XVII СТ. : ПОЛОНІЗАЦІЯ, ВІДРОДЖЕННЯ, ПОЧАТОК РУСИФІКАЦІЇ

17 серпня 2018
Влодко

Історичні межі XVII ст. не збігаються з його хронологічними рамками – можна назвати різні дати початку та кінця «епохи XVII ст.». Так чи інакше особлива важливість цієї епохи для долі українства та його питомої мови не підлягає жодним сумнівам, хоча в різні її періоди в різних куточках української ойкумени відбувалися відмінні навзаєм, нераз «протилежні за знаком» процеси, з-поміж яких важко виділити один магістральний напрямок.

Після Люблінської унії істотно посилилися процеси полонізації України. Попри законодавчу захищеність «руської» віри та всупереч активному спротиву православної шляхти, міщан, козацтва відбувався наступ католицизму, а разом із ним – польської мови та культури. Останні редакції Литовського статуту виходили вже польською мовою, поволі на неї переводилося діловодство тощо. Полонізація не була цілком насильницьким процесом: чимало представників українських еліт, спокушені шляхетськими привілеями та чарами польщизни самі обирали для себе цей шлях. Українцями лише в релігійній площині, які писали польською мовою й жили в світі польських інтересів були навіть такі видатні оборонці православ’я, як М. Смотрицький, С. Косів, П. Могила, та ін.

Національні змагання, ба навіть звільнення частини українських земель від польської влади не поклали край полонізації – ще довший час українські еліти великою мірою залишалися польськомовними*. Так, повсюдним засиллям у Києві польської мови був уражений  мандрівник, який відвідав місто… в 40-х рр. ХІХ ст. На той час щоправда дні цього засилля вже були полічені, але про це ще мало хто здогадувався.

Тим часом у Молдавському князівстві після довготривалої «мовної війни» шалька терезів почала схилятися на бік місцевої мови романського походження, яку згодом назвуть румунською**. Саме в XVII ст. зі староукраїнської на цю мову переходить місцева адміністрація, а Г. Уреке складає нею «Letopiseţul Ţării Moldovei» («Літопис землі Молдавської»). Українці Буковини втрачають відтак надію стати панівною нацією князівства, залишаючись у статусі мовно-національної меншини… Дуже відмінним від решти України шляхом розвивалася в цю епоху історія Закарпаття, терени якого стали місцем запеклих змагань між Австрійською імперією й чинниками, які обстоювали політичну самостійність Угорщини.

Все ще недопущена «легально» до церкви та адміністрації, народна українська мова в епоху XVII ст. переживає тим не менш свої зоряні години. Вона набагато рясніше, ніж у попередні епохи просочує собою староукраїнську мову, «наповнюючи церковнослов’янські стільники українським медом» та підносячи останню майже до статусу книжкового варіанту національної мови. Одночасно зростає потреба в тлумаченні старослов’янських текстів – славнозвісний «Лексикон славеноросский…» П. Беринди (1627) вже містив понад 7 тисяч статей***.

Після Хмельниччини староукраїнська мова починає широко застосовуватися в канцелярських та релігійних практиках, створюючи оригінальну термінологію, або ж засвоюючи іноземні терміни у відповідній лексичній обробці. «Старайся, жеби всі люди зрозуміли тоє, що ти мовиш на казанню…» - закликав, приміром, видатний церковний діяч тієї епохи Й. Галятовський. Українською заговорили представники різних класів і станів суспільства, включно з найвищими, вона проникає в листування приватних осіб – таких наприклад, як І. Самойлович та І. Мазепа.

Ми зазначали (див. «РЕСУРСИ МОВИ: ДІАЛЕКТИ»), що найпереконливішим «свідоцтвом про народження» національної мови є корпус написаних нею літературних творів. У згаданий період вплив народної мови щораз більше відчувається в красному письменстві, зокрема в релігійній та панегіричній поезії. Нею написані інтермедії «Найкращий сон» та «Продав кота в мішку» Я. Гаватовича, любовні листи гетьмана І. Мазепи, або його ж славетна, «вічно актуальна» дума «Всі покою щиро прагнуть…». Не підлягає сумнівам широке використання народної української мови в шкільній та вертепній драмі тієї епохи, хоча відповідні твори відомі нам лише у пізніших записах.

 Саме в XVII ст. були вперше зафіксовані на папері українські думи, відбувся розквіт інституту кобзарства та сформувався найдавніший пласт тих народних пісень, які дотепер співають українці. Від тієї ж епохи дійшли до нас і перші авторські перлини українського вокалу, пов’язувані з ім’ям легендарної полтавчанки Марусі Чурай. 

Хмельниччина, ця найбільша визвольна епопея українського народу лише частково досягла своєї мети, та й тих досягнень надовго втримати не вдалося. По смерті Б. Хмельницького з-поміж ватажків українства не знайшлося потужного лідера з державним підходом, стратегічним мисленням і достатнім авторитетом серед українства. Далися взнаки непогамовані хуторянські амбіції козацької старшини та її надміру багатий досвід в лавіруванні між зовнішніми потугами. Продовженням національної революції стали не реформи, а Руїна, яка не припинялася фактично аж до гетьманування Мазепи (1687-1708). Мова виявилася однією із дуже небагатьох царин буття тогочасного українства, де можна спостерегти в цю епоху посилення національної єдності (що зауважив Ю. Шевельов) та очевидний поступ.

…Як відомо, Майдан 2013-2014 та наступна національно-визвольна війна мали одним із наслідків активізацію втечі українців за межі рідної землі. Точнісінько такі самі процеси відбувалися в XVII ст. під час великих козацьких повстань, однак тоді вони принесли українству (чого не спостерігаємо в наші дні) й певні територіальні здобутки. Почалося масове заселення Слобожанщини – величезної, завбільшки з пересічну європейську державу територію на вододілі Дону та Дніпра, яка після Батиєвої навали залишалася майже безлюдною.

Після низки політичних трансформацій край на поч. XVI ст.  увійшов до складу Московії, яка проте не контролювала його реально. Набагато певніше від московитів почувалися на цих просторах татари, котрі безперешкодно переходили їх, нападаючи на центральні регіони Московської держави. На кілька століть головним болем московських великих князів, а потім царів стало укріплення південного кордону. З послідовністю, незалежною від поточних політичних розкладів і, на жаль, майже не притаманною українцям росіяни будували засіки, фортеці, укріплені лінії, методично просуваючись на південь. При тому вони розуміли, що повноцінне закріплення території потребує її заселення та господарського освоєння.

Через це приплив українців, розпорядних у господарстві та досвідчених у військовій справі, був украй бажаним для російських воєвод і вони всіляко стимулювали цей процес, не лише «підгодовуючи» прибульців та надаючи їм пільги, а й дозволяючи до часу зберігати звичні для них форми суспільного устрою. На відміну від Запорожжя, сюди переселялися переважно люди сімейні, нераз навіть великі родини й цілі громади.

В епоху XVIІ ст. населення Слобожанщини швидко зростало. Потужні на решті українських земель польські впливи були тут майже невідчутними, натомість Слобідський край став першим і на довший час єдиним фрагментом української ойкумени, де було присутнє російське населення й відбувалися міжнаціональні, культурні та, зокрема, мовні взаємодії між українцями й росіянами. На першому етапі кількісна перевага українського елемента принесла свої плоди – більшу частину Слобожанщини було українізовано (як у межах поточних українських кордонів, так і поза ними) й вона, поки що майже непомітна в загальнонаціональному суспільному та культурному житті, згодом стане однією з базових територій формування модерної української нації.

…Погамувавши спрагу помсти, українські трудящі виявили, що закушувати цей міцний напій їм особливо нема чим. Вони окропили «вражою злою кров’ю» здобуту волю, але та, на диво, зійшла не рясно й ужинки аж ніяк не були щедрими. В такому пробуджено-розшарпаному, піднесено-несформованому, натхненному звитягами й водночас зубожілому внаслідок Руїни та приниженому неспроможністю своїх еліт стані зустріло українство початок русифікації, що її перші акти мали місце тоді ж, в містку й суперечливу епоху XVIІ ст.

* Дивовижний факт повідомляє, зокрема, Т. Таїрова-Яковлєва: під час українських визвольних змагань (!!!) діти багатьох козацьких старшин перебували на польській території, навчалися там, ба навіть служили при королівському дворі… І ми ще дивуємося, як наші, прости Господи, «елітарії» примудряються під час війни з Московією відвідувати її, провадити з ворогом спільний бізнес, ба навіть «світитися» у футболках із написом «Russia»? Все набагато глибше, панове, ніж нам то видається: не «зрада» а національна традиція!  

** Під ті часи «мовний контрнаступ» молдаван був великою мірою «компенсований» широкою участю представників цієї нації в українському державо- та культуротворенні, ба навіть у змаганнях за українську мову – згадаймо бодай славетні імена І. Підкови, П. Могили, П. Беринди та ін.

*** Мета видання «Лексикону…» П. Беринди, який став видатною подією в процесі кшталтування української мови була насправді цілком протилежною: відновити церковнослов’янську мову, як знаряддя обстоювання православ’я, себто об’єктивно – потіснити й «поставити її на місце» українську. Воістину недовідомі шляхи Господні!

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

"Брий": оповідання
2018 року оповідання "Брий" потрапило до короткого списку конкурсу МАТЕЛОТ - першого українського конкурсу морської прози імені Лисянського, організованого Антоном Санченком, порталом Літакцент і видавництвом ТЕМПОРА. Приємного читання!
Читати більше