальный кодекс, который могут составить сколько-нибудь успешно только националы, живущие в данной республике».

Хіба пару разів проскакує в цих ленінських тезах підозріле положення про «поступки» національним меншинам – поступки адже є елементом нерівності, чимось таким, що може бути дано й взято назад під будь-яким приводом. Поширити федеративний принцип на побудову керівної партії «вождь світового пролетаріату» також відмовився… Цього попервах скромного політико-ідеологічного «плацдарму» Москві виявилося достатньо, аби розгорнути з нього небавом безпрецедентний наступ на помпезно проголошені й «на папері» достатньо захищені права неросійських народів СРСР.

Обкладинка - pinterest.com.