викидень буття

Є моменти , про котрі згадуєш й знову ж таки повертаєшся після проходження певного часу. Щось, що певного часу було сказане чи зроблене, знову з'являється , лишень в іншій формі і ти знову думаєш, чому зрештою ти думаєш про теж саме, над чим колись замислювався. Про це згадував Мамардашвілі, постійно об'єктивний та позитивно глобальний філософ усіх часів: Мераб звів взагалі сам пізнавальний процес до науково-природньої парадигмальності, тобто з'єднював антагоністів в свій професійний метод /природнє та штучне, емоційне та раціо, фізичне й іматеріальне, окультне та увіруване/. Так в житті все певною переплетене, лишень хтось завчасно зробив ідеологічні передумови догматів та обмежень. Насправді, жодних обмежень, бо добро доповнюється злом / зокрема казки придумали для терапії дорослих/, біснувати співіснують поряд із архангелами, маги із нечистотами, всюди є біози, нормальні й паранормальні - так вже вибудована сама складова різного підгрунтя та рівнів...
Мамардашвілі взагалі відніс саму думку та її виникнення до надприродніх субстанцій/ як грім чи блискавка/ й розщепив слова на літери, а літери на атоми, тому слова також в сполуках мають форми постійні й неконстантні- тому смерть завжди супроводжується народженням. 
Мераба згадав невипадково, бо сам він окреслив сучасне мислення й традицію мислення до викиденів буття, неповноцінних проявів чиєїсь Недо-стеменної допрацьованості в певних аспектах, що зокрема не дивно, бо час летить, й події поїдають одна одну із миттєвим азартом. Вичерпність стала небезпечною, як стало небезпечним бути добрим чи милосердним. Світ стає дедалі жорсткішим й випадковим. Так думав й Арто, не дивно, бо Мераб детально вивчав все життя Пруста й Арто до найменьших дрібниць. А з дрібниць породжується ціле. 
Як з міфів породжується дійсна реальність, а Космос вигадали від нудоти, не факт, що в тій невідомій безодні щось є страшніше за привидів, котрі повзають днищами океанів...
З міфу народився героїзм, героїзм є преамбулою Вонегута, тому припаркуємо той ровер біля сірої стінки.
Якщо думка має своє субстанційне атомарне буття, тоді варто зрозуміти, що все, що ми Породжуємо не має жодного сенсу, бо все створив Бог, й поїхав собі десь на легітимну рекреацію. Це з Арто. А там театр й гра. Арто також думав, як і Мераб, що за грою в театрі є ще одна гра паралельна, тобто все має декілька підтекстів, які можуть поєднатись запевних умов... 
Це вже дослідження й форми вивчення, бо атоми мають свою психіку, а без психіки жодного формального контакту чи взаємодії, тобто ми себе бачимо й розуміємо тільки через інших людей в реальному житті й більш об'єктивному ретроспективно-історичному в контексті світових явищ. Ось так, це історична психологія.
Це все доволі нудно, а те, що є нудним може бути або історично досконалим в майбутньому або ж дегенеративно прогресивним в реальному. Творення не має мати контакту із реальністю, лишень підживлюватись, а не вступати в відкриті формі біозів...
Тут майстром був Карл Юнг, він в усьому бачив архетипи, як Кант свого часу речі-в-собі, і він дуже влучно свого часу, /на прохання людей та знайомих/, поставив діагноз Джойсу, верніше хотів покласти діагноз, але не зробив цього принципово із-за підозри в геніальності твору, тобто все нудне й нецікаве є Геніальним, бо там є момент внечасовї парадигми. Такою ж нудною є 100 років Маркеса, але нудота в 800 сторінок опису лишень однієї доби, хоча, якщо вхопити міцний транквілізатор, одна хвилина може тривати цілу Вічність...
Можливо Джойс напивався, як Толстой, чи скажімо Бальзак випивав 10 
літрів кави на день, але здоров'я задля мистецтва треба пожертвувати,бо культура більш жорстока за саме жорстоке буття, більш репресивна і викидана...
Тому шукаючи щастя, ви його неодмінно втратите, а коли знайдете знову, будете благати вищі сили дати вам нове випробування для вашого ж блага...